Двадцять років тому Олена переїхала жити в Горлівку. Щасливе заміжжя, народження двох синів, робота на шахті, будинок на околиці міста, сад та присадибна ділянка, велика рідня, мирні радісні сонячні дні – ось чим стало це місто для Олени.
Все це вже давно у минулому, все залишилося спогадом десь далеко-далеко, затьмарилося подіями трагічного 2014-го року. Сьогодні вона живе в місті поблизу Дніпра, чоловік та сини працюють, щоб виплатити кредитну позику за квартиру, сама вона теж побувала на заробітках за кордоном, доки вистачало здоров’я. Лише через три роки після повернення із пекла, вона може говорити, згадувати, розповідати. Але ще й досі жахається різких звуків – все здається, що летять снаряди.
Олена
- Було жахливо усвідомити, що життя котиться в прірву. Усе надбане, нажите й пережите перекреслювалося однією товстою, як кажуть, жирною лінією,
– На початку все, що відбувалося у місті, здавалося великим непорозумінням. Події розвивалися швидко, не встигали оговтатися і усвідомити.
Руїни Горлівки
Олена працювала на шахті Лєніна ламповщицею. Чоловік – водієм автобуса. Жили на околиці міста у власному будинку. Цей район називають «Кочегаркою». Мали непогані заробітки, порали город та сад. Підростали сини. Старший Станіслав після закінчення школи в 2013-му році вступив до вишу в Дніпро. Молодший Саша закінчував 9-річку і планував вступати до коледжу.
Олена
- Дуже образливо, коли нас вважають винними у російській агресії, -
Часто нам говорять, мов, це ви кричали й закликали російські війська, ви прохали: «Путін, прийди!» Ні ми, ні наші сусіди, ні товариші на роботі такого не кричали. Ми працювали, у проросійських мітингах участі не брали. Були впевнені, що правоохоронні органи наведуть порядок і дебоширів та провокаторів притягнуть до відповідальності. Та чомусь цього не було.
Коли побачили танки – стало страшно. Коли почалися обстріли – почуття реальності втратилось, а страх заполонив все. Та й тоді теплилася надія, що скоро повернуться українські війська. Повертаючись із роботи, Олена потрапила під обстріли. Дізналася пізніше, що декілька її знайомих того разу отримали поранення. Все частіше переховувалися у підвалах та погребі.
Магазини були пограбовані, домашні харчі закінчувалися. Добре, що залишилися запаси власних заготовок. Хліба купити було неможливо. Олена замішувала борошно на воді та пекла коржі. Із міста почали виїжджати люди. Потім з’явилися російські гроші, російська символіка. А обстріли не змовкали. Околиці міста зі сторони Донецька постраждали найбільше.
Руїни Горлівки
Було жахливо спостерігати, як під снарядами руйнуються сусідні будинки. І очікувати своєї черги, і гадати: а може пронесе? Вулиця поступово перетворювалася в руїни. Не стало трьох будинків справа, потім вибухнули подвір’я тих, хто жив на сусідній вулиці.
Від осколків снаряду знесло дах і в будинку Олени та Володимира. Стояли лише стіни. Спали по черзі, обстрілювали частіше вночі. Треба було встигнути сховатися в погребі. Сумка із документами була завжди напоготові. Відновити документи було неможливо.
Служба міжнародної організації Червоний Хрест допомогла відремонтувати дах. Та ненадовго. Знову через деякий час осколками було побито стіни.
Олена
- Ми залишалися у місті, сподіваючись на повернення наших. А ще тримав будинок, житло. Не хотілося залишати мародерам. Боязно було лишитися без даху. Старший син із Дніпра вже не міг приїхати. Та, правду кажучи, я боялася, щоб він їхав. Розповідали, що ДНРовці знімали чоловіків із автобусу і відправляли рити окопи. Почали викликати у військомат молодшого сина. Це було останньою краплею. Мені треба було рятувати своїх синів.
Порадилися удвох із чоловіком, поговорили із старшими сестрами чоловіка. Рішення було одне: виїжджати! «Ми вже за віком не можемо звідси виїхати, – говорили чоловікові сестри. – А ви їдьте, тут життя не буде. Не шкодуйте ні за будинком, ні за містом. Того, що було, вже немає.»
Склали немудрі речі – найнеобхідніше, скільки можна було взяти в руки, – виїхали.
Це був 2017-й рік.
Перший час жили у рідних Олени. Як вона зізнається, спочатку люди співчувають, зітхають, вислуховують, а потім дуже швидко забувають.
Олена
- Навіть рідних це втомлює,
– У кожного своє життя і свої проблеми. Не можна постійно жити чужими бідами, співчуттями. Я нікого не звинувачую. Але відчула на собі, що ми тут стали чужими. Те, що ми пережили, відокремило нас від тих, хто цього не зазнав. Ставилися до нас якось підозріло, запитували, чому не виїхали відразу, чому були так довго на окупованій території. А ми сподівалися до останнього, що війна скінчиться. І як це не банально звучить – не хотіли лишати свого житла, свого міста. Краще свого кутка ніде немає.
Руїни Горлівки
Виникали проблеми і в гуртожитку, де жив раніше син. Дізнавшись, що він переїхав із Горлівки, називали «сепаратистом», «сепором». Почастішали конфлікти з однолітками, бо син все ж доводив свою непричетність до сепаратизму. Врешті викладачі запропонували навчатися за індивідуальним графіком. Юнак погодився, бо на той час знайшов роботу, треба було допомагати батькам. «Навіть одяг собі купити ми не могли – не було за що», – згадує Олена.
Сім’я Олени та Володимира почала все з нуля. «Жахлива була навіть сама думка: нам по 50 років і в нас нічого немає. Ні житла, ні роботи». Олена поїхала працювати за кордон. Володимир – далекобійник, вантажівка стала і місцем роботи, і місцем проживання. Сини навчалися та жили в гуртожитках. Підзбирали коштів – оформили іпотеку на житло. І знову – за кордон на роботу, щоб виплатити за квартиру.
Де взялася хвороба – Олена потребувала операції та лікування. Лікарі говорили, що наслідки травми хребта. А вона не могла згадати навіть, коли це могло трапитися. Певне, під час нескінчених перебіжок під час обстрілів навіть не змогла помітити тієї травми – страх був сильніший.
- Сини та чоловік мене втішають, що ще трішки – і кредит виплатять. Вони працюють, а лишаючись одна, згадую, думаю, аналізую, іноді плачу. Ніколи не думала, що так трапиться у моєму житті і я у зрілому віці опинюсь на руїнах у прямому й у переносному сенсі. Намагаюсь більше стримуватися, не сперечаюсь. Хоча іноді дуже образливо чути негативні висловлювання у свою сторону. Згадую тих, хто й надалі лишається в Горлівці. Багато хто з них хотів би звідти виїхати, та не мають коштів, їх лякає невизначеність. А це теж дуже важка ноша, знаю по собі.
Війна забрала у неї мирне життя, спокій, затишний будинок, роботу. Війна змусила розпочати життя спочатку. Війна лишилася межею, за якою вона буде завжди, бо отримала статус – вимушена переселенка. Переступила через непорозуміння, непривітні погляди, болючі слова. Навчилася прощати, бо звідала немало. Дякує Богові, що повернулися усією родиною. Дякує Богові, що в Україні.
Руїни Горлівки
У Горлівці з того часу не була жодного разу. Телефонує чоловікова рідня. Розповідають сестри, що немає вже їхньої вулиці – всі сусіди виїхали, що хтось оселився в їхньому будинку.
- Не жалкуйте, бо вже немає за чим жалкувати. Не озирайтеся назад – від мирного життя тут нічого не лишилося.
Вона не озирається. Вона живе своїми буденними клопотами. Про пережите намагається не розповідати. І більш за все хоче, щоб ніхто не називав її переселенкою. Бо вона повернулася додому, на рідну Дніпропетровщину.
