Учасник АТО/ООС Володимир Мирошничко ділиться своїми думками та віршами, у які вкладає свої почуття:
На цьому фото я з ветераном Другої світової війни на площі в Павлограді в 2017-му році. Мабуть, не зовсім коректно порівнювати Другу світову сійну і нашу зону АТО/ООС. Але сама війна і ведення боїв, фактично, не змінилися. Якщо подивитися на наш конфлікт очима солдата-піхотинця, з окопу, то з тих часів трішки помінялась зброя, в бліндажах з'явилася електроенергія, а замість телеграм і “трикутників” є мобільні дзвінки та СМС.
Володимир Мирошничко з ветераном Другої світової війни на площі в Павлограді в 2017-му році.
Щодо самого Дня Перемоги. Я ще застав свого прадіда, Бугая Пилипа (с. Бажани). Він не дуже любив згадувати війну. Як і ми всі, напевно. Неможливо звикнути втрачати друзів.
Змиритися з думкою, що нічого б не змінилось, якби ти діяв по-іншому. День Перемоги, це, в першу чергу, закінчення жаху війни. Це зупинення кровопролиття, смертей побратимів і посестер. Ціна Миру – людські життя і долі, покалічені війною.
Коли я повернувся додому, чи змінився? Напевно, що так. Подорослішав. Змінилися цінності і пріоритети. Став по-іншому дивитися на якісь життєві труднощі, на конфлікти з місцевими представниками влади. Але в той же час почав цінувати землю, державні клейноди. Прийшло розуміння, що то все – не просто так.
Як змінилось ставлення? Не знаю, чесно. Можливо, в нас самих змінилися погляди. Як і тогочасні фронтовики, ми дуже гостро реагуємо на несправедливість і дуже хочемо змінити щось в нашій країні на краще.
Свої думки я вкладаю у вірші
Володимир Мирошничко
До 9 травня
В цей день я мовчки каву заварю.
Наллю її в пом'яту металеву кружку,
Нервово лиш цигарку прикурю –
І з серця знову ніби зніме стружку...
А десь отам, де сонечко встає,
Знов розцвітають вогняні заграви.
Там знов війна, така, як вона є.
І знову перші були “погранців” застави.
Чи думав я маленьким хлопчаком,
Що слухав прадіда сухі оповідання...
Що буду й я з армійським вещмішком
Топтать окопи з ночі і до рання!
Чи думав про холодні бліндажі?
Про обстрілів марудне завивання!
Що доведеться й нам точить ножі,
І їхати на бойові завдання.
Ми розумієм їх, таких же, як і ми...
Ми всі солдати одного зібрання.
Помічені відбитками війни,
І побутом окопного братання.
Те гасло, що “ніколи знов”,
Нам ближче тих, що хочуть повторити.
Як і тоді, пролита людська кров.
За те, щоб без чужинців в мирі жити.
І не зрівнять ту світову війну
З тим нашим, кажуть, малєнькім конфліктом,
Та знаєм ми, де й за яку ціну,
І чому Перемога є для нас реліктом.
Війна триває... Вже моя війна.
Не уберіг. Пробачте мене, діду...
Як довго ще триватиме вона,？
Не відповім. Та й не пробачу те сусіду.
Ви спочивайте, згинувші в бою.
І в лагерях змордовані катами.
Я пом'яну вас рукою твердою.
Хоча б за чверть століття поміж нами.
Пробачте, що не робимо парад.
Нам не до того, зрозумійте самі.
До нас у двері знов постукав кат.
Поставлю поки... Тільки свічку в храмі...
10.05.2020
Дороги життя
Знов в біле нарядилися сади,
І вже дерева одягли зелені шати.
Вона ходила маревом усе туди-сюди
І пальцями холодними хотіла всьо хапати.
Ти, певно, теж відчув той холодок,
Як тім'ячко пригладили рукою,
Коли над головою свиснув вітерок,
Чи поряд десь лягало із тобою!
А може на дорозі моцний ЗІЛ
Не поступився їй в п'янкому поцілунку,
Тягнула, ніби то болотний іл,
І тільки “док” зарадить порятунку...
Десь там, далеко і моя ходила,
Від той ходи і п'яти вже німіли.
Та поки ще кістлява не зловила,
А янгол і на мить не міг злетіть.
Все крилами й собою затуляв,
Не відпускаючи, за мамині молитви.
І чорну леді тріпот крил тих відганяв...
У темряві заграв і звуках битви.
І на дорогах різних Бог зберіг мене,
А інших не зумів і забирав до себе.
Та все, що було, просто не мине.
І буде жить всередині у тебе.
14.05.2020
