Шановні земляки, хочу поділитися з вами враженнями, отриманими мною під час мітингу скорботи, присвяченого пам’яті жертв Голодомору 1931-1933 років. На ньому були присутні представники установ, навчальних закладів, селищної ради, районної державної адміністрації.
Працівники селищної ради принесли нехитрі поминальні пакуночки та свічки, які роздали присутнім. Окремим колективом взяли участь у цій акції милосердя викладачі місцевого філіалу професійно-технічного училища на чолі з директором Терещенком О.М. Вони люб’язно надали світлини, відзняті для цієї публікації.
Уважно слухали присутні мій короткий екскурс у страшні часи приборкання більшовицькою владою власного народу шляхом насилля і голоду. А було це так: через скрутне становище з зернопоставками в Центр, Москвою було взято курс на НЕП.
Товарно-грошові відносини, вільний продаж продуктів харчування зміцнили село, збільшилися посівні площі. Але відновлення приватної власності з позиками, податками, вільною торгівлею та відособленим землеробством суперечило тотальній владі більшовиків.
Заборона приватної власності не ощасливила, а зруйнувала господарство і знищила власників, принизила їх гідність. Боротьба з релігією та церквою теж не створила духовно багатшу людину, а спустошила її і підірвала основи культури. Так реалізовувався найбільш руйнівний прихований задум під, нібито, прогресивними лозунгами «зміни старого світу».
Після перевороту 1917 року більшовики повели «політику живота»: упокорювання примусом недоїдання і голодування, животіння з метою досягнення безмежного послуху тоталітарному режимові.
Пам’ятаєте: «І будеш ти їсти плід утроби своєї…?» – саме ця формула з Біблії й реалізовувалася більшовиками після 1917 року протягом голодоморів 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років. Тоді в середовищі українського селянства з’явилися людоїдство та масова загибель мільйонів українців.
Більшовики вже в 1925 році взяли курс на індустріалізацію, але за рахунок села. Це означало нову трагедію для України після голоду 1921-22 років. У 1928 році, під час неврожаю, ще до початку жнив, Москва змусила українських селян продати за мізерними цінами навіть торішнє зерно.
Цитую мовою автора: «Суша в Херсонській, Катеринославській та Тавричеській губерніях була така, що через пилюгу і світа не видно. Хліб зовсім не вродив, а здирства безперестанні. У нас буцім вродилось, але все одно не стане, бо щодня по хатах їздять наші хлібозаготовителі – і дай, дай, хоч трісни, та дай! Молоти не дозволяють, а мелене – висівати – «їж, мужло прокляте, з висівками».
В Петропавлівському районі розпочалося все колективізацією у 1929 році. Спочатку були створені ТСОЗи. Наприклад, у Петропавлівці на їх базі створився колгосп «Країна Рад». Потім він розпався через вихід з нього обдурених селян. Не всі вони хотіли віддавати все своє майно. Відомо, що в цей час по Україні прокотилася хвиля повстань: 150 терактів за січень-червень 1930 року.
BGImage
Тоді ж такий заколот стався і в селі Миколаївка нашого району.
Він був потоплений у крові повстанців. Замість убитих та їх репресованих родичів, сюди було привезено 100 голодуючих сімей з Курсько-Орловського регіону. Це були російськомовні сім’ї, розселені в чужих опустілих хатах.
Фактом гонінь на селян, не згодних з грабіжницькою політикою радянської влади, є документ під назвою «Лісовцям – жорстокої кари від пролетарського суду», надрукований 4 березня 1932 року у газеті «Зірка» Межівського району. Петропавлівський край тоді був у складі Межівського району. Сімейство на прізвище Лісовець дійсно проживало в Петропавлівці по вулиці Садовій відтоді й до 90-х років ХХ століття та й по нині.
Ось короткий зміст замітки:
«… с. Петропавлівка ще не платило хлібного боргу. Причиною цього є агітація недобитих куркулів та підкуркульників, що базікають, агітують не здавати хліба державі. Цими днями буксирна бригада газети «Комуніст» викрила зграю глитаїв, бандитів – Лісовців: Прохора, Грицька і Луку. Хто такі Лісовці? До революції – глитаї, бандити, що визискували бідноту… Пролізши до колгоспу, вони розкрадали його з середини – крали хліб, підривали трудову дисципліну і т.д. Лісовці – запеклі вороги пролетарської диктатури, вони кричали: «Хліба немає, годі вже забирати хліб…» Але машкару вже зірвано. У глитаїв-Лісовців знайдено 100 пудів пшениці, 70 пудів жита та близько 10 пудів іншого зерна. Колгоспники – бідняки та середняки – одноосібники вимагають від пролетарського суду нещадної кари ворогам».
Підпис: «Бригада». Здається, що правдою в цій замітці є лиш небажання задарма віддавати хліб – найдорожчий плід невтомної праці великої селянської родини.
Отож, у селах Петропавлівщини організовувалися так звані «буксирні бригади» з комуністів та активістів з найбідніших верств, які, не маючи господарства і не бажаючи працювати на землі, тепер мали змогу поживитися за чужий рахунок. У більшості випадків вони мало чим відрізнялися від бандитів. Звичайним методом «бригад» було побиття людей. Для пошуків прихованого зерна вони використовували сталеві прути з гострим наконечником. Не знайшовши зерна, вони забирали інше майно.
Хто віддавав такі накази, селяни не знали. Коли посильному з Петропавлівки Михайлові Антоновичу Кравцову прийшов наказ їхати забирати у людей хліб, він відмовився. У відповідь активісти у нього першого конфіскували увесь хліб, а повністю потім сільськогосподарський інвентар і все майно.
Особливо лютував голод у 1932-33 роках. Трагічно звучать про цей Голодомор спогади десятирічного хлопчика, нашого земляка, Черніка Петра Михайловича: «…на середину січня 1932 року з’їли останні крихти… Нами опанував якийсь моторошний страх. Настав смертельний родинний голод.
Надворі виє завірюха, мороз до 30 градусів, а в нетопленій хаті лежать голодні мати, батько, молодший братик, молодша сестричка і дідусь. Один я, навіть не знаю чому, міг стояти на ногах і сяк-так пересуватися. … пам’ятаю, якось, обмотавши ноги, що вже стали припухати, ганчірками і, натягнувши старі калоші матері… з торбиною на плечах … рушив по селу просити милостиню.
Обійшовши половину села, приніс додому лише одного буряка та цибулину. А в хаті холоднеча і той самий стогін. Батько був уже мертвий. Старша сестра Шура, яка теж ще трималася на ногах, шукала, у щоб зашити та відвезти його на цвинтар і скинути у глибокий рів, викопаний кимось навколо цвинтаря, як огорожу.
Я назбирав під снігом хмизу та соломи, щоб протопити грубу, а ще більше для того, щоб спекти бурячок. Спік і цибулину… поділив милостиню всім порівну, дав кожному і примусив з’їсти. Під вечір, зашивши батька в рядно і, випросивши у сусідів санки, сестра Шура відвезла його на цвинтар, розгребла сипучий, мерзлий сніг і скинула в глибокий рів тіло найдорожчої людини.
На другий день я пішов у «похід» на другу половину села. Постукавши у двері однієї з хат, потихеньку увійшов у сіни – ніде нікого... Зазирнув до комори: звідти аж струменів якийсь густий, незвичний запах… Спершу остовпів, ніж побачив підвішеного казана, а в ньому… від бурхливого кипіння переверталося бідолашне тіло дитини… і вже тоді я побачив, що біля казана сидять два опухлих і дуже зарослих чоловіки… вони навіть не помітили моєї появи.
Якийсь інстинкт самозбереження підказав мені, що звідти треба тікати… Майже навшпиньки вийшов з хати, і вже надворі побіг що було сили, додому.
А вдома все так само холодно. Коли я підійшов до мами, то вона вже була в передсмертних судомах…говорити не могла, лише стогнала…
Старша сестра Шура в цей час ходила по людях міняти шевський інструмент батька на щось їстівне, та прийшла ні з чим. Матір живою не застала. І знову їй довелося зашивати її тіло в якесь колишнє вбрання та відвозити на цвинтар.
Наступного дня я знову побрів селом, щоб випросити, вимолити хоча б щось для вже немічних, молодших сестрички Марусі і братика Гриші. Зайшовши до однієї з сусідніх хат, в сінях побачив качан кукурудзи та так і прикипів до нього поглядом, а за ним, звичайно, потяглася й рука. Але, щойно «зірвав» того качана, як вийшла жінка, вихопила качана з моїх рук, вдарила кілька разів по голові та й виштовхала геть.
Вдома я не застав живою наймолодшої сестрички Марусі, їй ішов лише шостий рік. Шура відвезла її на цвинтар, розгребла сніг і поклала поряд з батьком і мамою. Через кілька днів у страшних муках сконав і братик Гриша, але його на цвинтар відвезли на возі «похоронники», бо Шура вже не могла ховати, не було сили.
BGImage
Так що Гриша теж попав до своїх мами і тата, щоправда без штанців.
Очевидці розповідали, коли «похоронники» кидали його у засніжений рів, то штанці з нього злетіли. Дідусь же надумав кудись вирушити, але, вийшовши на вулицю, впав коло телеграфного стовпа і вмер.
Хто його відвозив на цвинтар, ми не знали, мабуть «похоронники». Люди потім розповідали, що рів був наповнений померлими доверху, не повністю засипаний снігом і відкритий майже до весняного потепління.
Залишилися ми вдвох із старшою сестрою, чекали своєї черги та зустрічі у тому глибокому яру з батьками. Даремно я ходив по хатах, ніхто не міг мені допомогти. Не маючи в роті ні різки протягом тривалого часу, стоячи посеред холодної хати, я буквально за кілька хвилин налився водою, тобто – опух. Очі закрилися.
З великим зусиллям, напомацки заліз на піч, де раніше помер батько. Дихати стало дуже тяжко, руки й ноги не рухалися. Втрачаючи свідомість, я провалився й полетів у якусь бездонну прірву. Так я помирав, чекаючи зустрічі з своїми рідними…
Сестри якраз не було дома, коли сусідка тітка Настя, знаючи, що я був уже в передсмертному стані, забігла до нас у хату, загорнула мене в лахміття, винесла на мороз… і кинула біля дороги, щоб підібрали «похоронники». Коли мене зняли з воза, щоб кинути у рів, я чомусь застогнав. Тоді вони поклали мене знову на віз та відвезли до лікарні.
Протягом доби лікарям вдалося вивести мене з безнадійного стану. Біля мене був лікар-чоловік і лікар-жінка. Як потім я дізнався, це були головний хірург лікарні Пащенко і його дружина – терапевт. Через два місяці я поступово прийшов до тями. Коли я перебував у лікарні, мою сестру Шуру помістили в дитячий будинок.
До цього будинку за клопотанням головлікаря помістили й мене. Це дитячий будинок колгоспу «Гігант», де я знайшов свій другий отчий дім, в якому прожив п’ять з половиною років до закінчення семи класів неповної середньої школи у 1937 році…»
Встановив на цвинтарі символічного православного хреста
В пам'ять про своїх рідних полковник у відставці Чернік Петро Михайлович встановив на цвинтарі символічного православного хреста з меморіальною табличкою. Він стоїть і зараз біля братської могили воїнів радянсько-німецької війни, які загинули при визволенні Петропавлівки у 1943 році.
І на останок, хочу познайомити вас з графіком результатів діяльності радянської влади за перші 50 років, зробленим мною в результаті досліджень історичних документів (читати знизу вгору):
- По 70-і роки ХХ століття. Бідність, безправне існування через державні займи, продуктові та сировинні податки, позбавлення селян паспортів, обмеження їх пересування, заборона приватної торгівлі і господарювання. Репресії проти інтелігенції, робітників та селян, гоніння на дисидентів (інакомислячих).
- 1947 - голод 1946-1947 років. Радянсько-німецька війна 1941-1945 років. Радянсько-фінська війна
- 1939 - репресії проти «ворогів народу».
- 1937 - голод 1932-1933 років. Насильницька колективізація. Репресії проти вільного селянства.
- 1927 - голод 1921-1922 років. Громадянська війна 1917-1922 років.
- 1917 - Україна втратила за цей час 50 млн людей. Сьогодні нас було б 80 млн. Пам’ятайте, люди, і славні, і трагічні сторінки своєї історії. Запрошую бажаючих поділитися своїми спогадами про страшне явище штучно створених голодоморів на Україні і в нашому краї. Вони поповнять архіви музею новими документами. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим.
Ніна Сергієнко, директор районного музею
