Максим Дюмін: "Допоки вірите в тих, хто стоїть на захисті України, доти ми маємо шанс на майбутнє"

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Можливо, для когось це буде новина, але в країні вже п’ятий рік війна! Так, справжня: з руїнами та вимушеними переселенцями, смертями, горем та відчаєм для тих, кого ця війна торкнулася.

Максим Дюмін з сім'єю Фото надав Максим Дюмін

У сім’ї, про яку мріє кожен з нас, горе, невдачі та труднощі краще переживати разом – так легше. Україна та ми -  ті, хто живе на цій землі, ми і є та велика сім’я, котра повинна всі труднощі переживати разом. Ми вчимо своїх дітей древніх повчань, про те, що один прутик зламати можна, а склавши до купи декілька, це зробити не так просто. Вчимо, а самі по суті сторонимося стати одним із тих прутиків. І, на жаль, приказкою "Моя хата скраю" у більшості випадків користується майже кожен.

Так, більшість, хто прочитає написане мною, навіть близько не зрозуміє що я спробую донести до свідомості кожного. Так само телевізор не передає в новинах всієї повноти "відчуттів" про війну на нашій землі, лише картинки, які  більшість сприймає на рівні з фільмам. А для декого ця війна перекреслила все життя: зруйновані домівки, втрачені рідні…

Саме ці люди, які по-справжньому відчули, що таке горе війни, знають ціну мирного неба над головою! Саме ці люди, вітаючись з тобою, тим, хто стоїть на варті їх спокою, дивляться тобі в очі зі справжньою, непідробною вдячністю та надією. Саме ці люди надихають захисників України кожного разу ставати до бою для відсічі агресії ворога. 

Кожного разу їдеш і не знаєш, що буде далі

Не знаючи що відбувається в думках більшості, лише роблю висновки з того, які мені часто задають питання. Я на власному прикладі розповім що для мене є ця війна, моє ставлення до того, що відбувається в нашій країні та суспільстві.

Я, військовослужбовець Збройних Сил України, паралельно працюю шахтарем (закон дозволяє), щораз їду туди, де я, як справжній чоловік, син своєї країни, захисник своєї землі та родини, повинен бути. А місце справжніх чоловіків зараз там, де горе, смерть і розруха, яка не полишає надій на розвиток. Не біля своєї дружини чи просто на теплому дивані, а саме тут, звідки я зараз пишу.

Чому, спитаєте, не біля дружини під ковдрою? Тому, що в моєму розумінні, коли твоїм близьким, твоїй сім’ї, дружині та діткам загрожує небезпека, справжній чоловік повинен стати перепоною цій небезпеці і робити все, щоб цю небезпеку нейтралізувати, чи хоча б стримувати, щоб сім’я була в безпеці.

Максим Дюмін з сім'єю petropavlivka.city

І це не просто характер, це звичайний чоловічий інстинкт, він не набувається з віком чи конкретно у когось окремо, інстинкт захищати свою сім’ю, землю наділяється природою. Як не знаєте, то подивіться як звірі захищають свою стаю, територію та право жити за власними правилами, право жити вільно! 

Кожного разу їдеш і не знаєш, що буде далі. Не знаєш, чи побачиш ще красуню дружину, не знаєш, чи відчуєш ще обійми своїх діток. Але їдеш, з комом в горлі, зціпивши зуби, їдеш туди, де смерть гуляє з вітром. Буває штиль, але "подути" може з любого напрямку та кожну секунду. 

Страшно… Але страх на війні з часом набуває поняття відносного, і я сказав би більше – філософського. Спочатку це фізичний страх, я так його називаю, це страх за власне життя чи здоров’я, боїшся смерті чи болі від поранень. З часом цей страх відступає, починаєш боятися прильоту ворожого снаряду чи міни на рівні зі страхом бути збитим автомобілем на пішохідному переході.

Максим Дюмін Фото надав Максим Дюмін

Є багато випадків, коли таке притуплене відчуття страху, тут на передовій, для декого зіграло злий жарт, але цей страх потрібно контролювати, і з часом це виходить. Залишається другий страх, як я вже говорив, філософський. Чому саме так? Бо починаєш боятися і думати не за себе, а за те, що буде з твоєю сім’єю, дітьми, якщо тебе не стане.

І страх цей сильніший з усіх страхів, тому що розумієш – тільки ти один опора своєї родини: немає власної домівки, ще зовсім маленькі діти. Боїшся не за себе, боїшся того, що буде з ними в наш непростий час, де вони будуть жити та за що. Але інстинкт, дарований матінкою природою, бере верх над твоїми страхами, і ти їдеш.

Для багатьох чоловіків, говорю виключно з того, що бачу, достатньо лише першого страху за власне життя, щоб не стати на захист своєї родини, землі чи суспільства. Такі люди знайдуть незліченну кількість виправдань, зрештою звинуватять усі, крім себе, в сьогоднішніх бідах країни, аби тільки не виконувати свій чоловічий обов’язок.

Справжній чоловік – це той, хто став на захист принципам, своїм чи суспільства, своєї родини, своєї сім’ї

Раніше я не розумів таких людей, гнівався, нервував. Задавав собі питання, чому, як так можна? Але за роки на війні я став розуміти, що однієї лише чоловічої статі для того, щоб бути чоловіком, недостатньо. Завжди у всі часи, від початку людства були сильні духом чоловіки, воїни, надійний захист, і були просто ті, кому природа дала чоловічу стать, а інше забула.

Тому на разі для мене в цім питанні поставлена крапка, і війна навчила відрізняти чоловіка від природи від просто людини чоловічої статі. Можливо для декого це дуже грубо звучить, але, вибачте, це правда! І упаси вас Боже думати, що в моєму розумінні справжній чоловік - це лише  захисник зі зброєю в руках, готовий крушити ворога направо і наліво.

Справжній чоловік – це той, хто став на захист принципам, своїм чи суспільства, своєї родини, своєї сім’ї. А от зброя у кожного своя: у когось автомат, а у когось зброя у вигляді волонтерської допомоги чи інших дій, спрямованих на перемогу! Скориставшись можливістю, я відповім на декілька найпоширеніших запитань, які найчастіше доводилося чути. 

Коли це все скінчиться

Максим Дюмін Фото надав Максим Дюмін

Одне з таких питань – коли це все закінчиться і настане мир.  Це найпоширеніше запитання, найчастіше воно промовляється з сумними співчутливими нотами та "стомленим" голосом. І задають здебільшого це питання люди, на яких все те, що відбувається в країні, не залишило відбиток ніяк (звичайно, не враховуючи численні скарги на ціни, тарифи та рівень життя). А відповідь на це питання є у кожного, хто його задає.

А що зробили особисто ви, щоб це спочатку не допустити, а зараз завершити? Ця агресія, направлена проти нашої країни, рано чи пізно закінчиться, бо все має свій кінець, залишиться лише історія. Питання лише в тому: хто її писати буде. Відступати нам з нашої землі нікуди.

Відступити, стомитися може лише агресор. Інша справа – це нестабільне політичне становище в країні, яке з приходом виборів, кермо країни може потрапити до рук ворога, що призведе до повалення нашої державності в цілому. Бо переможців же не судять, а переможених використовують так, як захочуть.

Рішення повинно бути в першу чергу мирне (політичне та економічне)

На мою особисту думку, враховуючи всі ризики того, що може відбутися з приходом до влади людей, які "кормляться" з рук ворога, можу поки що констатувати одне: "на переправі коней не міняють". А перемога? Перемога спочатку повинна настати в кожному з нас особисто. Зверніть увагу, що не "коли це все закінчиться", бо це має багато значень, а саме – повинно закінчитись виключно перемогою!

В чому полягає наша перемога? Це не обов’язково фізичний вплив на агресора, потрібно ясно розуміти, що на даний момент виграти (прогнати) агресора фізично ми не в змозі. Сьогодні силова опора України з наявними ресурсами здатна лише стримувати поширення агресії на іншу територію країни.

Не може бути й мови про широкомасштабний наступ на противника задля того, щоб вийти до своїх кордонів. Рішення повинно бути в першу чергу мирне (політичне та економічне) в тандемі з подальшим розвитком силового блоку країни. 

Рівень життя, ціни, тарифи

Наше суспільство в котрий раз зіткнулося з різким зниженням рівня життя. У порівнянні з минулими роками, неймовірно високо виріс курс іноземної валюти, на якій тримається основна складова економіки нашої країни, що призвело і продовжує призводити до логічного підвищення цін на продути харчування, тарифи та інші витрати.

Можна без кінця перераховувати всі труднощі, з якими зіткнулося наше суспільство за роки збройної агресії проти нашої держави, але потрібно розуміти, що не зважаючи на війну в країні, соціальні виплати проводяться, пенсії виплачуються, люди машини купують, на відпочинок до моря виїжджають! Так, ми менше стали купувати нових речей, вибираємо простіші, дешевші продукти харчування, менше стали відпочивати, більше стали платити за газ та інші комунальні платежі.

Але, шановні, в країні, де ви проживаєте, громадянство якої маєте, йде війна! Війна, яка для більшості, в основному, торкнулася лише  "шлунка".  Дякуйте Богу, що вам не доводиться відчувати основних наслідків війни, це працювати на "військових рейках" без зарплати, годувати сім’ю по талонам, а у вільний від роботи час рити укріплення для оборонних споруд до настання комендантської години, без нічних клубів, ресторанів та інших розваг, забути про Інтернет та дивитися лише один національний канал.

Маючи досвід служби за контрактом в ЗСУ, я чудово розумів, в якому стані знаходилася армія

Стримування збройної агресії, недопущення хаосу у ваше мирне життя потребує значних затрат – на відновлення майже з нуля, раніше розваленої оборонної системи нашої незалежної держави, системи, яка повинна гарантувати наш мирний лад та спокій. Не будете годувати свою армію, будете годувати чужу.

Ви можете подумати, що мені легко про це говорити, учаснику бойових дій, який захищений соціальними пільгами від держави, який за комунальні платежі платить копійки та ще при цьому служить в армії. Але це не зовсім так. Соціальними пільгами від держави, які б знизили мої витрати на комунальні платежі, як учасник бойових дій, я не користуюсь, бо для цього потрібно мати власне житло. При цьому я маю двох малих діток, винаймаю квартиру і відчуваю всі ті фінансові тяготи, що відчуває кожен з вас. 

Мене часто запитують, а чи пішов би я служити в котрий раз на контракт в зону проведення АТО/ООС,  якби не було того фінансового забезпечення, яке є зараз. Відповідаючи на це запитання, я повернуся у 2014 рік, в першу хвилю мобілізації. Тоді я за першою повісткою, не ховаючись як більшість за лікарняними, пішов зранку у військкомат, після третьої зміни у шахті.

Повернення до армії відбулося через складне, в першу чергу, фінансове становище в сім’ї

На той час, маючи досвід служби за контрактом в ЗСУ, я чудово розумів, в якому стані знаходилася армія, і яке було всебічне забезпечення військових частин, але це не стало для мене перепоною, щоб відмовитись йти служити. Ті, хто йшов у першу хвилю мобілізації, мало звертали увагу, а чи будуть їм платити, мета була одна – це виключно патріотичне бажання стати на захист своєї землі!

Відслуживши рік в АТО, я повернувся додому, повернувся до роботи на шахті. У 2014 та наступних роках, коли була мобілізація, добровольці мало звертали увагу на фінансову сторону служби в ЗСУ. Зараз, на п’ятому році війни, матеріальна складова теж не на першому місці, але достойне фінансове забезпечення стимулює військовослужбовців та кандидатів на військову службу за контрактом, щоб не просто відбути свій обов’язок громадянина своєї країни у тяжкий для неї час, але і на те, щоб пов’язати своє життя з армією. 

Особисто я повернувся до Збройних Сил на початку 2017 року й по теперішній час служу за контрактом. Буду відвертим, бажання повернутися до армії було від самого звільнення з першої хвилі мобілізації. Для мене особисто повернення у "мирне життя" не відбулося. За рік мобілізації для мене змінилося все. Різні погляди із знайомими, друзями, вічні дискусії з тими, хто не служив, на тему їхнього бачення що відбувається і відсутність душевного, мирного спокою за сім’ю, майбутнє країни.

Не може бути й мови про душевний спокій, моральну рівновагу й впевненість в собі, в своїх діях без підтримки рідних, сім’ї

Але так склалося, що моє повернення до армії відбулося через складне, в першу чергу, фінансове становище в сім’ї. Економічна ситуація в країні, ріст цін, тарифів на комунальні послуги, поставили мою сім’ю в дуже скрутне становище. Заробітна платня, за моєю професією на шахті, перестала покривати всі нагальні фінансові потреби моєї родини.

І після поради з дружиною я вирішив, що потрібно повертатися в армію, так як держава гарантує збереження середнього заробітку за місцем роботи під час служби за контрактом, що дасть змогу хоч якось компенсувати сімейні потреби. Згоден, що звучить все це дуже сумно, але зараз такий час, який потрібно пережити, бо неодмінно, рано чи пізно, стане краще.

Підтримка сім’ї, роль волонтерів та місцевої влади сьогодні

Не може бути й мови про душевний спокій, моральну рівновагу й впевненість в собі, в своїх діях без підтримки рідних, сім’ї.

В моєму випадку моїм ангелом-охоронцем, моєю підтримкою є моя кохана дружина Альона. Без її слів підтримки, її турботи про мене та наших діток, я не уявляю собі сьогодення. Саме дружина, як кажуть, є берегинею родини.

Витримці моєї коханої дружини Альони можна позаздрити, а може для когось і повчитися. Відпускати на війну чоловіка, вірно чекати додому, одній з двома малими дітками – це дуже тяжко, як морально так і фізично. Але моя дружина дуже сильна, терпляча, розумна і зважена, кохає та вірно чекає мого повернення додому. Я дякую Богу кожного дня за те, що наділив мене такою супутницею в житті, моїм ангелом, берегинею та джерелом мого спокою, душевним теплом.

Саме волонтери уособлюють наше з вами здорове, справжнє українське суспільство

А ще тепло та підтримку несуть волонтери. Як і з самого початку війни на сході нашої країни, не дивлячись на те, що особливо скрутні часи для Збройних Сил України минули, роль волонтерів не втратила своєї актуальності й сьогодні.

Своєю нагальною підтримкою, волонтери продовжують вирішувати багато важливих питань. Більшість таких нагальних потреб пов’язані з облаштуванням побуту, ремонту військової та не зовсім військової техніки, що дозволяє успішно виконувати поставлені завдання, стримувати збройну агресію проти нашої держави на сході України.

Саме волонтери уособлюють наше з вами здорове, справжнє українське суспільство. Одні з таких людей, які завжди готові прийти на допомогу, це волонтери з Першотравенська: Логашев Володимир Леонідович, Поліцков Андрій Григорович, Ісаєв Іван Олексійович – люди, які не один рік вирішують технічні проблеми, ремонтують й найчастіше реанімують, здавалося б, зовсім втрачену техніку.

Допоки ви вірите в тих, хто стоїть на варті Незалежності України та її територіальної цілісності, доти ми маємо шанс на майбутнє

Часто відвідують нас на передовій з привітними листами та гостинцями від учнів Першотравенських шкіл та інших добрих людей, які щиро переживають та підтримують захисників України.

Не можу не згадати волонтера, патріота та дуже гарну людину з Петропавлівки, Олександра Бороданьова, який часто буває з гостинцями на передовій, а його внесок в загальну підтримку рівня патріотичності в Петропавлівці заслуговує найвищого ступеня визнання. Досить лише згадати свято День захисника України, яке було організоване на центральному стадіоні в Петропавлівці у неділю 14 жовтня, за безпосередньої підтримки саме Олександра Бороданьова.

Незважаючи на пручання місцевої влади, яка наполягала на проведенні свята в п’ятницю 12 жовтня, на два дні раніше дати (я так розумію, щоб не "марнувати" на захисників України свій вихідний день), спільними діями небайдужих людей: Олександра Бороданьова, голови Петропавлівської спілки ветеранів АТО Шейка Валентина Вікторовича, свято було проведено на достойному рівні.

Перемога буде за нами!

А от місцеву владу за особливе ставлення, сприяння у вирішенні соціально-побутових питань ветеранів АТО/ООС, подякувати поки не можу. Так, звичайно, робиться багато "поривів", говориться багато слів, але по суті робиться дуже мало, що стосується захисників України сьогодні.

Часто складається враження, що місцеві чиновники стараються зайняти нейтральну сторону, а то і зовсім відсторонитися від ветеранів АТО/ООС. З якою метою це робиться, видніше саме очільникам, може, немає впевненості в майбутньому, а раптом прийдеться "шапку міняти".

А, може, миру та їхньої стабільності, що гарантується захисниками на передовій, не достатньо для того, щоб спрямувати всі сили на численні проблеми ветеранів. Я нічого не стверджую, але "враження" від "соціальної підтримки" та роботи направленої на неї, саме таке. Не той, зовсім не той рівень проведеної роботи по вирішенню проблем воїнів, які захищали та захищають мирне небо над головою.

І Петропавлівщини в першу чергу, так як від меж району до хаосу і розрухи не більше 80 кілометрів. Є все – можливості, сприяння різноманітних організацій, фондів, бюджету врешті-решт, що державного, що районного. Немає тільки одного – бажання робити щось, шукати можливості для вирішення соціальних проблем, які стосуються ветеранів і має спільне з АТО/ООС. Це моя особиста думка.

На завершення хочу запевнити, що допоки ви вірите в тих, хто стоїть на варті Незалежності України та її територіальної цілісності, доти ми маємо шанс на майбутнє, якого прагнемо собі та нашим наступним поколінням.

Вітаю всіх з Новим 2019 роком та Різдвом Христовим!
Слава Україні! Перемога буде за нами!

Максим ДЮМІН

Коментарі:

Останні новини