Ходила я в дитячий садочок смт Залізничне. Нас, малих, вкладали спати, а хтось із вихователів перевдягався у Діда Мороза й стукав у вікно. Ми дійсно вірили в те, що приходив Дід Мороз. Я ніби й досі бачу той слід на снігу, ніби наш добрий дідусь побіг удалечінь.
Це було чудово! Прихилити свою маленьку голівоньку на подушку й думати: а що ж там у Діда в мішку?
Згадується ще один випадок у дитсадку. На елеваторі в Будинку культури святкували Новий рік і Дід Мороз викликав розповідати вірші, співати пісень.
Зі мною на свято пішов брат Толік, який був мені за няньку, бо на 13 років старший. Того разу я виграла всі призи! На фото з левом (я й досі пам’ятаю цю іграшку!) я така щаслива, що виграла саме його.
Брат прийшов додому і почав жалітися матусі: «Я більше з нею не піду! Дід Мороз не встигне й слова до кінця сказати, а наша Наталка вже кричить: можна я, можна я! Усі призи забрала!»
Я тоді не розуміла, що брату соромно за мене. А мені ж так хотілось побільше подарунків. Це дійсно було щасливе дитинство!
