Олександр Романенко, мешканець Петропавлівки, три роки служив добровольцем в зоні АТО/ООС. Підписати контракт на військову службу його змусило власне переконання – українці мають повне право жити у вільній, неподільній та незалежній Україні.
А непроханому ворогу треба дати відсіч, показавши силу єдності і намір боронити рідну землю, як колись це робили українські козаки. Олександр не розуміє тих співвітчизників, хто хоче повернутися у радянське минуле і розповідає, як тоді було все чудово. А ще більше його обурює позиція сучасних молодих людей, які відкрито демонструють байдужість до майбутнього нашої Батьківщини.
Олександр Романенко у шкільні роки мріяв стати простим теслею і створювати речі інтер’єру на радість людям. Після школи став працювати шахтарем. А з 2014 року його, відданого громадянина своєї країни, стали тривожити події, що відбувалися в України. До глибини душі молодого хлопця обурила окупація східних частин держави. Жодної зайвої хвилини не роздумуючи, Олександр підписує контракт і їде добровольцем захищати рідну землю.
Олександр народився в місті Дніпрі. Коли йому виповнилося 6 років, він разом з батьками переїхав до Петропавлівки, де мешкала його бабуся. В Петропавлівці Саша пішов у центральну школу. У 9 класі він мріяв здобути професію теслі, Олександру подобалося, як обробляють деревину і виготовляють з неї різні речі. Коли закінчив 11 класів, батько порадив йти опановувати шахтарську справу. В Олександра з батьком завжди були близькі дружні стосунки. Син часто питав у тата поради, які й допомагали йому приймати правильні рішення. От і того разу послухався – пішов навчатися на електрослюсаря підземного. Запевняє Олександр, що жодного разу не пошкодував за свій вибір. Працювати на шахті йому припало до душі.
- Після школи відразу став навчатися у Першотравенському училищі, по закінченні якого розпочав працювати, – розповідає Олександр Романенко. – Я дуже хотів самостійно заробляти гроші, аби, як кажуть в народі, «не сидіти на шиї у батьків». Зразковим прикладом відданих робітників для мене є мої батьки. Тато у Дніпрі працював на заводі. А моя мама – у дитячому садочку. Після переїзду в Петропавлівку 15 років мої батьки працювали в районному дорвідділі.
Пізніше тато Олександра теж був шахтарем. Цією професією заохотив і свого сина. До 19 років хлопець працював, а потім був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. У той час юнаки вже проходили військову службу терміном в один рік. Місце роботи на шахті за Олександром зберігалося.
Призвали юнака до військової частини міста Чернігова – у державну спеціальну службу транспорту.
- В цій частині розміщувалися роти охорони, піхоти та транспорту, – продовжує розповідати Олександр. – Нам запропонували обрати поміж них, хоча до нас були певні вимоги. Наприклад, в роту охорони брали тільки тих хлопців, які були з повних сімей – де є і батько, і мама. І, звісно, тих, хто мали гарний стан здоров’я. Я обрав саме охорону.
Спочатку строкова служба далася Олександру не легко. Але він постійно працював над собою. Його батько вчив, що справжній чоловік обов’язково повинен пройти військовий іспит. Тато розповідав хлопцеві і про свої армійські роки, підбадьорював і радив сину сумлінно виконувати накази командирів.
- Мені тато розповідав, що в його юнацькі роки було, навіть, соромно зізнатися, коли юнака не брали до лав армії, – говорить Олександр. – А ще він стверджував, що дівчата у той час віддавали перевагу хлопцям, які повернулися з військової служби. Дівчата проводжали своїх наречених до армії, чекали декілька років, писали листи і щиро зустрічали. Зараз це, на жаль, велика рідкість.
Строкову службу Олександр сприйняв як школу життя, в період якої молодий чоловік переходить у дорослий самостійний період. І радить майбутнім призовникам не боятися військової служби. Отриманий досвід стане в нагоді у подальшому житті.
За своїми власними спостереженнями Олександр робить висновок, що повага і авторитет до військових останнім часом значно зросли. Люди все більше стали довіряти Збройним Силам нашої країни. Прийшло те усвідомлення, що Українська Армія – це запорука мирного, спокійного життя кожної української родини.
- Відслуживши рік за строковим призовом, я повернувся додому, – говорить Олександр Романенко. – Знову став працювати на шахті. Але мені не давали спокою всі ті події, що почалися в Україні. Майдан, відстоювання українцями своєї свободи, боротьба військових проти окупантів – все це глибоко, до сліз, торкнулося моєї свідомості і моєї душі. Я не міг просто спокійно ходити на роботу, облаштовувати свій побут, роблячи вигляд, що нічого не відбувається. Тому й вирішив – йду на військову службу за контрактом, як доброволець.
Олександр – справжній громадянин своєї країни. Він – щирий патріот. Не може спокійно спостерігати за політичними та державними проблемами, які зараз переживає Україна. Лише одна думка закарбувалася у нього: «Я – українець, і саме я повинен захищати рідну землю». Дуже ображали юнака судження та висловлювання односельців та знайомих, які відкрито заявляли, що їхня Батьківщина – Радянський Союз, що незалежної України немає і що війна на сході країни – то не їхня справа. Цього стерпіти Олександр не міг. І у 2017 році підписав контракт на військову службу.
- Я пішов добровольцем, будучи упевненим – там служать українці такої ж думки, як і я, – відверто говорить Олександр. – Я був переконаний, що доброволець – це саме той захисник, який не може терпіти невігластва зневірених співвітчизників, а ще більше – ворога, що відкрито загарбав рідну землю.
Олександр Романенко, зібравши необхідні документи та пройшовши медкомісію, відправився за контрактом на військову службу. Першим місцем розташування хлопця була Харківська область, місто Чугуїв. Там був облаштований військовий наметовий полігон. Для себе особисто Олександр вирішив побачити на власні очі всю правду життя українських захисників. І відчути, що ж дійсно відбувається в місцях бойових дій.
- Дивно, коли самі ж українці говорять про добровольців з неповагою, – зізнається юнак. – Часто можна почути від людей, що в зону ООС йдуть за контрактом через якісь сімейні негаразди, щоб заробити грошей, чи просто втекти від побуту. Так думати, скажу відверто, справжнє дикунство. Добровольці – це люди, які першими усвідомили, що відстоювати цілісність держави під силу тільки українцям. І якщо не буде наших захисників – не буде й самої країни.
На харківському полігоні проходила підготовка контрактників до відправки в зону ООС. Олександру запропонували три роди військ: піхота, протитанковий підрозділ та мінометна батарея. І знову хлопець звернувся за порадою до батька. Тато підказав сину піти на службу в мінометну батарею. Олександр давно знав, що поради батька завжди були дієвими та допомагали у прийнятті рішення.
- На полігоні військові проживають в палатках, – розповідає Олександр. – Є палатки для ночівлі, є санчастина, є намет для прийому їжі. Все в спартанських умовах. Але це дуже гарна підготовка до польових умов служби. Адже нашим захисникам доводиться воювати на відкритій місцевості, в окопах, бліндажах, серед степу або на березі річки.
Після підписання контракту Олександру довелося побувати на декількох полігонах в різних областях України. Військові таким чином проходять навчання, беруть участь в умовних боях, виконують завдання, відпрацьовують військові навички. Були тренування, дуже схожі на справжні бої – з технікою, артилерією, вогнепальною зброєю. Військових готували до бойових дій. Всі знали, що після навчання вони поїдуть на війну.
Але юнак говорить, що поїздки йому подобалися. Він побачив визначні місця великих міст, споглядав красу української природи, захоплювався краєвидами.
- За час контракту я побачив більше, ніж до служби, – посміхаючись говорить Олександр. – Крім Харківської області, я побував в Миколаївській, у Полтавській, Київській областях та місті Києві. А вже нести військову службу нас відправили у Донецьку область.
Перший раз в зону АТО Олександр потрапив в район селища Троїцьке. Мінометна батарея, в якій він служив, зайняла бойову позицію в покинутому будинку. Всього військових було до 40 чоловік. Ніч провели в напівзруйнованій будівлі, нічим не видаючи себе ворогу – не запалювали вогонь, не створювали шуму, намагалися майже не рухатися. Коли настав ранок, батарею розподілили по розрахункам, шість військових на кожен.
- Командири відділень користувалися секретними мапами у вигляді мобільного планшета, – ділиться спогадами Олександр. – Крім командирів, їх ніхто не мав права бачити. За цими мапами визначалися позиції наших бійців. Розроблені маршрути були життєво важливими для військових. Там була інформація про безпечні ділянки руху, аби не потрапити під обстріл, та місця дислокації.
Хлопці розмістилися на різних позиціях – хтось у полі, хтось в межах Світлодарської дуги, Миронівської ТЕС. Олександр з іншими побратимами знову зайняли порожній будинок і стали нести бойову службу.
Перше відчуття, яке з’явилося в Олександра – це почуття гордості. Він – захисник. Він стоїть на сторожі суверенітету, захищає цілісність своєї країни. Олександр ще у військкоматі заявив, що хоче потрапити в гарячу точку бойових дій. І тепер юнак був там, готовий виконати місію добровольця.
- Гарячка точка не забарилася «заявити», що вона пекельна, – говорить Олександр. – У перший же день ворог нам показав – тут йде війна, і увесь час треба пильнувати. Тому головне завдання нашої батареї було прикриття піхоти. Перестрілки ставалися часто. Гриміло, стрекотіло, стріляло. Але, чесно, особливого страху не було. Я й їхав туди знаючи, що тут війна.
Згадує Олександр, яким вражаючим видовищем були нічні бої, коли навкруг все світилося від випущених куль та снарядів. Хоча це видовище й було смертельно небезпечним. І після трьох років контрактної служби із сумом констатує – під час бойових дій загинуло п’ятеро хлопців, які служили з ним. А скільки захисників отримали поранення! Поранення, що нагадуватимуть про себе все життя.
- Але найглибша рана – це окуповані території моєї країни, – стверджує Олександр Романенко. – І ця рана віддає нестерпним болем. Та головне – нам, українцям, треба усвідомити, що спокій наших родин, мир та майбутнє України залежить тільки від нас самих. І не лише від тих, хто на передовій, а від кожного жителя української держави.
Від того, як ми пишаємося своєю історією, традиціями та звичаями. Від того, як часто ми спілкуємося українською мовою. Від того, чи вважаємо ми взагалі себе єдиним народом з правом жити на власній землі.
Олександр Романенко називає себе справжнім українцем. Він впевнений, що нащадки козаків – люди мирного характеру, але за свою свободу і рідну землю боротимуться з будь-яким ворогом. Тому й планує невдовзі знову підписати контракт і повернутися добровольцем в зону ООС.
І поки серед нас є такі захисники, як Олександр Романенко, допоки й житиме Україна серед вільних країн світу.
