Один із учнів Олени Іванівни Малєєвої написав у 4 класі такі рядки: «Мені здається, що очі нашої вчительки випромінюють добро і радість. Вона як сонечко – зігріває нас усіх у класі. Вона не тільки вчила нас читати, писати і рахувати. Олена Іванівна кожному з нас дарує часточку свого серця». Всі, хто знає Олену Іванівну, зі словами хлопчика, безперечно, погодиться. Бо вона все своє життя ділиться позитивною енергією з кожною людиною. Завдяки цьому має відмінну фізичну форму, щиру посмішку і юний блиск в очах.
Фото Олени на дошці пошани педінституту
Народилася Олена Іванівна у Петропавлівці, тут пішла в школу. Разом з батьками проживали в районі пенькозаводу, де у той час було дуже багато дітей різного віку. Вся дітвора їхнього мікрорайону відзначалася згуртованістю, дружнім ставленням один до одного. Усі разом грали в різні ігри. Старші діти придумували дозвілля для менших, навчали їх спритності, витривалості, швидкості та силі.
- На пенькозаводі був майданчик, де ми влаштовували собі ігри, – згадує Олена Іванівна, – То ми захищали збудовані фортеці, то рятували свій прапор, грали в м’яча, бігали наперегони. Влітку хлопці вчили менших плавати, стрибати у воду. Було кинуть нас, як жабенят, у річку, а ми повинні випливати. А які ігри у нас були взимку! Дружити ми вміли. І, очевидно, це й дало великий поштовх впродовж життя займатися спортом і бути фізично активними.
Мама Олени Іванівни до початку Другої світової війни працювала піонервожатою. Батько – в райкомі комсомолу, був учасником двох воєн – радянсько-фінської та Другої світової. Після повернення з війни батько Олени Іванівни став працювати в совбезі, займався матеріальним забезпеченням населення. Трохи згодом влаштувався на роботу на пенькозаводі. З ранку до ночі батьки дівчат працюють, а Олена із сестричкою – по господарству: прибирають подвір’я, пораються в саду чи на городі.
- Моя старша сестричка, Валентина Соболь, теж вчителька, – говорить Олена Іванівна. – І якось все дружно в нас виходило, справлялися ми з нею із усіма завданнями батьків. А от сад, який маємо на своєму дворі – це справа рук нашого тата. Було біжиш до школи, зірвеш яблуко, а воно пахне! До сих пір згадую той аромат. Деякі дерева й до нині плодоносять. Зараз цей сад – велика пам’ять про нашого батька.
У дитинстві Олена Іванівна дуже любила читати. Всюди, де тільки могла, зачитували книги «до дірок». Навчилася читати задовго до школи. Її старша сестра Валя вже ходила у перший клас і вдома після уроків читала. А п’ятирічна Оленка слухала й собі вчилася. Знала напам’ять всі вірші і, навіть, підказувала старшій сестрі.
- Бувало сховаюся у стеблах картоплі на городі і читаю, – з посмішкою згадує Олена Іванівна. – Або залізу на дах хати з книгою, щоб ніхто не заважав. Але усіх книг вдома мені було мало. Пам’ятаю, йду у бібліотеку райвно, а мені бібліотекарі говорять: «Ну, що вже тобі давати? Ти майже все перечитала». У школі стало жвавіше – обмінювалися книгами із однокласниками. Всі наші друзі постійно збиралися у нас вдома. Та й у батьків було заведено, щоб приймати гостей на своєму подвір’ї.
Разом із татом, мамою і сестричкою Валентиною (Олена у капелюсі)
З дитинства Олена Іванівна активно займалася спортом. А коли прийшла в школу, її стало цікавити абсолютно все. Які тільки гуртки не відвідувала Олена: і танцювальний, і хоровий, і драматичний. Ще й у всіх спортивних змаганнях брала участь. Із 9 класу захищала честь не тільки своєї школи, а всього району. Бігала на різних дистанціях, метала диск, була гімнасткою. Грала у волейбол, баскетбол, теніс. І всюди у неї відмінні результати та призові місця. Найкращими нагородами для Олени були туристичні путівки. Завдяки своїм спортивним досягненням побувала навіть в Гаграх.
А ще була Олена і юннатом. Вирощувала на дослідних ділянках з товаришами капусту, потім продавали її на базарі. Отримані гроші ставали частиною оплати екскурсій.
- Кожного року ми їздили по різним місцях України, – говорить Олена Іванівна. – У 5 класі – до Каховки, у 6 – на Хортицю, у 7 – в Асканія-Нову. Потім – у Харків та Крим. І всі поїздки у відкритому вантажному автомобілі! Не було ніяких екскурсійних автобусів. Проте яскраві враження від подорожей залишилися у мене на все життя.
Пригадує Олена Іванівна, що в дитячі роки любила з друзями гратися в школу. І знову збиралися всі разом на подвір’ї Олени. Батько дівчини зробив для дітей столик-парту, лавку, дошку – все як у школі. І малеча, уявляючи себе учителями, навчали один одного своїх наук. Після гри у школу перевтілювалися в артистів – співали, танцювали, читали вірші. Тому і не дивно, що Олена Іванівна обрала професію вчителя початкових класів.
- До педінституту я вступила у місто Бердичів, – розповідає Олена Іванівна. – Нас із пенькозаводу троє дівчат тоді навчалося на вчителів. І моя сестричка теж. Свої студентські роки вважаю одними із кращих у житті. Навчання мені давалося легко. У школі у мене був до всього інтерес, а в інституті – тим більше! Я і там намагалася всюди брати участь. Виступала на спортивних змаганнях за інститут. І чи то мені щастило, чи дійсно давалася взнаки добра фізична підготовка, але і в студентських змаганнях завжди виборювала перші місця.
Олена – справжня спортсменка
Портрет Олени Іванівни декілька років поспіль прикрашав фойє інституту на дошці пошани. Як одна з кращих студенток Олена мала право отримати направлення на роботу до Києва. Але доля склалася саме так, що Олена Іванівна повертається у Петропавлівку. Тут її вже кілька років чекав чоловік Юрій, з яким і створили свою сім’ю. Після навчання стала працювати у районній школі.
Навчала Олена Іванівна своїх вихованців любити селище, район та Україну. Організовувала для них походи рідним краєм. Її випускники після школи у своїх листах писали першій вчительці, що вони найбільше пам’ятають піші екскурсії за село, у сосновий ліс, згадують смак туристичної каші та духмяний чай. Дякували Олені Іванівні за любов і увагу до них, за те, що вона ніколи не шкодувала для них свого особистого часу.
Народний ансамбль «Колос» на творчому фестивалі
Всі інтерактивні новації Олена Іванівна найпершою в районі застосовувала на своїх уроках. Щойно побачить щось цікаве по телевізорі чи прочитає у журналі – відразу вводить у свою роботу. За успіхи у педагогічній діяльності має звання «вчитель-методист» та «старший вчитель».
- Як зараз пам’ятаю, на телебаченні вийшла нова програма «Поле чудес», – ділиться спогадами Олена Іванівна. – І я вже після першого телевипуску принесла в клас самотужки зроблений барабан-колесо. Моїм учням так сподобалося, що стали його використовувати і на позакласних заходах. Взагалі я намагалася постійно знаходити якісь цікавинки, щоб діти на уроках засвоювали матеріал із задоволенням. Багато чого придумувала і сама. Мої розробки уроків часто були на обласних виставках та конкурсах. Творчими ідеями ділилася і з учителями нашого району, була головою методичного об’єднання вчителів початкових класів.
Але творчого простору в межах класу та школи Олені Іванівні було замало. Тому вона стала активною учасницею самодіяльності. В районному Будинку культури Олену Іванівну давно вважають своєю. Скільки пісень заспівано в хорі та ансамблі! Скільки артистичних ролей зіграно, танців поставлено! Всього не злічити. І все це з творчим запалом, повною віддачою і неперевершеним талантом. І навіть зараз, на заслуженому відпочинку, не дивлячись на поважний вік, Олена Іванівна на своєму велосипеді кілька разів на тиждень мчить на репетицію народного ансамблю «Колос».
- Без пісні жити не можу, – зізнається Олена Іванівна. – Я дуже люблю співати, а українських пісень – найбільше. Це ж наша з вами душа. Як можна не любити рідну мову, історію, Батьківщину? Я все своє життя вчила учнів і свого рідного сина бути справжніми громадянами України. Любити її, шанувати свій народ, робити добро людям. Коли проводила відкриті уроки та заходи говорила своїм вихованцям: погляньте на своїх маму, тата, рідних. Як вони радіють за вас! Підійдіть до них, обійміть, притуліться. Бо ми ж з вами люди, і хочемо жити у злагоді та мирі.
Олена Іванівна з випускниками школи
Учні Олени Іванівни, коли переходили до середніх класів, завжди були учасниками творчих заходів школи та району. Це, напевно, тому, що їм передалася любов їхньої першої вчительки до мистецтва і часточка її таланту. Сама Олена Іванівна запевняє, що найбільше щастя вчителя – це взяти дитинку за руку і подорожувати разом з нею шкільною дорогою. Вчительській роботі Олена Іванівна віддавалася цілковито, любила школу, дітей. Тож і після виходу на пенсію довгий час працювала на заміні в різних закладах району. Педагоги знають Олену Іванівну як справжнього професіонала своєї справи. Вона і порадить, і допоможе, і досвідом своїм поділиться.
Себе Олена Іванівна називає щасливою. Саме так, як їй і хотілося, склалася її доля. Про єдине лише шкодує – не вдалося їй побувати на Далекому Сході та у країнах Західної Європи. Але дивлячись в очі Олени Іванівни, сповнених жаги до життя і подорожей, упевнюєшся – здійснення її мрій ще попереду.
Володимир ТРЕТЬЯК,
із привітаннями від педагогів району
