Я народилась у селі цього району, а до Петропавлівки мене прислали на роботу в 1956 році. Відтоді й усе моє життя пов’язане з цим місцем.
У бібліотеці я пропрацювала 47 років, завідувала відділом обслуговування. Моєю роботою були люди — з ними я жила, ними дихала. Ми організовували конференції, вечори, я розробляла сценарії разом з колегами. Було дуже приємно, радісно. Тепер я сумую за цим, ночами не сплю — усе згадується.
Любила я людей і любила їм допомогти. А тепер сиджу вдома, без інтернету, лише з маленьким телефоном. Коли бачила, що хтось мене згадує чи десь надрукує — аж серце теплішало.
Для мене Петропавлівка — це моє життя, життя моїх дітей, онуків і правнуків. Тут завжди було по-доброму: «Добрий день», «Вибачте», «Будь ласка». Життя було радісне, світле. Ми любили зустрічати людей, жити поруч один з одним.
Сьогодні, коли Петропавлівці 250 років, я можу побажати лише одного: щоб найшвидше закінчилася війна, щоб у кожному домі було більше світла й тепла, щоб українська родина жила радісно. Хай щастя вікує у кожного, хай буде здоров’я міцне і щира доля, хай Бог береже дітей і онуків.
Я пережила багато — і війну, і голод 1947-го, коли їли качани, бур’яни та варене листя. А тепер у магазинах є все: хліб, м’ясо, навіть найменші дрібниці. Життя могло б бути прекрасним, якби не цей проклятий агресор.
Діти й онуки роз’їхалися, чоловіка вже двадцять років немає. Живу сама, виглядаю у вікно — чи приїде хоч хтось. Та попри все я люблю людей, завжди зустрічаю їх із радістю й обіймами. Запам’ятайте мене саме такою.
