Михайло і Марія
Михайлові було 23, Марії – 16, коли їхні погляди зійшлися, а серця забились в унісон. Через рік молода пара гуляла гучне весілля: двоє закоханих мріяли про щасливе життя у парі. Так народжувалася родина Балецьких Михайла Петровича та Марії Ігорівни. Вони прожили у любові і повазі 41 рік. Сьогодні подружжя щасливе має дев’ятеро дітей та 11 онуків.
Михайло і Марія кажуть, що сім'я, то найцінніший скарб, дарований їм Богом.
Михайло та Марія родом з Волині. Він з села Карпилівка, а Маруся – зі Стобихівки. Але рідною домівкою для них давно стала Новопавлівка.
Коли не стало мами, 1964 року, Михайло з батьком переїхав жити в Новопавлівку. Влаштувався працювати в колгосп «Україна» водієм: возив трактористів та доярок, працював на самоскиді. Сумлінному працівникові запропонували додатково посаду спортивного інструктора. У колгоспі була власна футбольна команда, грали в футбол, у районі друге місце тримали. Життя йшло своєю чергою.
До рідного краю, на Волинь, Михайло часто навідувався. Щойно випала чергова відпустка – їхав у до рідних на гостини. А тут ще нагода гарна випала – дружкувати на весіллі в двоюрідної сестри. Їхав порадіти чужому щастя, а знайшов своє.
Маруся в той день гостювала в родичів у Карпилівці. Про сусідське весілля знала і, як вся молодь, бігла поглянути на молодих. Забігла до хати, побачила хлопця з квіткою на піджаку (приколювали молодим та дружкам), подумала, що то молодий.
«А нічогенький молодий, високий, чорнявий», – подумала Марія. Аж потім побачила молодих. «А то ж хто?», – сама собі питає.
Міша теж помітив гарненьку білявку. Білява блакитноока дівчинка одразу впала в очі. У той же вечір парубок напросився провести дівча додому. Попросив адресу, обіцяв листа написати. Але вже вирішив тоді, що Маруся буде його дружиною.
Минув рік, звісток від Михайла не було. Маруся закінчила школу, планувала своє майбутнє, та, певно, воно вже було передбачене.
«Марія, Михайло приїхав, сватів до тебе засилає», – передають сімнадцятирічній дівчині.
Михайло планував весілля в Новопавлівці. Але батьки Марії настояли, щоб на Волині справили весілля, за всіма канонами. А Марія, як і всі дівчата, мріяла одягти весільну білу сукню. Довелося одягти двічі, бо весілля зіграли ще й в Новопавлівці.
П’ять років молоде подружжя жили з батьками Михайла. Тут раділи первістку Ігорю та синочку Сергію.
Придивилися собі хатину стареньку в селі.
«Бабусю, яка жила в хаті, забрали до будинку літніх людей, а ми купили в бабусі хату на той час за 50 гривень. Поряд будували времянку», – згадує подружжя.
У тій хатині прожили ще рік. Тут народився третій синок Вітя.
«Важко було. Вже троє діток мали. Але ми почали будувати будинок. Тоді нам на зустріч пішло колгоспне керівництво, допомогли звести будинок і дали його як у подарунок дітям», – розповідає подружжя.
Михайло продовжував працювати в колгоспі. Маруся лишалася вдома – тепер її основна робота була доглядати та виховувати дітей. А їх родині Бог дав дев’ятеро.
«Скільки Бог дав діток, стільки й народили», – кажуть в один голос Михайло та Марія. А Марія Ігорівна ледь стримує сльози, згадуючи народження кожного свого немовля, кожної своєї крихітки.
«Кожної появи наших діток у мене така радість була, що дитина побачила світ, що вона народилася. Притискала до грудей, просила Бога здоров’я і щоб Бог оберігав, бо світ дуже жорстокий», – зізнається пані Марія.
Не дивно, коли Марії довелося обирати між своїм життям і народженням сина, вона не вагалася. «Буду народжувати!» – заявила лікарям.
Онкологія. Констатують факт лікарі. Хвороба прогресувала. Потрібно було боротися за життя, а це довгий курс лікування: пройти кілька хіміотерапій. А Марія під серцем вже носила Василика.
«До лікарні не йшла. Дуже переживала, бо знала, змушуватимуть позбутися дитини. Це неприпустимо для мене. Коли звернулася в лікарню, термін вагітності вже був чималенький і мені пропонували зробити дострокові пологи. А я відмовилася, я хочу народити цю дитину і народити її в свій час, коли він прийде. А зі мною – як Бог дасть, так і буде», – вирішила Марія.
«Ми рідко зустрічаємо таких матерів», – сказала обласний гінеколог. – «Пишіть розписку».
«Я написала. Бог милостивий, він так все влаштував, що Василька я народила швидко і легко. Всі дивувалися, дитина народилася здоровою», – згадує пані Марія.
Коли Василькові виповнилося два місяці, Марії довелося його лишити з чоловіком майже на пів року. Марія Ігорівна почала курс лікування. Отримала 16 опромінень. Хвороба прогресувала, перейшла на око, вона його практично втратила. Стан був важкий. Лікарі готували Михайла Петровича та родину до найгіршого.
«Я вірила, що Божа ласка завжди була зі мною. Хвороба поступово відступала. Я повернулася додому, так плакала, що Василик мене не впізнав, майже пів року не бачилися. Але все налагодилося», – згадує пані Марія.
Материнство – це найкраще, що може бути дароване жінці. Бажання бути матір’ю, з’являється тоді, коли поруч є люблячий чоловік. Михайло Петрович і Марія Ігорівна дев’ять разів стали щасливими.
1981 року у родині Балецьких народився первісток Ігор, у 1982 році – Сергій, 1984-го – Віктор, 1986-го – Володя, 1987-го – перша доня Людмила, 1990-го – Михайло, 1992-му – Тетяна, 1994-го – Ліда, а 2002 народився наймолодший син Василь і перша онучка (донька старшого сина) Ангеліна. Вони зуміли прищепити дітям любов і повагу. Та й у дітей був гарний приклад для наслідування – батьківський.
«Ми не були строгими батьками. Але спонукали дітей до навчання. Виховували змалку до праці. Діти працювали на городі, кожен мав ділянку для роботи (більший мав більшу ділянку, менший – меншу). Тримали по п’ять корів, бо в ті часи треба було виживати. Зарплати в колгоспі не платили, а держава на дітей копійки давала. Усі вміли корову подоїти, роботи не цуралися. Вова й зараз з Києва приїжджає і йде корову доїти. Завжди було розуміння в нас з дітьми. З усіма довірливі стосунки склалися. Якого щастя ще можуть бажати батьки!» – розповідає Михайло Петрович.
«Приїжджали від колгоспу представники – подарували нам ковдру гарну і великий набор посуду, після п’ятої дитини Люди. А потім нас возили в Дніпро: мені дали медаль «За материнство» та грошову премію. Така була висока нагорода в моєму житті», – пригадує пані Марія.
BGImage
BGImage
BGImage
Нагороди
Марія Ігорівна двічі нагороджена: медаллю «За материнство» ІІ ступеня, коли народилася п’ята донечка Люда.
А 2008 року отримала звання «Мати-героїня» і медаль «За материнство».
Та найбільша нагорода для подружжя Балецьких це те, що дали життя своїм дітям, а вони подарували їм 11 онуків, що всі діти здобули освіту, що їх поважають серед людей.
Старший Ігор закінчив Дніпродзержинський інститут фізичної культури та спорту, спробував себе в педагогічній сфері (викладав фізкультуру в школі). У Кривому Розі вивчився на дільничного і працює ним в Новопавлівці. Має донечку Ангеліну.
Сергій після служби в армії одружився, має сина Дмитрика, зараз живе та працює в Дніпрі майстром.
Віктор закінчив спортивний інститут, працював в Іванівці в школі, потім у ліцеї.
Володя закінчив Дніпропетровський державний університет, фізико-математичний факультет. Зараз у столиці викладає у Київському фінансовому коледжі.
Людмила закінчила Донецький торговий технікум, одружилася, зараз живе у Межовій, виховує доцю Євангеліну.
Михайло закінчив Дніпропетровський інститут фізичної культури та спорту, одружився і зараз проживає в м.Буринь Сумської області, має 5 дітей: Евеліна, Матвійко, Катя, Марійка, Петрик.
Тетяна закінчила коледж в Дніпрі та Криворізький педагогічний інститут, зараз працює вчителем початкових класів в Новопавлівській загальноосвітній школі №2.
Ліда переїхала до Волинської області в мамине рідне село. Разом з чоловіком виховують трьох діток – Авеніра, Лілію та Віталіну.
Василь навчається в будівельній академії.
Де б вони всі не були, як би не були зайняті, але діти не забувають телефонувати батькам та цікавитися їхнім життям, а на свята родина завжди збирається разом у батьківській хаті.
Михайло і Маруся за всі прожиті роки не стратили того почуття, що колись давно вони відчули з першим поглядом один на одного.
«Сім’я – це любов і повага. Це найбільший скарб, дарований людству», – зізнаються Михайло та Марія Балецькі.
