50-літній ювілей відсвяткували випускники Хорошівської середньої школи 1970-го року. Із двох випусків зібралося 17 випускників-ювілярів. На лавах під тінистими деревами збиралися солідні чоловіки та милі жінки поважного віку, які на один день повернулися у дитинство і відчули себе однокласниками. 50 років тому вони закінчили школу і 60 років, як прийшли до 1 класу.
На зустріч приїхали із Дніпра, Харкова, Соледара, Бахмута, Павлограда, Першотравенська. Сміх, жарти, сльози радості, обійми, спогади… Діставали давні шкільні світлини, впізнавали своїх друзів, згадували тих, хто не зміг приїхати і тих, кого вже немає.
Кожен, хто підходив до гурту, вгадував, називав шкільними прізвищами та іменами. «Певне, доведеться знайомитися заново!» – жартували над собою, своїм віком, визначаючи, що час змінив усіх, а шкільна дружба залишилася. Зустрічали всіх, хто підходив, впізнавали, раділи, обіймалися. Микола Рябченко із букетом троянд підійшов до однокласниць і зі словами «Мої любі, дорогі, милі дівчата!..» подарував кожній по квітці.
Приємно було відчути себе через роки знову юними та безтурботними. Хоча на зустріч привезли вже діти та онуки.
До Хорошівської середньої школи тоді ходили учні із Коханівки, Олександрополя, Осадчого, Озерного, Добриньки, села Радгоспного із Харківської області. У одному класі єдналися діти із багатьох сіл. Підлітки товаришували, класні колективи були дружніми. У 1970-му році школу закінчили два класи. В одному з них був класним керівником Микола Григорович Руденко, в другому – Філаретова Ніна Петрівна. Директором школи була Головчак Віра Григорівна
Навчалися у дві зміни, будівництво нової школи тривало. Завершили будувати школу у 1969-му році, перед Новим роком. Тоді й почали переходити у нову школу. Микола Некрасов розповідає:
- Пам’ятаю, як у нову будівлю ми, старшокласники, переносили парти, шафи. Була сніжна зима, і щоб не нести парти, ми ставили їх на доріжку і пересували, мов санки, по льоду.
Раділи, що будемо навчатися у новій двоповерховій школі.
Це був перший випуск, який вийшов із нової будівлі школи.
Головним організатором усіх зустрічей випускників є Марія Григоревська, вона проживає у селі Коханівка. Марія Іванівна зібрала усі номери телефонів своїх однокласників, усім зателефонувала. Намагаються зустрічатися щороку влітку.
Шкільні друзі Григорій Бітлян, Анатолій Писаренко та Микола Куценко зустрічаються чоловічою компанією щороку на річці Самара на риболовлі із ночівлею у той час, коли приїжджає у рідне село із Київщини Микола Куценко.
А ось на ювілейну зустріч збирається зазвичай багато однокласників.
Марія Іванівна говорить, що приїхали майже усі, кому телефонувала, за виключенням тих, хто за станом здоров’я не може побувати на зустрічі. Усім тим однокласникам, хто не був поряд, передзвонили, розповіли про прибувших, послухали про тих, хто далеко.
Згадує Марія Григоревська:
- Після закінчення Коханівської школи ми перейшли до Хорошівської. Навчалися у другу зміну, тому ходили до школи на 13.30. Ніякого підвозу до школи не було, ходили пішки. Дороги теж не було, йшли стежкою понад деревами. У погану погоду тільки там можна було пройти. Ми, коханівці, йшли усі разом, чекали один одного. Мої шкільні подруги Люба Бондаренко, Люба Півень, Люба Дробот, Надя Бараненко. Уроки закінчувалися в 19.30, якщо хто був черговим у класі, то раніше 8-ї вечора не завершували. А ми усі чекали, щоб разом йти додому, нікого не лишали. Бувало приходили додому, а батьки вже спали, бо вони вставали рано, щоб і господарство домашнє попорати і на роботу в колгосп прийти вчасно. Які там уроки?! Коли їх учити?! Виспалися і знову до школи треба збиратися.
Та навіть всі ці труднощі та негаразди згадуються із усмішкою. Шкільне життя було веселим, насиченим, вистачало у ньому місця для дружби й навчання, для спільних справ і радощів. Інакше б не поспішали з такою радістю на зустріч випускників і так бережно не зберігали б шкільні спогади.
