У квітні цього року Іван Юкленчук, молодий шахтар Петропавлівшини, повернувся додому із лав Збройних Сил України. Вдома на нього чекали його мама і дві менші сестрички. На два роки молодшого брата, Олексія, кількома місяцями раніше теж призвали на строкову службу. І, як не дивно, у ті ж самі війська – військово-морську піхоту. Іван такому збігу навіть зрадів.
Зі свого досвіду він тепер знає, що у Військово-Морських Силах готують справжніх бійців, сильних духом і тілом чоловіків. Іван пізнав це, отримавши під час служби відзнаку «Бірюзовий берет». Такої честі заслуговує не кожен матрос.
Із сотні піхотинців право отримати високу відзнаку надали лише вісьмом юнакам, серед них був і Юкленчук Іван. Для цього він пройшов виснажливі випробування, які витримав з гідністю.
Іван Юкленчук (стоїть третій зліва)
Випробування серед бійців Військово-Морського Флоту за право носити бірюзовий берет з відзнакою Іван проходив в останні дні строкової служби. Таке право надається одиницям. І лише за особистим підписом військового, що всю відповідальність за хід випробувань він бере на себе.
Кваліфікаційні іспити тривали чотири години: десятикілометровий марш-кидок у повному спорядженні, метання гранат, подолання природних і штучних бар'єрів, проходження смуги перешкод, силові випробування, бойова стрільба з різних положень в обмежений час і на завершення – спаринг з рукопашного бою. Іван Юкленчук та ще сім інших піхотинців випробування витримали. Хлопець стверджує, що все це завдяки наполегливій підготовці упродовж півтора року служби в Збройних Силах України.
Новину про те, що Івану прийшла повістка про призов до лав армії, першою дізналася його мама. Хлопець був на зміні в шахті, коли із сільської ради додому зателефонували. Тож відразу після роботи Іван пішов забирати повідомлення. Говорить, що зовсім цього не боявся. Йти служити збирався ще у 18 років, але Івана призвали у 20.
- Я ще зі школи був налаштований служити в Збройних силах України, – розповідає Іван Юкленчук. – Страшно чи не страшно було, я навіть не думав, просто пішов в армію. Відгулявши увечері проводи в колі сім’ї, забрали мене зранку 8 жовтня 2018 року. До яких військ я попаду, зовсім не знав. Мене разом з іншими призовниками відвезли до обласного військкомату, на так званий розподільник. В той день туди звозили хлопців з усієї Дніпропетровщини.
В обласному військкоматі зібралося біля 800 новобранців. Хлопцям повідомили, що це був перший рік, коли так багато юнаків йшли служити до ЗСУ. Три сотні призовників відібрали у цей же день до різних родів військ. А Іван разом з іншими залишився ночувати у казармі розподільника, так і не відаючи, куди його направлять. Наступного дня відбір продовжився – і знову перші триста молодих воїнів направилися по військових частинах нашої країни. Іван знову нікуди не попав.
- Другого дня перебування в Дніпрі нас построїли на плац військкомату і оголосили, що нам випала честь пройти урочистим маршем головною площею міста, – згадує колишній новобранець Іван. – У той день в обласному центрі відбувалися святкові заходи до Дня захисника України. Тож моя строкова служба розпочалася з параду. Перед нами крокували дійсні військові формування – любо було на них подивитися! А ми з хлопцями марширували хто куди, немов поверталися з прогулянки, та ще й кожен у своєму домашньому одязі.
Той святковий парад Іван тепер згадує з посмішкою, але відверто зізнається, що два роки тому, із хвилюванням в грудях, виконав своє найперше військове завдання. Знімав їх тоді, навіть, і місцевий телевізійний канал. Хоча у призовників була всього одна година, щоб навчитися більш-менш синхронно крокувати, та хлопці із поставленою задачею впоралися. А після урочистостей Івана забрали до Військово-Морського Флоту. Що буде морським піхотинцем, юнак і не припускав. Та разом з іншою сотнею призовників з Дніпра поїхав до міста Миколаєва.
- У навчальній частині з нас сформували взводи, і розпочалася вже справжня моя строкова військова служба, – розповідає Іван Юкленчук. – Перші три дні нам жодного завдання не давали. Відбувалася адаптація, ми звикали до нових умов, знайомилися із навчальними приміщеннями та один з одним. А вже після цього – дотримання постійного режиму військовослужбовця. Підйом о 6 ранку, перерахунок матросів, далі – гігієнічні процедури для однієї групи, поки інша прибирає територію частини. Всім військовим не вистачало рукомийників, тож таким чином доводилося мінятися. Десь о 7 годині крокували снідати. Потім – на заняття.
Усім навичкам та умінням морського піхотинця Іван навчився володіти саме в Миколаєві. По декілька годин займалися стройовою підготовкою, вчилися стріляти з автомата та РПГ, метати бойові гранати, орієнтуватися на місцевості, виїжджали на тактичні поля. Іван стверджує, що в навчальній частині йому дуже подобалося, всі завдання давалися легко, виконував їх із задоволенням. Тут він пробув більше місяця, тут і складав військову присягу. На цю урочисту подію до нього приїжджала його мама та менші брат із сестричкою.
З Миколаєва хлопця перенаправили до Одеської області. У військовій частині селища Дачне морський піхотинець Іван Юкленчук уже виконував справжні військові завдання.
- За першим випробуванням ми мали витримати переїзд бортовим КРАЗом з будкою від Миколаєва до Одеси, – посміхаючись, продовжує розповідати Іван. – Нова частина морської піхоти більше нагадувала військовий польовий табір. Розташовувалася вона на лоні природи. Харчувалися ми у великій палатці. Їжа нічим не відрізнялася від тієї, що нам готували і в навчальній частині. Зранку, в основному, це вівсянка, якої я наївся на все життя. В обід – борщ або суп, каша, макарони або картопля з тушонкою, а вечеря була як і сніданок. Дивним відкриттям строкової служби для мене стала горохова каша.
Я її раніше не те що не куштував, але жодного разу не бачив. Спочатку думав, що це з картопляним пюре щось не так.
Для молодих хлопців такого харчування, звісно, не вистачало, тому їм дозволялася самоволка в місто. У вільний час вони могли щось собі придбати чи просто прогулятися визначними місцями. Щоб заслужити самовільний вихід з частини, треба було бездоганно виконувати наряди. Здебільшого це обов’язки днювального та допомога на кухні перебирати овочі або наводити порядок в їдальні. Страви для військових готували професійні кухарі.
- Ми були слухняними матросами, серйозних «зальотів» не вчиняли, хіба тільки перекурювали не в установлений час, – з посмішкою розповідає далі Іван. – Тож в самоволку ходили часто. Та й хлопці в частині були дружніми, згуртованими. Не дивлячись, що ми з’їхалися з різних міст – з Дніпра, Харкова, з Херсона, один до одного ставилися з повагою. Ніхто нікого не ображав. Юнаки в частині зібралися майже однакового віку. Неуставних відносин собі не дозволяли і «дідівщини» теж не було. А можливо це заслуга нашого командира – старшини 1-ї статті. Ми його запам’ятали, як мужика толкового, розумного і справедливого. Особисто нас він багато чому і навчив.
Військові будні
Перебуваючи в Одеській області, Іван з іншими матросами відмінно виконував накази командирів та бойові завдання. Були у них і військові відрядження. Найбільше він запам’ятав поїздку у військове містечко до Чорноморська. Особливо купання в морі 14 лютого. Хлопці були такі раді морю, що їм було байдуже, яка надворі пора року.
Вправно відслуживши увесь термін, Іван приїхав додому. Відгуляв зароблену відпустку і повернувся на своє робоче місце на шахту. Говорить, що з військовослужбовцями своєї частини зв'язок підтримує, часто один до одного телефонують.
Так співпало, що й менший брат Івана, Олексій, зараз теж служить у військовій частині Миколаєва. Олексій – морський піхотинець, як і старший брат. А, отже, молодшому є у кого спитати військової поради.
Сподівається Іван Юкленчук, що Олексій не посоромить його, і обов’язково повернеться додому із лав армії зі своєю відзнакою та нагородами.
