Галина Полова: Не гроші дають багатства, любов ні за які гроші не купити
BG Image
У пологову будинку на Херсонщині в серпні 1961-го над Дніпровими кручами пролунав крик новонародженої дитини…
Жінка взяла на руки малесеньку доньку своєї сестри: «Ой, а поглянь, яка чорнявенька! У нас же всі у роду світловолосі! А це отака смуглявенька, мов галка. Волоссячко чорне, мов пір’ячко… Пташечка наша, Галочка наша… А давай так і назвемо Галочкою, Галею, Галинкою!» Так і назвали – Галиною. Мамина сестра стала хрещеною і любила дівчинку, немов рідну. Своїх дітей жінка не мала, тож усю свою турботу й ніжність віддавала хрещеній донечці. Чужі люди навіть дивувалися, а котра ж із сестер є мамою дівчинки. А хрещена та її чоловік Галочку тільки донечкою й називала. Росли з Галиною ще братик та сестричка.
«Дитинство моє золоте»
- Дитинство моє було золоте, - згадує Галина Полова. – Не було великих статків, та було добре ставлення, велика любов у родині. А цього ні за які гроші не купиш. У мами з татом життя не склалося. Та я ніби й не відчувала нестачі батьківської уваги. У мене немовби дві мами було – мама та її сестра. А чоловік тьоті любив мене мов доньку.
Із Херсонщини мама з дітьми переїхала у село Дмитрівку, на батьківщину бабусі. Жив колись у селі прадід Біленченко. Тут Галина навчалася у 6-7 класах. Влітку приїхала тьотя та почала прохати, щоб сестра відпустила Галю.
- Наталочко, ну відпусти, сестричко, Галочку. Я там сама без рідних живу. Ти ж тут не одна, - вимолювала тітонька племінницю.
BG Image
Дівчина дуже й не опиралася, бо теж сумувала за рідними місцями та й тітоньку дуже любила. Й до цього часу, мов казку, згадує Галина село Кринки, річку. Конку за селом, плавні, мальовничі місця біля Дніпра. Після восьмирічки із тіткою вирішили, що дівчина буде вчитися на закройщика.
– На той час дуже затребувана професія. Та щось не заладилося і мама приїхала та забрала для навчання в Павлоградському училищі, щоб опановувала дівчина будівельні спеціальності.
«В училищі я й почала співати»
- Отам, в училищі я й почала співати, - розповідає Галина. – Три роки навчання були й роками активною участі в художній самодіяльності. Старша вихователька Людмила Миколаївна розгледіла у мене талант і я стала незамінною учасницею усіх заходів в училищі і концертів за його межами. Тут ми, учасники, почали заробляти перші свої гроші. Був у нас в училищі свій вокально-інструментальний ансамбль, а я там була солісткою. Запрошували нас на весілля, на проводи в армію. Платили адміністрації училища, а нам директор наступного дня видавав по 10 крб і ми відчували себе багачами.
Вихователі та викладачі побачили природні здібності Галини, неабиякий сценічний талант, успіхи дівчини в вокальному мистецтві. Вони запропонували Галині спробувати вступити до культосвітнього училища. Дівчина теж мріяла вчитися улюбленій справі. От тільки після училища треба було обов’язково відпрацювати півтора роки на будівництві. Тож вступ до культосвітнього довелося відкласти. Галина гадала на рік-два, а виявилося назавжди.
«А на третій день зустрічей покликав заміж»
На вихідні приїжджала додому у Дмитрівку. Сусідка познайомила із гарним хлопцем Миколою. У першу зустріч до 5-ї ранку й проговорили біля двору. Наступного вечора знову прийшов Микола. А третього вечора й заміж покликав.
- Як так швидко погодилася – й сама не знаю. Ми ж майже не спілкувалися! Посиділи два вечора на лавочці. А Коля й каже: сватів через місяць пришлю!
Галина поїхала після вихідних у Павлоград на роботу. Приїжджає наступної суботи й нічого зрозуміти не може: у дворі сусіди метушаться, столи накривають. Сусідське дівча бігає біля тих столів. «Що тут відбувається?» - запитала у дитини. Та у відповідь лише плечима знизує, мовляв, не знаю. А тут саме мама з сусідкою із будинку виходять:
- Чого стоїш? Йди чепурися – свати скоро приїдуть!
- Як свати?! Коля ж говорив, що через місяць !
- Не знаю, що тобі Коля казав, а тільки сьогодні вранці прийшов і повідомив, щоб чекали сьогодні увечері.
Відбулося сватання, відгуляли весілля, народилася донечка. У18 років вже мала Галя сім’ю. Із роботи в будівельній організації в Павлограді довелося розрахуватися. А в селі роботу було знайти важко, та ще й з маленькою дитиною.
«Грязеві ванни Дмитрівської лікарні користувалися попитом»
А тут стріла випадково головного лікаря Дмитрівської лікарні Василенка Анатолія Пантелеймоновича, розповіла про свої проблеми, а він запропонував йти працювати санітаркою в грязелікувальне відділення.
Погодилася. Та так 25 років і пропрацювала в цьому відділенні.
Не тільки Галина із сумом згадує ті часи, коли Дмитрівська лікарня славилася й за межами району. Працювало стаціонарне відділення терапії. Добре налагоджена робота пральної. Фахівці бралися за найскладніші випадки.
- Порядок панував на території усієї лікарні. Чистота у палатах і стерильність у маніпуляційних, приймальні. Все було дуже добре організовано. На території працювала свердловина, яку зробили ще до війни. Так от труба там була із нержавіючої сталі. На совість робили люди, на десятиліття!
Із захопленням розповідає Галина про всі види процедур, що надавало відділення: грязеві та сольові ванни; циркулярні, дощові, струєві, душі. Із допомогою таких процедур можна було лікувати артрити, поліартрити, хвороби суглобів
Душі усіх різновидів допомагали зміцнювати нервову систему. Із задоволенням приймали пацієнти хвойні ванни, йодобромні – вони мали заспокійливий ефект. Скипидарні ванни призначали для покращення системи кровобігу, обміну речовин. Галина усі властивості грязевих та водних процедур вивчила й уміла надавати пацієнтам послуги. Особливою гордістю були ванни із підводним масажем, розповідає Галина. Навіть не віриться, що у звичайній сільській лікарні було таке відділення! У ньому працювало 5 медпрацівників. Сьогодні такі послуги можна отримати лише в санаторіях.
BG Image
Останні роки перед закриттям відділення Галина працювала одна, та й то на неповну ставку. Завідувачка Ірина Михайлівна прохала не лишати роботи.
Робота у лікарні давала відчуття необхідності. А ще окрім роботи була тут ще й можливість займатися улюбленою справою – вона знову співала! Швидше минали трудові будні, коли після роботи чекали репетиції та виступи. Усі п’ять працівниць – любительки співу: Віра Андреєнко, Валя Запорожченко, Люба Сова, Ніна Криворучко.
BG Image
Тож вдень разом працювали, а ввечері всі разом поспішали на репетиції. Відпочивали душею – співали улюблених пісень, розучували нові. Із хоровим колективом колгоспу «Ленінця» побували на оглядах художньої самодіяльності району та області, чули їх пісні на державні свята в Палацах культури та парках Чкалова та Шевченка обласного центру.
- Ледь до Києва не дійшли! – зітхає Галина. – Об’їздили із хором не один Будинок культури. У програмі були не лише вокальні твори (хоча й до них були серйозні вимоги – й народні пісні, й сучасні, й акапельні) . У нашому репертуарі були й інсценівки, і гумор. Коли ми грали постановку «Друге весілля в Малинівці» - зал покотом від сміху лежав!
Потім почалася перебудова, культурне життя пішло на спад, зізнається Галина, часу для співів не стало. З’явилося більше домашніх турбот – пісні відійшли на другий план.
«Які б у житті проблеми не були – пісня допомагає»
- Якось так склалося, що я повністю потонула у домашніх клопотах, - говорить Галина. – про пісні й не згадувала. А тут прийшла до мене Тетяна Конюшенко й запрошує до Будинку культури ходити співати. Здивувалася я. А коли дізналася, що Тетяна Петрівна стала очолювати наш клуб, дуже зраділа: «Слава Богу, все вернулося!» - сказала я.
До чкалівського Будинку культури прийшли й інші шанувальники пісні, і зазвучав спів новоствореного вокального ансамблю.
Згадалося Галині, як любили співати ввечері вдома на бабусиному подвір’ї. Телевізори тоді були не у кожній хаті, то вечорами линули пісні у кожному дворі. Улюбленою піснею була пісня «Ніч яка місячна».
Згадалися й студентські роки, коли її піснями плодували на великих родинних святах. І з новою силою зазвучали її пісні. Стала Галина виконувати сольно пісні улюблених виконавців. Найбільш до душі їй зворушливі пісні із репертуару польської співачки Анни Герман. І, звичайно, українські народні пісні.
Коли вперше проводили проект «Голос регіону», запропонували брати участь й Галині Половій. Спочатку вагалася – давно не була на великій сцені. А тут ще відбір, декілька турів, хвилювання. Вмовили учасники колективу та завідувачка Будинком культури Тетяна Конюшенко.
- Петрівна вмовила, - посміхається Галина. – Це вона винна. Пам’ятаю, яким масштабним був увесь цей конкурс! Скільки учасників! І всі – гідні суперники! У молодшій віковій категорії було багато здібних діток. За кулісами разом хвилювалися. Обіймала діток перед виступом, бо трусилися від переживання й від холоду. Що дійду до останнього туру навіть не вірилося.
У першому конкурсі «Голос регіону» Галина Полова стала переможницею у старшій віковій категорії у номінації «Вокальне соло». Отримала у подарунок мікрохвильовку, якою користується й до цього часу.
Та найголовніше – за час проходження усіх турів конкурсу Галина стала улюбленою співачкою для багатьох жителів району. Її ніжний співучий голос та задушевна манера виконання доторкалася душі.
На конкурсі «Голос регіону» вона виконувала пісні «Мамина вишня» та «Чорнобривці». Це її улюблені пісні.
А згодом Галину Полову запросили разом з творчими колективами району співати в Києві на ВДНГ.
- Вдячна начальнику відділу культури Інні Денисенко, що так високо оцінила мою творчість і дала змогу мені співати в столиці. Цього дня був мій день народження. Це було краще святкування!
BG Image
Галина дуже ретельно підходить до підбору репертуару. Вважає, що пісня повинна пройти через душу, тільки тоді вона буде мати успіх.
Жителі села Дмитрівка нещодавно мали нагоду насолодитися співом улюбленої виконавиці. Напередодні 8 Березня у Будинку культури пройшов справжній сольний концерт Галини Полової із натхненною назвою «Народжена співати».
- Знову Тетяна Петрівна винна, - жартує Галина. – Це була її ідея організувати концерт. А мені була велика честь – співати для своїх односельців. Рада, що вела мій концерт моя подруга Клавдія Коваль. Рада бачити у залі своїх друзів, близьких, знайомих. Щаслива чути оплески під час концерту та відгуки після свята.
Творчу вдачу має й онука Валерія: любить рукоділля, танцює у колективі. А от співати як бабуся, соромиться на сцені, хоча має й голос, і слух. Валерія навчається на ІІІ курсі педагогічного коледжу.
«Звідки прийшла любов до пісні», - задумується Галина. І згадується бабусина хата, а в ній на стіні великий аркуш-картина петриківського розпису із словами та нотами пісні «Прилетіла ластівка» . Багато хто із її покоління пам’ятає цю картину, мов спогад дитинства. Немов знову зазвучить у пам’яті пісня.
BG Image
- Повертаючись на прожиті роки, бачу лише приємні й щасливі миті, негаразди відходять на другий план. Тепер я знаю, що не гроші дають багатство, що щастя не купити. Не була я в житті обділена любов’ю, навчилася цінувати звичайні людські радощі. Не люблю сварок, пересудів. Життя таке коротке! Треба встигнути – радіти, любити, співати!
