Захищаючи Україну на фронті віддав своє життя Лукашенко Олег з Миколаївської громади. 24 грудня у Катеринівці навколішки зустрічали полеглого воїна вдома.
Олег Лукашенко народився 15 вересня 1987 року у Катеринівці, ріс зі старшою сестрою. У рідному селі минуло його дитинство, тут він жив і працював до війни. Навчався у Петрівській школі. Після школи вступив до професійно-технічного училища у Шахтарську — здобував шахтарську спеціальність, навчався на слюсаря. Після навчання Олег багато років працював у шахті.
2014 року Олег став уперше батьком, у першому шлюбі народилася його донечка Єва, якій він сам ім'я підібрав.
2020 року познайомився з Юлею, з якою вирішив далі йти по життю.
- Познайомили нас спільні друзі. Я б навіть сказала, що не випадково, звели нас. Так ми почали зустрічатися. За дві місяці після знайомства Олег сказав мені: “Я не можу без тебе жити. Я тебе забираю до себе”,. І я погодилася, бо закохалася по самі вуха, — зізнається Юлія.
Юлія переїхала до коханого в Катеринівку, і з того часу вони жили разом.
- Олег працював електрослюсарем підземним. Саме цій професії віддав понад 15 років. Спочатку — на шахті імені Сташкова, згодом — на Дніпровській. Робота важка, але він її не боявся, — каже дружина Юлія.
А потім почалася повномасштабна війна. Олег прийняв рішення йти служити. Він не чекав повістки. У вересні 2022 року записався в добровольці.
- Сам пішов. Просто сказав: я не можу сидіти вдома, — говорить Юлія.
На початку повномасштабної війни Олег став до лав 61-ї окремої механізованої бригади. Кулеметник позивним “Лукас” рік боронив землю у цій бригаді.
Пропозиція
Юлія згадує як той день, коли відбулася їхня несподівана зустріч і пропозицію до шлюбу.
- Олег тоді був у Чернігівщині, у Талалаївці. Він дуже хотів мене побачити, підтримати, тому приїхав не повідомляючи мене. Просто сів у машину і поїхав, — розповідає вона.
Олег їхав, аби скати їй, щоб хоче завжди бути поруч, захищати.
- Саме при тій зустрічі, він сказав, що хоче аби я стала його законною дружиною, аби обвінчалися. Просто хотів бути сім’єю. Навіть у війні він думав про життя.
Олег та Юлія офіційно до шлюбу стали вже під час війни. 22 березня 2023 року молодята зареєстрували шлюб і обвінчалися. Пропозиції з обручкою та гучними сюрпризами не було — все було по-справжньому, по-їхньому.
- Він просто підговорив хлопців, вони кажуть мені: “А чого ти сюди приїхала? Давайте ми вам весілля згуляємо, все організуємо”, — пригадує вона.
У Талалаївці на Чернігівщині народилося остаточне рішення стати чоловіком і дружиною. Старші за званням побратими, запросили капелана, домовлятися про вінчання в церкві.
- Принципово шукали храм Українського патріархату. Прикласили свої машини кульки. Купили обручки. Олег був у військовій формі, а моє вбрання вже підбирали: не знаю, навіщо, але я взяла з собою спідницю з дому, поїхали придбали блузку, кросівки були — і все. Усе було швидко і спонтанно, але дуже щиро, - згадує Юлія.
За один день вони стали подружжям.
Служба, повернення і знову фронт
Восени 2023 року Олег звільнився з війська. Майже рік був удома. Але війна не відпускала.
- Пробував повернутися до шахти, але не зміг. У нього з’явилася сильна клаустрофобія. Йому стало страшно під землею, — говорить Юлія. - Та й не міг він вже просто жити звичним життям.
Олег знову добровільно йде служити — цього разу вступив до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». У 93-й бригаді Олег став оператором безпілотних систем. Мав позивний “Професор”.
- Він дуже старався. Проходив багато навчань. Його всюди хвалили — казали, що в нього все виходить, — розповідає дружина.
Хотів мати сина
Про вагітність Юлія дізналася, коли Олег був удома, тож коли чоловік повертався на фронт, знав, що скоро ще раз стане батьком.
27 серпня 2024 року у родині народився син Максим.
- Олег дуже хотів сина. Ви навіть не уявляєте, як він чекав на цю дитину. Коли почалися пологи, Олег був на позиціях. Я йому написала: “Олег, я народжую”. Він каже — ледь з окопа не вистрибнув, - пригадує дружина.
Поки Юлія народжувала, Олег уже їхав до неї, зустрічав і дружину і синочка з пологового.
- Його відпустили ненадовго. Він був такий щасливий. З десяти днів, що дали побути вдома, він пробув лише чотири. Знову поврнувся на війну.
Війна - це страшно…
Про війну Олег говорив дружині:
- Казав тільки одне: війна — це страшно. Але усі свої тривоги тримав у собі. Він був не з тих, хто скаржиться. Просто сам усе це переживав.
Остання розмова Юлії з Олегом була 17 грудня.
- Він мені написав у WhatsApp, що збирається на виїзд. Ми ще по відеозв’язку поговорили. Він каже: “Ось сумку складаю, на виїзд”. Це був вечір 16 грудня. Уже зранку 17-го він поїхав.
Юлія каже: до того моменту ми постійно були на зв’язку. У якій би він не був ситуації, він завжди знаходив зв’язок.саме тому вона одразу відчула тривогу, коли зв’язок почав зникати.
- Його і побратима відправили на позиції. Він писав: “Ми шукаємо бліндаж. Обстріли страшні. Не можемо знайти, бо все зайнято”.
Останнє повідомлення від Олега прийшло пізно ввечері 18 грудня — після десятої, ближче до опівночі.
- Він написав: “Що ви, котики?” Я не одразу відповіла. Потім він скинув такий сумний смайлик. Я написала: “Чи все добре?”.
Тоді Юлія ще не знала, що це — його останні слова. У ті дні неспокійно поводився й маленький син.
- Синок почав прокидатися вночі й плакати. За весь час дитина вночі не плакала. Прокидався, поспить 20 хвилин — і знову плаче. Я дивлюся — зуби не лізуть, усе нормально. А тепер думаю, що навіть синок усе відчував.
19 грудня зранку Юлія знову написала чоловікові — відповіді не було.
Вона писала знову і знову. Не мала жодного телефонного номеру — ні побратимів, ні командира. А потім о 10-ї ранку 19 грудня їй подзвонив командир.
- Сказав, що Олега загинув. Я йому не повірила. Накричала, що це неправда. Але він повторив, це правда. Сказав, що Олег загинув під час виконання бойового завдання — від атаки FPV-дрона, який залетів у бліндаж. Загинув він і ще один побратим, ще шестеро хлопців були поранені, тепер у госпіталі.
19 грудня 2025 року Олег загинув поблизу села Родинське Покровського району на Донеччині. Боєць, учасник бойових дій.
«Як чоловік — він був найкращий»
Про Олега Юлія говорить крізь біль, але з любов’ю.
- Як чоловік — він був найкращий. Дуже добрий. Завжди мене захищав перед усіма. Все для мене робив. Казав: “Я тебе люблю, я без тебе жити не можу” — і це було так щиро.
Батько, який любив усіх дітей
Юлія має старшого сина — Тимофія, йому вісім років.
- Олег дуже любив мого синочка, піклувався про нього, вважав його своїм сином. Максима він обожнював. Зі своєї донькою Євою в нього були теплі стосунки, він її завжди любив, ми спілкувалися. Найменший Максимка - його його копія, викапаний Олег.
Після загибелі чоловіка, саме діти тримають Юлію.
- Наші діти не дають мені плакати. Я тільки сяду ридати — вони обоє підходять, сідають на руки. Кажуть: “Мама, витри глазки”.
Олег мріяв про прості речі.
- Він мріяв про власний будинок у селі. Останнім часом захоплювався мотоциклами й машинами. Хотів повернутися з війни, жити мирним життям, працювати й бути з родиною. Був мудрий не по своїх роках, і дуже хотів жити. — каже Юлія.
Прощання з Героєм
24 грудня Миколаївська громада провела в останню путь захисника України. У скорботі та тиші рідні, близькі, односельці, побратими й представники влади прийшли віддати шану воїнові, який віддав життя за свободу й незалежність держави.
Похоронна церемонія відбулася з усіма військовими почестями. Над селом лунали молитви, схилялися державні прапори, а люди не стримували сліз — ще одне молоде життя обірвала війна.
Під час прощання зі словом звернулася секретар Миколаївської сільської ради Тетяна Лесюк:
- Ми прощаємося з Героєм… Кожен раз, коли кажеш ці слова, думаєш: Господи, нехай це буде востаннє, коли ми вимовляємо такі страшні фрази. До Небесної Сотні приєдналося ще одне молоде життя. Знову обірвані мрії, плани… Без батька лишилися діти. Це найстрашніше, що може бути. Вічна та світла пам’ять воїну. Щирі співчуття рідним та близьким.
Молитву за упокій душі захисника звершив військовий капелан, панотець В’ячеслав, священник храму Святого Великомученика Георгія в Петропавлівці.
- Ми вшановуємо подвиг українського воїна Олега. Нехай Господь прийме його до Небесного воїнства. Він звершив подвиг любові — загинув, захищаючи нас. Пам’ять про нього і наша подяка житимуть вічно. Пам’ятайте про нього та моліться. Моліться за воїнів, які боронять нас. Щоранку о 9-й годині згадуйте полеглих.
Поховання стало болісним нагадуванням про ціну, яку Україна платить за право бути вільною. Ім’я загиблого захисника назавжди залишиться в пам’яті громади та в серцях тих, заради кого він віддав своє життя.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Прощання з Героєм:
