Освітяни Петропавлівщини відвідали музей Сергія Нігояна в його рідній школі і побували на місці поховання на сільському кладовищі. Які подробиці з життя Героя Майдану вразили освітян району?
У випускному класі він запитав у вчителя історії, чи існує така книга «Видатні вірмени Дніпропетровщини». Вчителька розгубилася — вона не знала. «Хочу дізнатися про тих вірменів, які зробили визначний внесок у розвиток України», — пояснив хлопець.
Не знала вчителька історії Ольга Дмитрівна Борейко, що її учень стане саме тим відомим на увесь світ вірменином, який віддасть життя за Україну, а вона, його вчителька, буде проводити екскурсії в музеї і розповідати про свого учня.
В музеї Сергія Нігояна
Його батьки, Венера та Гагік, виїхали з Вірменії, коли там розпочалась війна. На той час Україна здавалася для них країною мирною і гостинною.
Молодим людям непросто було звикати жити в іншій країні. Та доброзичливі жителі Березнуватівки допомагали як могли вірменській родині. Разом з Венерою та Гагіком березнуватівці хвилювались, що в подружжя довгий час не було дітей. А потім всі разом раділи народженню хлопчика Сергія.
Нестатки в родині, тривожний час в країні переживали всі разом. У музеї знаходиться малесеньке пальтечко, яке хлопчику дали сусіди. Зовсім маленьке, синє в чорну клітинку.
Саме одягненого в ньому запам’ятали його односельці: жвавий смуглявий хлопчик в дорослому пальті.
Перші мрії хлопчика були дуже земними: він хотів працювати на автомобілі, який розвозить продукти — хлопчик ніколи не наїдався досита. Він бачив, що батьки все краще віддавали йому. Тому й хотів працювати на такій машині, щоб завжди було вдосталь харчів. Житла свого теж не мали — винаймали квартиру.
Вчителька Ольга Борейко розповідає про Сергія Нігояна, дерев’яний щит, яким захищалися Герої Майдану
Вдома говорили вірменською мовою, а Сергій однаково гарно говорив і вірменською, і українською. Вчителька згадує, у школі хлопчик проявляв інтерес до всього, що стосувалось Вірменії.
— Буває вичитає якийсь факт із історії Вірменії, запитає, тож і мені доводиться вишукувати цікавий матеріал про його країну. Різало мені слух те, як він говорив, що його батьківщина — Вірменія. Я розповідала йому, що його батьківщина — Україна, те місце, де народився і живеш. А Вірменія — земля його батьків. І лише після закінчення школи я вперше почула від нього: «Ми їдемо на батьківщину мого батька». Так пройшло у нього усвідомлення своєї належності до України.
Намагався завжди говорити українською мовою. Читав Шевченка, у Кобзарі до цього часу збереглися закладки. Не розумів, коли хтось із випускників, лиш закінчував школу і виїжджав до міста, починав говорити російською мовою.
Україна і Вірменія були у нього в серці. Одного разу, коли юнаки їхали на польові збори, він вирішив взяти з собою прапор Вірменії, який пошив власноруч.
Сергій Нігоян
У старших класах виникла проблема — ніяк не могли змусити його збрити бороду. «У нас у Вірменії всі юнаки так ходять», — говорив він.
Після школи навчався у Дніпродзерджинському коледжі фізичної культури. Займався спортом, відвідував секцію карате.
Коли в школах України пройшла акція «Подаруй вікно школі», Сергій сказав вчителю: «Я виросту і заміню всі вікна в школі, щоб моїм дітям не було соромно».
Вчителька сумно зітхає: давно немає Сергія, а в їхній школі нічого не змінилось. Не всі такі були, як Сергій.
Мав підвищене почуття відповідальності. Намагався допомагати всім, хто цього потребував. І ніколи не брав плати. Ніколи нічого не просив. Мав високе почуття гідності.
Ольга Борейко
Тому й поїхав на Майдан. Не підтримував жодного із політичних лідерів. Говорив, що він повинен бути тут.
Товариші розповідали, що й там він був принциповим, чесним і справедливим. У люті морози був одягнений в одній курточці, без рукавиць. Але не скаржився і не просив. Товариш, побачивши, що він захворів на застуду, вмовив його поїхати додому і просто посадив у поїзд. Вдома, підлікувавшись, знову зібрався їхати на Майдан. Прийшов до сусіда й попрохав повідомити батькам після його від’їзду. Товариш не міг відмовити від його намірів. Він зміг лише віддати свій бушлат. У тому бушлаті й провів Сергій останні дні на Майдані.
Коли Майданом пройшли чутки, що загинув Сергій, не всі знали, що він повернувся з дому. Всі вважали, що це помилка. Друзі занепокоїлися — батьки почують і злякаються, кинулися на Майдані розшукувати Сергія. І знайшли його вже накритого тканиною.
Сергій Нігоян
Гірка звістка долинула до Березнуватівки. Сергій Нігоян — перший, хто відкрив сумний лік Небесної Сотні.
До маленького села на Дніпропетровщині приїжджали люди з усієї України. Розповідає Ольга Дмитрівна, що побували в їхній школі і політики, і прості люди. Політики обіцяли великі гроші на ремонт школи. Та слова так і лишилися словами.
В одному із класів облаштували музей: куточок Майдану з шинами, протигазами. Фанерний щит, яким захищались. Прапор Вірменії. Світлини з сімейного альбому.
Листи йдуть і до цього часу в школу. На столі ці дрібно списані аркуші. Пишуть люди, від душі співчувають батькам і вклоняються за подвиг сина.
Пам’ятник Сергію Нігояну на сільському кладовищі
Делегація освітян Петропавлівщини відвідали музей Сергія Нігояна в школі і побували на місці поховання на сільському кладовищі. Поряд з пам’ятником, який поставили батьки, — меморіальний комплекс, встановлений меценатом, що побажав залишитися невідомим.
За кладовищем — дорога, луки зі стіжками сіна. Внизу розкинулось село. Тиша над селом, тиша над кладовищем. Біля пам’ятника немолода жінка-вірменка. Дізналися, що це бабуся Сергія. Вона прибирала, виполювала траву біля могили. Запитала, звідки приїхали. Відповіли. Важко було підвести очі й поглянути.
Відчували свою вину перед бабусею, батьками. Перед пам’яттю загиблого в 20 років Сергія.
Бо нічого не змінилося з того часу. Таким же лишилось невеличке село, маленька школа.
На крові загиблих молодих людей побудували свою політичну кар’єру депутати, збагатили свої кишені володарі фабрик і заводів.
