В історії рідного краю є славні і трагічні сторінки. Однією з таких сторінок ми вважаємо діяльність партизанів – народних месників, які стали на захист старих людей, жінок, дітей у страшні дні фашистської окупації. Завдяки партизанському рухові опору в нашому краї фронти одержували важливі розвіддані і успішно громили ненависних гітлерівців. Війна забрала 117 партизанів – справжніх патріотів Петропавлівщини. Це вони у неймовірно важких умовах не тільки не схилили голови перед окупантами, а й знайшли у собі сили боротися, створюючи підпільні групи, об’єднуючись у партизанські загони.
Всенародна війна
Обстоюючи свободу і незалежність Батьківщини на фронтах радянсько-німецької війни, із 8 тисяч наших земляків, мобілізованих на фронт у червневі дні 1941 року, загинуло 5784 воїнів. При визволенні нашого району за 10 днів загинуло 1740 кращих синів і дочок народів колишнього СРСР. Імена 907 героїв вибито на мармурових плитах Меморіалу в пам'ять загиблим воїнам та односельчанам, який стоїть у центральному парку Петропавлівки.
Війна 1941-45 років забрала життя 51 мирного мешканця Петропавлівщини. 117 партизанів загинуло в боротьбі з окупантами. За новими даними майже 3900 юнаків та дівчат були вивезені в німецьке рабство. Багато хто з них загинув на чужині. Фашисти зруйнували 3 МТС, елеватор, млин, коноплезавод, майже всі школи, 3 колгоспних клуби, 240 тваринницьких ферм. Загарбниками майже повністю були спалені села Іванівка (тепер Самарське) та Осадче. Збитки Петропавлівського району становили 8 млн 200 тис. радянських карбованців.
Усе це ми пам’ятаємо і свято бережемо у спогадах про подвиги визволителів нашої рідної землі. Громади кожного села в районі піклуються про братські могили, пам’ятники, меморіали. Щороку на честь визволителів від страшного окупаційного режиму лягають на мармурові плити яскраві квіти, лунають пісні, карбуються слова клятви про вічну любов до рідної неньки-України. Ніколи не зітруться з пам’яті вдячних потомків подвиги полеглих воїнів-визволителів.
На уроках мужності звучать імена Героїв: Крамарчука Григорія Васильовича, Дейнеки Степана Петровича, Шеліпова Петра Омеляновича. До цього звання був представлений ще один наш земляк Андрієнко Степан Дмитрович. Шануємо й кавалерів трьох орденів Слави І-ІІІ ступеня Скибу Степана Кузьмича і Набоку Василя Олександровича. Молодь захоплюється героїчною боротьбою розвідників в тилу ворога.
Тричі за післявоєнний час легендарний «майор Вихор», він же Герой України Березняк Євген Степанович, відвідував Петропавлівський район, де в 1941-1942 роках починав свій бойовий шлях на підпільній роботі. В районному музеї йому присвячено велику частину експозиції у залі «Випробування війною». Останній раз він побував тут в 1991 році. В 2009 році він став почесним громадянином селища міського типу Петропавлівка.
Майже в усіх селах району над братськими могилами радянських воїнів височать меморіальні комплекси та пам’ятники. На багатьох з них встановлено плити, з викарбуваними іменами та прізвищами загиблих воїнів, партизанів і односельчан, які не повернулися з війни.
Молодь у боротьбі проти гітлерівців
31 серпня 1941 року 60 юнаків Петропавлівського району, разом з однолітками-межівчанами, влилися в 38-й окремий інженерний полк, пізніше переформований у 1-у штурмову інженерно-саперну бригаду. Все відбувалося в приміщенні райкому комсомолу у Петропавлівці по вулиці Жовтневій. Зараз це приміщення можна побачити лише на архівному фото.
У роки війни молодіжна бригада з боями пройшла 10 тисяч кілометрів, розмінувала 440 населених пунктів, знешкодила 130 тисяч ворожих мін, встановила на рубежах оборони 34 тисячі своїх мін, відновила 446 мостів, проклала 480 км доріг з різним покриттям. Вручну, без необхідної техніки, під щільним вогнем противника, вступаючи в бій, 16-17-річні хлопці воювали сміливо, наводячи переправи, розчищаючи шлях для наступу регулярних військових частин і цілих фронтів.
Щоб потрапити на фронт, Смирний Пилип Несторович з села Новоселівки приписав собі один рік, бо йому ледве виповнилося шістнадцять. На полях війни загинули його однополчани Костенко Сергій, Лаврут Октябрин, Руденко Павло, Фоменко Іван, Піхотін Іван та інші. А ось Олександр Перескок, який ще до війни вів свій особистий щоденник, не полишив вести його й на фронті. Ветеран згадував у спогадах всіх своїх товаришів по зброї поіменно і точно відтворював фронтові події саме завдяки своїм записам.
9 вересня 1983 року, о 16 годині вечора, усі вони зібралися біля районної типографії. Спогади цих добровольців чекають юних дослідників у музейному архіві. Їх діти й онуки Тарасевич Л.М., Кучерявий А.В., Латоша Р.В. діляться сьогодні спогадами про рідних. І ця стаття теж присвячена увіковіченню пам’яті людей непростої долі, надзвичайно сміливих і вірних військовій присязі.
Партизанський рух опору в нашому краї
У Петропавлівському районі діяло близько 10 підпільних груп. Їх очолювали Федір Сап`ян, Володимир Перекрест, Семен Бражко з Петропавлівки; Василь Настенко та Олександр Вівчарук на станції Брагинівка; Степан Переверзєв у Ново-Вербках; Іван Колесников та Григорій Сисой у Миколаївці; Олександр Ситник в Росішках; Яків Дерипалка в селі Українське; Іван Коваленко та Степан Перескок у Коханівці; Іван Гора та Антон Чмуль у Хорошому; Йосип Лень у Новоселівці.
Протягом 1941-1943 років у нашому районі діяли два партизанських загони під проводом Данила Кривулі та Василя Фесенка. Першим було сформовано загін Данила Олексійовича Кривулі. На засіданні підпільного бюро Петропавлівського райкому партії від 27 вересня 1941 року за №21 було прийнято рішення про об`єднання кількох розрізнених підпільних груп в один загін. Комісаром загону став Тимофієв Микола Михайлович, політруком обрали Перекреста Володимира Родіоновича. Начальником штабу партизанського загону запропонували А.І. Хівінцева, а командиром – Данила Кривулю. Загін нараховував 52 партизани, мав кілька схронів для переховування зброї, друкарську машинку, радіоприймач. Патріоти повели справжню війну проти переважаючих сил окупаційного гарнізону Петропавлівки та навколишніх сіл.
«…За рідну нашу країну спустошену, за тисячі тисяч розбитих життів…», – закликала боротися у своєму вірші-листівці партизанка-поетеса Галина Стругалевич. Разом зі своїм чоловіком Федором Сап`ян вона однією з перших стала на стежину боротьби з фашистами в нашому краї.
Та гинули герої у нерівних боях. У відповідь на спробу партизанів визволити Петропавлівку 2 лютого 1942 року, фашисти закатували і розстріляли Малєєва Василя, Грома Олексія, Руденка Спиридона, Черненка Пантелеймона, Дименка Івана, Тупіку Івана, Міщенка Іларіона, Дерипалку Якова та багато інших патріотів.
За допомогу партизанам загарбники майже повністю спалили села Іванівку (Самарське) та Осадче. Мирних жителів піддали неймовірним тортурам та знущанням, тим самим залякуючи, щоб боялися повставати проти «нового порядку» окупантів. З огляду на цю обставину, щоб не допустити винищення гітлерівцями мирного населення, Данило Кривуля, виконуючи рішення підпільного обкому, віддав наказ про розформування першого партизанського загону на Петропавлівщині.
Дехто з партизанів, на чолі з командиром, перейшовши лінію фронту, влився в ряди Червоної Армії, дехто пішов у глибоке підпілля. Озвірілі фашисти за доносами поліцаїв проводили арешти за найменшої підозри про зв’язки з партизанами.
Так був заарештований партизан Скиба Андрій і, після катувань, розстріляний на станції Брагинівка. Мужній партизан так і не сказав, де знаходяться криївки зі зброєю та боєприпасами. Фашисти навіть бомбили городи по вулиці Колгоспній, навколо садиби, де проживав Андрій, та марно – нічого не знайшли.
Партизанських рух не зник, натомість зростав далі
За якийся час в нашому краї з’явився поранений під Червоноармійськом офіцер молодшого складу, червоноармієць Фесенко Василь Григорович. Окріпши після поранення, він вночі пішки прийшов у рідне селище Петропавлівку. Оглядівся, і, знайшовши потрібних людей, організував новий партизанський загін. З його слів, загін назвали «Петропавлівським».
Знову об’єдналися засекречені підпільні групи навколишніх сіл. Вони прийняли в свої лави нових патріотів. Саме цими силами партизани ще двічі після 2 лютого 1942 року робили спроби визволити Петропавлівку та район від фашистів.
Воювали проти ворога навіть діти
Зв’язковими між підпільниками були: Володя Білаш, закатований гітлерівцями по доносу поліцаїв та розстріляний. Матері не видали тіло сина, вже мертвим повісили в центрі селища, щоб залякати населення. Брати Петро й Борис Русаненки разом з батьком Іллею та дідом Захаром з Вереміївки теж партизанили. Хлопчаки були зв’язковими між групами Захара Кіяшка та Йосипа Леня, Івана Гори й Володимира Перекреста в районі сіл Хороше, Олександропіль, Новоселівка, Троїцьке.
Особливо активним був старший з братів Петро. Він мав підпільну кличку «Яструбок». Одному йому відомими стежками він проводив радянських розвідників від Харківщини через Петропавлівщину на Межову й Червоноармійськ, не боячись лютої стужі й темної ночі.
Наші земляки воювали у партизанських загонах далеко за межами Петропавлівщини
Григорій Судак (зліва) та Фесенко (справа)
Це Картун Абрам Андріанович, який партизанив у Чернігівських лісах в загоні імені Олександра Невського; Маркова Анастасія Михайлівна – на Брянщині; Маєвська Надія Казимирівна в партизанському з’єднанні С.А. Ковпака; Березняк Євген Степанович очолив підпільну розвідувальну групу під назвою «Голос» на території Польщі.
Не можна не згадати той факт, що у нашому краї, поряд з чоловіками, партизанили й жінки та дівчата: Вахнюк Марія, Юрченко Марфа, Гармаш Надія, Кошик Тетяна, Чорнобай Мотрона. А Коробська Марина надавала свою хатину під партизанську явку.
Були й такі, що боролися з ворогом поодинці
Скільки наших односельчан та військовополонених врятувала від розстрілу та вивезення в Німеччину лікарка місцевої земської лікарні Парасковія Мінакова. З довіреними їй молодими медсестрами та санітарами, вона придумала таку хитрість: на станції Брагинівка випрошувала у коменданта знесилених дистрофією та хворобами радянських військовополонених і, обіцяючи повернути їх після лікування здоровими рабами для роботи на будівництві шосейної дороги по напрямку Сталіно-Київ, перевозила до лікарні в Петропавлівку.
Лікувала в палаті з написом «Тиф». Німці обходили її десятою дорогою, а пацієнти Мінакової «помирали». Насправді ж, за допомогою партизанів, вони переходили лінію фронту в напрямку Хороше-Осадче-Водяне-Близнюки (Харківщина).
Архівні документи Петропавлівського музею зберігають імена Нюсі Білої, Соні Біневської, Віри Прасол, Фені Ісаєвої, які допомагали безстрашній лікарці. Не стояли осторонь і мешканки Петропавлівки Губарєва Надія, Верещага Євдокія, Панкова Параска. Сестри Ліда, Ніна та Зоя Трав’янки. Під різними приводами вони збирали у мешканців селища продукти та приносили їх у лікарню. Житель села Новоселівка Тупотін Василь переховував і пізніше перевів за лінію фронту радянського льотчика зі збитого «фріцами» яструбка.
Молода тоді ще жінка із села Хорошого Єфросинія Карпенко писала для партизанів листівки-заклики:
«Послухайте, брати рідні,
Наш стогін, почуйте,
Від фашистської неволі
Скоріше врятуйте!...»
Тепер більшість тих, хто творив партизанську славу на нашій Петропавлівській землі, пішли в небуття. Та ми знаємо, що ці патріоти з честю виконали священний обов’язок перед Батьківщиною. Вічна їм пам'ять. А ветеранам, які живуть поруч з нами, – честь і слава!
Ніна Сергієнко,
директор районного історико-краєзнавчого музею
