Лідію Василівну Колєснік педагоги, школярі та батьки нашого краю добре знають. Її учительський досвід, знання, невтомна жага до творчого пошуку понад 40 років гуртують школярів до вивчення географії, біології та хімії, історії і традицій рідного села.
Безліч разів зі своїми колегами вона організовувала краєзнавчі екскурсії ріднокраєм та містами України. Постійно бере активну участь у шкільних та сільських заходах, святах, подіях. Все, що б не робила Лідія Василівна, у неї виходить бездоганно – на рівні професіонала свої справи. І увесь цей період вона працювала лише в одному закладі – Дмитрівській загальноосвітній школі.
Напевно, навчальний заклад Лідії Василівні так приглянувся, що вона, переїхавши у Дмитрівку після закінчення інституту, тут і залишилася. У цьому селі створила сім’ю, виховала двох доньок, реалізувала себе як педагог. За роки на посаді класного керівника випустила зі школи п’ять класів.
Вдячні учні й до нині відвідують Лідію Василівну та дякують їй за глибокі знання, наполегливу працю та за те, що навчила їх любити життя. На питання «Як їй вдалося досягти таких вершин педагогічної майстерності?» Лідія Колєснік, не вагаючись, відповідає: «Справжнім учителем треба народитися».
Якось на одному із учнівських анкетувань школярі Дмитрівської середньої школи так написали про свого класного керівника: «Улюблене місце відпочинку нашої Лідії Василівни Колєснік – сосновий ліс. І ми теж з нею залюбки ходимо у походи стежками рідного села». А ще дуже часто її учні називали географію та хімію, які викладала саме Лідія Василівна, найцікавішими уроками у школі. Заохотити дітей вивчати свій предмет вчителька зуміла, бо з раннього дитинства мріяла про педагогічну професію.
Лідія Василівна Колєснік має 45 років вчительського стажу. Закінчила вона Мелітопольський педагогічний інститут. За розподілом студентів-випускників приїхали у Дмитрівку. Пам’ятає Лідія Василівна, що сама особисто у лютому 1976 року написала листа у Петропавлівський район, аби її прийняли вчителювати.
- Під час завершення навчання в інституті я вже знала, що мене чекають у Дмитрівській середній школі, – розповідає Лідія Василівна. – І вже готувала себе до роботи вчителем у 5-10 класах. Тоді одинадцятого класу не було. Диплом я отримала за спеціальністю «Географія та біологія». Приїхала у Дмитрівку, де мене зустріли гостинно. Тут на все своє життя і оселилася. Село й школа прийняли мене немов рідну.
Хоча рідним місцем, де народилася Лідія Василівна, було для неї російське місто Зеленокумськ, що у Ставропольському краї. Там дівчинка Ліда до п’яти років жила зі своїми батьками. А потім її тато і мама вирішили переїхати в Україну. Пам’ятає Лідія Василівна, як вони їхали поїздом, а у вікнах вагону мінялися неймовірні краєвиди природи – річки, ліси, луки. Напевне, перші дитячі враження переросли пізніше у велике бажання стати вчителем географії.
- Моїх батьків переїхати в Україну гукали їхні знайомі, які вже певний час жили у Запорізькій області, – ділиться спогадами Лідія Василівна. – Вони між собою листувалися. І мій тато, Василь Олексійович, увесь час говорив, що його знайомий дуже хвалить українську місцевість. «Кращого життя, ніж в Україні, немає» – читав батько нам ті листи. Так ми у 1959 році і переїхали в іншу країну.
Оселилася родина маленької Ліди у Запорізькій області, у селі Бурчак. Нове місце проживання сім’ї Колєснік припало до душі. Школа, в якій почала навчатися дівчинка, була україномовною, а Ліда не розуміла жодного українського слова. І, почувши на вулиці розмову дітвори, бігла до мами перепитати, що ті слова означали.
- Мою маму звали Валентина Яківна, працювала вона бухгалтером, – розповідає Лідія Василівна. – Мама була грамотною жінкою, головою ревкомісії неодноразово обиралася. Мала активну життєву позицію. Багато в чому, без сумніву, і я на неї схожа. Тато працював ветеринаром, був учасником Другої світової війни. Про нього можна окремо збирати історичні матеріали. Він нам часто розповідав, як воював. А ще батько любив співати. Увечері збереться вся наша родина і давай співати. Гарно виходило.
Всі найкращі якості маленька Лідія і перейняла від своїх батьків. А от що буде колись вчителькою, зрозуміла тоді, коли влаштовувала гру у школу для хлопців, які жили на її вулиці. Зараз Лідія Василівна з посмішкою згадує, що, крім неї, на вулиці були одні тільки хлопчаки. Але Лідії вдавалося ними управляти і заохотити відвідувати імпровізовані уроки. Хлопці навіть називали Ліду своїм отаманом. Таким чином відбулося перше освоєння вчительської професії. Але проти такого вибору доньки виступив батько Лідії.
- Якось мій тато перейшов на посаду завгоспа у місцеву школу, – ділиться спогадами Лідія Василівна. – Він на власні побачив, яка важка вчительська праця. Тож коли я заявила, що стану педагогом, він навідріз вимовив – цьому не бувати! Але я своєї мети не зріклася. Наполегливо вчилася у кожному класі і дуже добре закінчила школу.
На все життя закарбувався у пам’яті Лідії Василівні один епізод, коли вона навчалася у восьмому класі. Якось їхня класна керівниця Валентина Семенівна Литвиненко запропонувала своїм вихованцям для години з профорієнтації написати листа Василю Сухомлинському. На пропозицію зголосилися троє учениць – Лідія та дві подруги – вони давно мріяли стати учителями. І, на диво, відомий український педагог відповів саме Лідії Василівні.
- Це була неймовірна подія! – згадує Лідія Колєснік. – Лише мені одній Василь Сухомлинський написав відповідь. Лист урочисто зачитала класна керівниця перед усім учнівським колективом. У тому листі Василь Олександрович запевнив мене, що я обов’язково стану чудовим учителем. Це ще більше мене надихнуло, і вже про іншу професію я й не мріяла.
Коли Лідія закінчила школу, її батьки, нарешті, поступилися своїми переконаннями і дозволили доньці вступати до педагогічного вишу. Обрала Лідія Василівна природничий факультет Мелітопольського інституту. Вступні екзамени дівчина склала на відмінно, та й саме навчання впродовж студентського життя їй давалося легко і у своїй групі вона була однією з кращих. Швидко пробіг час в інституті. Лідія навіть незчулася, як треба було вже думати про влаштування на роботу.
- Педагогічну практику я проходила у школі, де навчалася, – розповідає далі Лідія Василівна. – Я тоді була окрилена, сповнена надій і мала велике бажання скоріше розпочати свою педагогічну діяльність. Перевірити, як проводить уроки їхня студентка, приїжджали з інституту методисти.
Лідія Василівна запросила на один із таких уроків і свого вчителя хімії, якого вважала своїм наставником. Микола Іванович погодився, прийшов і увесь урок уважно спостерігав за нею. Після проведеного уроку він підізвав Лідію і відверто озвучив власні рекомендації. Саме вони на все життя і стали для неї професійними вказівками.
- Як зараз пам’ятаю його серйозний вираз обличчя і його слова, – ділиться спогадами Лідія Василівна. – По-перше, сказав він, вчитель повинен заходити в клас, як вчитель, а не стрибати, немов коник. Мати зовнішній вигляд як у вчителя, і це його один із головних обов’язків! Погляд, жести, рухи – це все повинно бути вчительськими! А потім розписав мені урок так, як не міг це зробити жоден методист. Ті його зауваження я запам’ятала на все життя. Вони мені стали посібником професійного становлення. І я йому за це вдячна, ба саме він і відкрив мені педагогічний шлях.
Микола Іванович таким чином благословив Лідію на вчительську роботу. Працювати Лідія Василівна стала у Дмитрівці, куди у 1976 році потрапила за направленням. Коли вперше вийшла з автобуса біля Дмитрівської школи, ненароком вимовила: «Тут залишуся на все життя». Так і сталося – у Дмитрівці вийшла заміж, виховали з чоловіком двох чудових доньок, 45 років пропрацювала вчителем у місцевій школі.
- Спочатку була вчителем географії, потім десять років обіймала посаду заступника директора з виховної роботи, – розповідає Лідія Василівна. – За цей час, крім щоденних уроків, ми зі своїми учнями стільки усього провели! І шкільні свята, і творчі виступи, і концерти, й виставки – чого тільки не було. А скільки екскурсій влаштували! Побували в багатьох неймовірних містах нашої Батьківщини. Я дуже любила класне керівництво, чи не більше, ніж предмет, який викладала. І цим пишаюся!
У цьому році Лідія Василівна залишила педагогічну діяльність. Але просто відпочивати на пенсії – це не про неї. У Дмитрівці вона активна учасниця масових заходів – допомагає організовувати сільські заходи, виставки та свята. А нещодавно почала працювати у місцевому музейно-етнографічному комплексі.
На питання «Як вдавалося все встигати і мати високі досягнення у своїй професії?» Лідія Василівна, не вагаючись, відповідає: «Напевно, гарним вчителем не стають, ним народжуються. Зранку до ночі ти повинен бути вчителем».
Лідія Василівна змогла закохати своїх учнів у свій предмет так, що сім її вихованців стали вчителями-географами. А її обидві доньки теж обрали педагогічні професії, зараз вони працюють у міських школах.
Випускники Лідії Василівни Колєснік щороку на день народження відвідують її, вітають, дякують, розповідають про своє життя. І кожного Лідія Василівна вислухає, за кожного порадіє, адже серце справжнього вчителя не перестає хвилюватися за своїх дітей зі звуками останнього дзвоника. Справжній вчитель хвилюється за своїх учнів і чекає від них приємних звісток усе своє життя. Навіть тоді, коли вже й сама не працює у школі.
