Валентина Біневська: У тих піснях купалась я з дитинства

Валентина Йосипівна Біневська – людина відома далеко за межами району. Перед нею схиляють фахівці з інших регіонів, до її порад прислухаються молоді колеги. Її щира вдача змушує людей розкривати перед нею душу. Чисельні нагороди та відзнаки – це всього лиш невелика частина вшанування її праці. Найбільшим визнанням Заслужений працівник культури України Валентина Йосипівна Біневська вважає те, що у кожному населеному пункті Петропавліщини вона має своїх учнів і послідовників, що пісні лунають над нашим славним співучим краєм.

Несподіваним відкриттям було для нашої редакції та навіть і для близьких людей, що Валентина Йосипівна пише вірші. Здивувала своїми ліричними рядками й нас, і своїх шанувальників. Друкуємо із задоволенням ці поезії, бо у них – все її життя.

Зізнається Валентина Йосипівна:

- Читаю із задоволенням вірші наших поетів, вони говорять, що не можуть, щоб не висловлювати свої думки віршами. А ось у мене по-іншому: вірші приходять інколи, як говорять, накриває хвилею, і пишеться легко.

Моє рідне село! Хочу оди тобі співати!
Про своє рідне село Брагинівку Валентина Йосипівна може розповідати безмежно.

- Наше село єдине, яке заселено планово в строго геометричній формі – прямокутником. Рівними вулицями рівненько вишикувалися будиночки. І все село засаджене садами. А ще у нас в селі багато горіхів. Навесні над селом стоїть квітуча біла кипінь, а потім зацвітають бузкові кущі. Навіть дорога була обсаджена чайними трояндами. Прокинусь серед ночі і згадую рідні краєвиди, пам’ятаю усіх старожилів, можу по садибах перерахувати, хто і де жив.

Згадує дідуся Запорожченка, якого навіть імені не пам’ятає, бо називали його дідусь Квіточка. Умів дідусь робити прищепи на фруктові дерева, у нього першого в саду з’явилися персики, про які у селі ще й не знали. Рясно родив виноград, черешні. Дідусь щедро пригощав всіх. Про одне лише прохав, щоб діти не шкодили деревця. «Це ж квіточка!» – примовляв він, так його й стали називати – дідусь Квіточка. Із такою любов’ю розповідає Валентина Йосипівна, що постає в уяві і той дідусь, і квітучі сади Брагинівки.

Співав мій рід, співав великий рід

Згадуючи своє село, згадує Валентина Йосипівна свою родину, свій співучий рід по татовій лінії. Тато працював різником на базарі. Пам’ятається, що повертався він із роботи із торбою, у яку заглядали діти. До повернення тата з роботи дівчатка чисто вимітали широкий двір. А тато, хоч і наморився, та все ж тішився своїми доньками та припрошував їх затанцювати. «Ох, ми й танцювали! - сміється Валентина Йосипівна, - а самі на торбу поглядаємо.

Посміхався втомлений тато та діставав із торбини гостинці.

- Усі у нас гарно співали. Тітки, які приїжджали на свята, до ранку співали за широким столом. Досі пам’ятаю лампу над столом, де сиділа вся рідня. Здається, що тухла ця лампа від сили голосу та від співів.

Улюбленою піснею родини була пісня «На диком бреге сидит Ермак, думой объятый»

І звичайно линули над селом українські народні пісні. Коли Петропавлівщиною проїхала експедиція, що збирала давні пісні, Валентина Йосипівна згадала й ті, що співали у родині. Ці пісні увійшли до книги «Народні пісні Петропавліщини» . Валентина Йосипівна у складі делегації побувала в Дніпрі на презентації цієї книги, де виконувала одну із стародавніх пісень.

Спасибі за пісні неповторні й за моє ремесло
Іншої життєвої дороги й не могла обрати Валентина Йосипівна. Виросла в піснях свого краю, ввібрала у себе із любов’ю до рідного краю і любов до рідної пісні. Завдячує в усьому своїм вчителям: тим, з ким робила перші кроки в шкільних науках; тим, з ким саджали сад навколо Брагинівської школи. Потім продовжила навчання в Петропавлівській школі. І тут вона зустріла вчителів, які дали підмурівок для усього творчого життя.
Із теплом та любов’ю згадує Тамару Василівну Дубініну, Наталю Костянтинівну та Івана Трохимовича Деревенців, Миколу Даниловича та Єлизавету Олександрівну Савісько, Віру Петрівну Браціло.

Навчання в Дніпропетровському училищі культури – перші кроки в самостійному житті. Зізнається, що важко було сільській дівчині пробивати свою дорогу. Заздрила по-доброму однокурсникам, які закінчили музичну школу і володіли музичним інструментом. Знала, що у неї є лише те, що дали батьки й подарував Бог – музичний слух і співучий голос. А ще – велике працелюбство. Тож крок за кроком долала сходинки навчання. Зізнається, що спершу соромилася виходити на велику сцену, а потім навчилася відчувати сцену й полюбила її всією душею.

Приїхала Валентина Йосипівна до району працювати у час розквіту культури. Огляди художньої самодіяльності були підсумком роботи сільських Будинків культури. Окрасою кожного великого колективу був хор. А колгоспні хорові колективи налічували від 50 до 70 чоловік.

Валентина Йосипівна очолювала хорові колективи Дмитрівського БК колгоспу «Ленінець», Брагинівського БК, Осадченського СБК. А між тим були й заняття хорових колективів інших організацій.

- Разом з Миколою Бабаніним, акомпаніатором, ми їздили на репетиції у села району. Я керувала музичними колективами, додавала у виконання творчість і артистизм, формувала сценічний образ. А Микола Михайлович, справжній фахівець своєї справи, шліфував професійне виконання. Було приїду з репетиції

– Ніколи за весь день окраєць хліба з’їсти. А вдома – свої клопоти. А тут онучатко народилося, треба доні допомогти.

Згодом здобула Валентина Йосипівна вищу освіту в Харківському інституті культури, багато років очолювала відділ культури.

Пишається, що зараз багато працює її вихованців, кого, як любить говорити Валентина Йосипівна, – пригорнула у свій час і спрямувала на культосвітню стежину. Це слово – пригорнути – якнайкраще характеризує всю її трудову діяльність: побачити талант, підтримати його, допомогти стати на ноги.

Вміє Валентина Йосипівна щиро радіти успіхам своїх молодших колег. Гордиться, що її справу продовжує Інна Денисенко , «моя дитина» лагідно називає її Валентина Йосипівна, високо оцінює її організаторські та творчі здібності. Такими ж добрими словами характеризує й роботу культпрацівників в сільських Будинках культури.

Організація весілля

Приємно, що й до цього часу в усіх населених пунктах району, Валентину Йосипівну стрічають як рідну людину. У кожного скільки спогадів і приємних вражень!

Тож природнім був перехід керівника відділу культури в раду районної ветеранської організації. Кому ж як не Валентині Йосипівні очолювати найчисельнішу організацію району.

Сфера культури охоплювала усіх жителів району, а нині велика частина жителів – люди похилого віку, які лишилися без допомоги і які потребують більше ніж матеріальної допомоги – простого теплого слова й звичайної уваги.

Ветеранська організація веде активну роботу, піклується про ветеранів війни та праці, одиноких людей. Кожного з них треба пригорнути, обігріти і навіть пасочка на Великдень – це великий подарунок для них, вважає Валентина Йосипівна.

Вливала Доля в келих мій вино
Валентина Йосипівна щаслива у родинному житті: має сина, доньку, трьох онуків і вже правнучка. Найрідніші люблять й поважають. Колеги звертаються до неї за порадами, вбачають свою надію в ній члени ветеранської організації. Усім дякує Валентина Йосипівна за духмяний аромат життя, у якому є все – пісня, любов, турбота, добро й безмежна жага до життя.