Любов до України, до її традицій передавали мої рідні впродовж багатьох поколінь. Ця любов передавалася з молоком матері до своїх дітей. Ті зростали, ставали дорослими і передавали любов своїм дітям. Все, що було в серцях моїх дідусів і бабусів – свій талант, вони передали своїм рідним і близьким, залишили пам'ять про себе. Саме тому я й хочу узагальнити ремесла, якими займалися мої рідні і близькі багато років тому, і які вони передали своїм нащадкам.
«…Після повернення з Російсько-Турецької війни Федір Сливний купив начиння для виготовлення пряників, цукерок-льодяників. Конкурентів у Слободі йому не було…»
«…Син Федора Сливного, Іван, був поважним ковалем, став гарним, знаним на всю округу майстром. Кував підкови й рогачі, заступи і коси, серпи і леміші, ободи для коліс. Міг викувати і гвіздка, і ланцюга…» – із «Книги Жизни», И.Г.Сливный.
«…Сестры и братья Архипа Дмитриевича занимались своим личным ремеслом. Женщины пекли бублики, хлеб, пироги; братья делали щетки (гребенки) для чистки лошадей, коров, текстильного дела, для домашнего хозяйства. Поэтому на всю жизнь осталось уличное прозвище Опашнянских – «бублешники» и «гребинныки». Все сделанное в семье продавалось на местном рынке, часто принимали участие в ярмарках Павлограда и Екатеринослава…» – із «Родословной Книги», автор Каниболоцкая Н.И.
«…В двадцатых годах закрывается Кохановский монастырь и к Архипу Дмитриевичу Опашнянскому на постоянное место жительства стает монах Пантелеймон…», «Родословная Книга», автор Каниболоцкая Н.И.
Коли Пантелеймон жив в монастирі, то він обшивав увесь монастир. Ходили до нього також і мешканці сіл Коханівка та Хороше. У той час шевський пошив взуття належав до компетенції чоловіків. Цією справою монах Пантелеймон займався усе життя.
Без шевців, як і без лікарів, життя неможливе. Швець – найстаріша професія. Однієї майстерності шевцю замало: потрібні швейна машинка (у нього була «Зінгер»), та багато інших інструментів. Інструмент складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратка, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкіри – отже цим всім був завалений дім.
Опашняська Марія Архипівна була чудовою господинею: вона шила, в’язала, вишивала. Дітки ходили, ніби «з голочки», всі пошиті нею речі пасували дітям до лиця. Найулюбленішою її справою була вишивка гладдю і хрестиком. Вишивала наволочки, сорочки, скатертинки та простирадла.
Вишиванки носила вся родина Опашнянських. Цю любов привила Марія Архипівна своїм дітям, вони ходили у вишитих сорочках змалечку. Про це свідчать фото з сімейного альбому. Я вже описував, що Гриша, як відмінник, на мітингу виступав тільки в вишиванці.
Прабаба Люба також шила. Вона мала ножну машинку «Зінгер», з допомогою якої шила простирадла та одяг. На фото дітки Валентина і Олексій в вишитих нею сорочках.
Мотя Архипівна і її донька Надія Ігнатіївна також мали хист до шиття. Надія Ігнатіївна багато вишила рушників хрестиком, які подарувала кожному в родині. Головними кольорами на її рушниках були червоний і чорний.
А в наш час вишивкою бісером займається моя баба Валя. В 2018 році свої роботи вона виставляла на восьми виставках. Основна тема її виробів – це українська тематика та українська символіка. Нагороджена Дипломом учасника фестивалю-ярмарку «Петриківський дивоцвіт» – «За збереження та популяризацію нематеріальної культурної спадщини Дніпропетровщини, збереження одвічних родинних цінностей, звичаїв і традицій Української сім’ї».
Мої рідні, як і всі українці, могли не лише працювати, але й відпочивати. З давніх-давен, в будь-яку пору року, за будь-якої погоди знаходили час, щоб порозважатися, пожартувати, один з одним поспілкуватися. В наш час у наше життя приходять нові традиції та улюбленими залишаються саме ті, які прийшли з глибини віків. Щедрий вечір відзначали, Маланку водили, Щедрівок співали. Баба Валя розповідала, що запам’ятала, як в дитинстві її батьки співали власних щедрівок, якими особисто вітали зі святами своїх кумів, сусідів, сватів. На жаль, цих щедрівок вона не запам’ятала. В пам’яті залишилося лише два рядочки: «А в полі, полі одні Гончари, а в домі, домі самі Соболі». Щедрівки були різні, прабаба Раїса співала церковні, в неї був хороший голос.
Одягалися батьки на свята вишукано. Чоловіки вдягали кожухи навиворіт. На головах в жінок були яскраві віночки, до яких пришивалося багато різнокольорових стрічок, а на плечах обов’язково шерстяні українські платки. Вони були дуже великих розмірів і дуже яскравих кольорів. Були ряженими не лише люди, а й бричка, на якій вони їздили, а також кінь. Скрізь прив’язувалися різнокольорові стрічки і квіти. Під час їзди ці стрічечки розвівалися. Баба Валя говорила, що обов’язково серед ряжених була жіночка в білому халаті, білій хустинці, з червоним хрестиком, а в руках тримала дерев’яну валізу. Дивна річ, можливо, тоді теж була проблема з лікарями? А можливо і з медициною також?
До свят готувалися заздалегідь. В родині прабаби Люби ліпилася велика кількість вареників – вони були з капустою, з картоплею, з печінкою. Головною стравою була кутя, узвар, кисілі. Тушкували зайця в сметані. На столі було 12 страв.
В сінях стояли чотиривідерні каструлі з квашеним буряком, квашеною капустою, квашеним терном. Стояли плетені корзини з яйцями, які складали, щоб зробити запас на Пасху.
Отже, можна зробити висновок: шевська і ковальська справи не передалися в нашій родині. Вишивка хрестиком зберіглася, а ще її різновид – вишивка бісером. Зберіглася традиція пошив одягу. Збереглися «бублешники» – цим займалися раніше всі господині в нашому роду – пекли хліб, бублики, пироги, цим займаються і зараз. Господині славилися і славляться найкращими випічками в окрузі, які люблять і дорослі, і діти, ними пригощають кумів, сусідів, знайомих.
