Карколомна біографія борця за незалежність Миколи Сарма-Соколовського

26 вересня в конференц-залі Департаменту науки і освіти Дніпропетровської ОДА відбулась  Всеукраїнська конференція “Рух опору комуністичному тоталітарному режиму на Січеславщині”. Учасниками конференції були очільники обласних організацій “Всеукраїнського товариства політичних в'язнів та репресованих”, історики, краєзнавці, дослідники руху опору, члени родин учасників опору, громадські активісти. Організатором конференції стало Дніпровське товариство політичних в'язнів і репресованих. Розвіяти міфи комуністичної ідеології і показати справжніх героїв боротьби за волю України на теренах Січеславщини — одна із головних задач конференції.

З цікавими доповідями про життя і боротьбу визначних особистостей краю виступили: Ірина Мазуренко, працівник музею “Літературне Придніпров'я” (про Василя Чапленка); Михайло Рябцев, краєзнавець, дослідник руху опору (про Григорія Нечипоренка); Світлана Мартинова, працівник музею “Літературне Придніпров'я” (про Івана Сокульського); Жанна Крижанівська, секретар ГО “ДТПВіР” (про Миколу Береславського).  

Змістовними були промови голови Союзу Українок пані Ореслави Хомик (Львів) і голови Всеукраїнського товариства політичних в'язнів пані Орини Сокульської (Київ).

Леся Степовичка, письменниця, поетеса, Заслужений діяч культури України розповіла присутнім про видатну історичну постать Миколи Сарма –Соколовського.

Село відповідало назві: із білою дерев’яною церквою з зеленими банями і золотим хрестом, крислатими вітряками, оспіване козацькою думою "У річки Самари, у криниці Салтанки."

Народився  19 травня 1910 року. Його прадід, дід, дядько, батько були священиками. Хрест прийняв Микола від батька. З дитинства був привчений до молитви, до обряду.

Батько Миколи Соколовського був одним з перших священиків УАПЦ, котрі  з 1918 року Службу Божу відправляли українською мовою. У 1923 році , коли

Написав близько 70-ти портретів Шевченка

Миколі було 13 років, прийшли чекісти, щоби арештувати батька-священика. Але саме цього дня він помер від тифу. Хист до малювання Микола Соколовський отримав від батька. Коли йому виповнилося 16 років (1926 рік), він приїхав у Миргород. Тут здобув освіту освіту маляра у профшколі при художньо-керамічному училищі, потім на курсах прихудожньо-промисловому училищі в Дніпропетровську. Продовжував освіту в Київському художньому інституті, який закінчив 1938 року. Здобув освіту художника-живописця.

Працював художником у Симферополі, Донецьку, Полтаві. У Миргороді його учителем був Фотій Степанович Красицький, небіж Тараса Григоровича Шевченка. Він мав міцну статуру, успадкував від свого діда Тараса круте чоло, козацькі вуса. Спілкуючись із своїм учителем малювання, Микола ніби чув голос самого Тараса Шевченка. 

Вирішує прийняти священицький сан

Микола Олександрович за життя написав близько 70-ти портретів Шевченка і дарував їх тим, хто причетний до святої справи утвердження державної незалежності.Один із цих портретів знаходиться в музеї Хорошівської ЗОШ. У серпні 1929 року Микола Соколовський був заарештований Дніпропетровським ГПУ і звинувачувався як член Спілки Української Молоді. Він отримав 5 років ув’язнення суворого режиму, його відправляють до Карелії, на Соловки.

У 1941 році у Полтаві Микола, виконуючи заповіт батька, вирішує прийняти священицький сан. Микола відвідував духовні курси. Після закінчення був висвячений єпископом Мстиславом у диякони, а потім у священики під склепінням дерев’яного Покровського храму, збудованого на кошти останнього кошового Петра Калнишевського. Згодом о.Микола одержує парафію на Буковині, де народ особливо віруючий. Навіть у воєнні часи ходили до церкви на Служби Божі, хрестили дітей, вінчалися

Микола Олександрович з дружиною і донькою Лесею знову пробираються на Західну Україну, в Коломию. Тут він переховується і працює під під прізвищем Григорія Біди, відновлює зв’язок із членами ОУН і УПА.

На Великдень 1948 року о. Миколу заарештували біля церкви. Того ж дня заарештували і дружину Варвару Олександрівну. Залишилися без батьків троє діточок: Оксані-10 років, Лесі-5, Жені – 3.

Таки діждалися відлиги. Повернулись і Микола Олександрович, і Варвара Степанівна в свою Україну. Спасибі родичам, близьким, що доглянули діточок Оксану, Лесю, Євгенію. З 1961 року до 1974 жила в Луганську, а потім у Новомосковську.

Був найстаршим дійовим членом ОУН

Чи спокійно жилось колишньому політв’язню у Новомосковську? Звичайно, ні. Отець Микола постійно був під наглядом КҐБ. Там його офіційно попереджали і залякували: якщо колишній політв’язень не припинить антирадянську діяльність і не назве прізвищ діючих українських націоналістів, то його за волею радянського народу і партії втретє судитиме трибунал з фатальним вироком.

Незважаючи на те, що згідно ст. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» всі політв’язні були реабілітовані, о. Микола Сарма-Соколовський не отримав такого права.  Але його реабілітувала історія.

Микола Сарма-Соколовський був найстаршим дійовим членом ОУН. Коли на ХІІІ Великому Зборі українських націоналістів Голова Проводу Микола Плав’юк назвав почесним членом Миколу Сарму-Соколовського, зал стоячи вітав його.
На 92 році життя, 9 серпня 2001 року, о 17 годині перестало битися палке серце отця Миколи Сарма-Соколовського, вірного патріота, борця за незалежність і самостійність України.

Вірші Миколи Сарма-Соколовського

Я ЛЮБЛЮ НЕСПОКІЙ,
і моє серце розраховане
на сто років.
Але мені потрібна і тиша,
в якій віршами сню.
коли напишу останнього вірша -
сам своє серце спиню.

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ

Народе мій! Здавалося, що ти
живеш уже без Бога, без мети,
немов буття
поглинуло твою свідомість.
Та раптом диво: ти ожив,
і сонце засіяло в нашім Домі,
що довго був не наш -
Москви розкішна дача,
в законі тюрем та параш,
в обслоні переляччя й Сибіряччя,
де навіть ворон не закряче.
А уряд наш,
якому дозволена лиш покора, -
благоговів, як істинний Кремля васал.
Москву хвалили всеньким хором,
а щодо критики - мовчав загал,
всі нурились в собі,
мов ті кроти у норах…
На жаль, і нині є такі -
живі, ходячі смертяки.
О ви, лжепасинки, ще Україна плаче,
бо в жилах ваших кров
означена у битвах як козача -
здрімалася поволі і пригасла
під колисанку молитов
попа Гапона Восьмигласа.
Московська Церква, патріарша,
уся в гріхах, неначе в паршах:
в'язалась ще недавно з КГБ
негласними "ділами"
і далі діє в спосіб вивчений віками.
Вона і в Переяславі в оману завела
Богдана та його старшин -
зігнулась гордість рівних спин.
А вдруге, коли Січ останню
московське військо геть обстало,
то й тут попівство козаків
на спільній вірі ошукало -
і Січі-матінки не стало…
Але того вже доста нам,
розвіємо туман! -
хай не чадить з чужих кадил
облуди хижий дим…
Молімось нашому лиш Богу,
рушаючи в дорогу, -
ми з ним розірвемо облогу
і, ставши на свою державну твердь,
здолаємо підступну смерть,
що зазіхає прямо й обережно
на нашу Незалежність!
23.01.1992

ДО ДРУЖИНИ В НЕВОЛІ

Шумлять вітрів розхристані потоки,
осінній лист змивають і несуть -
так час змиває наші роки,
що втратили колишню суть.

Усе мина - лиш спомини живучі,
вони бринять, розказують завжди
про інші дні, - і туга серце мучить,
де образ твій, як юність, молодий

малюється на тлі журби моєї,
і жаль росте гіркотний та німий,
і тьмаряться нездійснені ідеї,
гартовані у закутках тюрми.

Тягар печалі міряю терпінням.
Надія спить, надія ледь жива,
вона скорилася незрячим тіням,
в жалобу одягла мої слова.

Проклятий кут. Нема назад дороги.
Лежить земля холодна і чужа.
З глибин душі встають нові тривоги,
а з ними - біль, гостріший від ножа!..

Зчорніли хмар плавучі барикади,
у тундру вгруз вечірній небосхил.
В мелодії осінньої балади -
душевний крик, журба і я, без сил.

А десь в Мордовії,
де лісова застоялась мовчанка,
де табір причаївся, наче скит, -
там скніє і моя дружина-бранка
занурена в печаль, у болісні думки.

Далека подруго, омріяна, хороша,
вже п'ятий рік без тебе я живу,
без тебе думаю, - сумна пороша
усріблює мій волос, як траву.

Розлуки зашморг душить душу,
його нічим не одвести.
Однак я дихаю… Я мушу
мою любов до тебе донести!..

1953, Інта