Чотири роки роботи в редакції «Степової зорі». Що це? Хобі? Захоплення? Улюблене заняття? Напевне, все разом. А ще – безмежний простір, невпинний рух, шалений темп життя, неймовірні емоції, зустріч із надзвичайними людьми, спілкування, пошук і знахідки.
Про професію журналіста вперше почула у шкільні роки, ще у початковій школі. Моя перша вчителька Миколаївської восьмирічної школи Селіванова Людмила Андріївна похвалила мене за творчу роботу і сказала: «Тобі треба вступати на факультет журналістики!» Тоді я, звичайно, мало уявляла, що це за професія, та й моя учнівська творча робота, певне, мало нагадувала журналістський матеріал.
У нашій сім’ї завжди передплачували багато газет та журналів, це було щастя – діставати із поштової скриньки купу газет, вдихати свіжий запах паперу й типографської фарби, переглядати їх, відшукувати цікаві матеріали, відкладати найцікавіші на потім, і з задоволенням перечитувати. А ті статті, які найбільш подобалися, вирізали з газет та складали у папку.
Я читала газети й журнали, але який труд стоїть за цим, хто її творить, тоді, в шкільні роки я, звісно, не задумувалася.
Серед газет була й «Степова зоря». Її особливо ретельно перечитували батьки. Мені пам’ятаються таблиці соцзмагання, у яких визначалися місця колгоспів по різних галузях: тваринництву, рослинництву. Із цих таблиць всі в районі знали, які надої у кожному колгоспі, який живий приріст ваги худоби, скільки гектарів землі зорано, засіяно, забороновано.
Моя мама Середа Зінаїда Павлівна працювала завідувачкою птахоферми, то мене найбільше цікавила таблиця з кількістю яєць по колгоспах. Я швиденько находила цю таблицю, рядок, де було написано: колгосп «40 років Жовтня». Я надзвичайно пишалася, що за цим показником наш колгосп був на перших місцях і у тій таблиці було дрібненьким шрифтом прізвище мами.
Шкільні стіннівки – цікавий напрям учнівського життя. Нам усім подобалося писати тексти, розмальовувати. Але все це було не більше, ніж дитяча творчість. Питання ким бути не поставало гостро: переді мною був приклад наших вчителів-філологів Перерви Галини Петрівни, Ярошенка Григорія Івановича, Чумак Тетяни Миколаївни, Сусой Катерини Кирилівни, Перевєрзєвої Валентини Вікторівни. Мені здавалися ці люди особливими, а твори світової літератури – унікальними шедеврами. Я знала, що стану теж вчителем-філологом.
Найбільше любила уроки російської мови та літератури. Тож на випускному отримала направлення на навчання в Криворізький педагогічний інститут на філологічний факультет.
Працюючи в школі, мені завжди хотілося розповісти про події шкільного життя на шпальтах районної газети. Хотілося поділитися враженнями і досвідом. Почала писати дописи. А потім і заходити до редакції, спілкуватися з Олексієм Григоровичем Кавуном, Ліліаною Володимирівною Волинкіною.
Журналістиці навчалася разом з учнями
Коли у Малій академії наук відкрилося відділення журналістики, то разом зі своїми учнями почали відвідувати навчання в Дніпрі. Разом із учнями слухали лекції викладачів університету, спілкувалися із відомими журналістами. Знову відчути себе студенткою і отримувати знання – це неймовірні почуття. Разом із учнями писали журналістські матеріали, а потім, навіть, захищали наукові роботи. Мої учні ставали переможцями! Це теж було неймовірно! Наташа Безребра, Таня Міхно, Віка Коршун, Наташа Москаленко отримували стипендії, ще навчаючись у школі. Багато учнів були переможцями обласних журналістських конкурсів. Це найбільша нагорода для учителя. А я вчилася разом зі своїми учнями.
Разом із ученицею Катериною Дейнеко ми взяли тему для дослідження «Аграрна тематика на сторінках місцевої преси на прикладі газети «Степова зоря». На конкурсі-захисті робота отримала найвищу оцінку, а член журі, викладач Дніпропетровського університету сказав, що ще ніколи не було такого глибокого аналізу місцевої газети. Чи може бути краще визнання роботи?
Але ще й тоді, що журналістика стане моєю професією, я не знала.
Якось звернулася до головної редакторки Світлани Аксьонової, на той час мої дописи друкувалися частіше, я думала, що можу поза штатом працювати в газеті. Редакторка зауважила, що візьме на роботу за умови щоденної роботи в штаті редакції. Такого рішення я не могла прийняти.
Але, як говориться, якщо це твоє, – нікуди від цього не дінешся. Реформа освіти, створення опорних шкіл, середні школи повинні стати філіями. І наша школа – одна серед перших, якої таке перетворення мусило торкнутися. Було багато питань, багато суперечок, сварок. І ніякі заслуги, перемоги, результативність уже нікого не цікавили. Наша маленька школа – під колесами реформи. Це був удар для учнів, батьків, вчителів.
Для мене особисто – кінець світу. Бо це – моя школа, мій колектив, мої учні. Я знала, як працюють наші учителі із кожним учнем, скільки вкладають своєї праці і любові.
Для мене теж школа була більше, ніж життя. Навіть згадувати про той час важко.
Але, як говориться, коли закриваються одні двері, поряд неодмінно відкриваються інші. Так і сталося. На районному святі зустріла Ірину Ситнік, яка вже була головною редакторкою. Я розповіла про справами в школі й спитала: "Чи не треба дописувачка в редакцію" і зауважила, що не зможу щодня бути в редакції, відбувати 8 робочих годин за графіком, як того вимагала попередня керівниця. Але головна редакторка Ірина Ситнік вже була керівником нової формації:
- Так, нам треба журналісти. Ви мені в редакції й не потрібні. Мені треба, щоб газета була наповнена матеріалами. А де Ви будете їх писати – не має значення.
Я стала працювати позаштатним журналістом. Всі ці роки працюю дистанційно. Світ після карантину у багатьох сферах перейде на таку форму. Ірина Сергіївна відчувала це віяння часу, відмовляючись від шаблонного уявлення. Головна редакторка – не любитель кабінетної роботи, тож не нав’язує її.
І знову спочатку, знову освоєння нової професії, новий колектив. Вперше в редакцію навіть боязно було східцями підійматися. Респект керівниці – вона нічого не боялася і відразу дала завдання: репортаж з районного свята Дня Перемоги. А далі боятися було ніколи – нові теми, нові люди, нові статті.
Захотілося вчитися, дізнаватися теорію, спілкуватися з фахівцями. Я відвідувала тренінги, курси, семінари.
Школу я не розлюбила, не лишаю. Як і раніше не уявляю життя без дітей, шкільних турбот. Я прийшла в газету з досвідом, надбаннями, які мені стали в нагоді саме під час роботи в редакції. Географію району знаю по школах. І це теж плюс для журналістської роботи.
А газета дала моєму життю нового забарвлення, додала кольорів у райдугу життя.
Газета розламала шаблони і поставила під сумнів деякі стандарти та пріоритети. Ділюся своїми думками, ідеями, отримую підтримку головної редакторки. Вчусь у неї, раджуся з нею. Бо ми, усією командою редакції разом з Іриною Ситнік, прагнемо одного: щоб наша газета жила, була потрібною для наших жителів, а читачів ставало більше.
