Так себе називає Віра Григорівна Головчак, жителька села Хороше, Заслужений учитель України, постійна дописувачка нашої газети. 28 листопада Вірі Григорівні виповнюється 90 років. Життєрадісна, мудра й розсудлива, звикла завжди бути у вирі подій. Як і раніше, її хвилює все, що відбувається навколо.
Не боїться зробити зауваження, коли це справедливо і тричі похвалить за добру справу. Дописи Віри Григорівни на шпальтах газети змушують задуматися над сенсом життя. З повагою ставиться до кожного, хто зустрічається їй в житті. Поважає людей праці, приймає життєві принципи молоді. Роки не згасили у її очах вогник інтересу до навколишнього світу.
Життя Віри Григорівни тісно переплітається із історією країни. Це справжня книга. Є у цій книзі сторінки перемог, сподівань, мрій. Є сумні і скорботні.
Були сторінки тривог і сумнівів. Та ніколи не було зневіри, ніколи не опускалися руки. Адже поряд з нею були її учні, колеги, для яких вона була зразком. З неї брали приклад, її наслідували. Вона мусила бути сильною, такою вона була, такою вона і є.
Довелося пережити Вірі Григорівні голодні 30-ті роки, війну, післявоєнну відбудову. Без сліз неможливо слухати історію її великої родини, яка звідала й голод, й розлуку.
На тлі цих спогадів шкільне повоєнне дитинство виглядає радісним. Війна скінчилося – то вже щастя. Юні були і щасливі. Як сьогоднішні, випускники післявоєнних років мріяли про самостійне життя. У 10-му класі Новоселівської школи у 1949-му році було 12 випускників. І майже всі вони стали вчителями.
Були у Віри подруги Галя та Марія, з ними й домовилися разом вступати до педагогічного інституту. Обрали й місто – Бердянськ. Лише тут був природничо-географічний факультет. Приїхали подруги задовго до початку екзаменів. Жити було ніде, а повертатися додому й ще раз приїжджати – ні за що.
І сором’язлива на той час дівчина Віра насмілилася прийти до ректора інституту і попрохати раніше прийняти у них екзамен. Наполегливість сільських дівчат вразила професора і він дозволив, а побачивши, що знання вони мають добрі, запевнив, що до інституту вони за конкурсом пройдуть. Так і сталося: на 1 вересня всі троє приїхали навчатися. Почалися студентські будні.
- Лише не пам’ятаю, чи я коли їла чи ні. Усю війну без хліба, і тут теж так. Поїду раз у півроку додому, візьму кукурудзяної крупи, розділю по жменці на багато разів, так і виживала. Стипендія була 60 крб і за квартиру теж 60 платити, – згадує Віра Григорівна.
Та все ж студентське життя було цікавим, через роки згадуються поїздки додому потягом, витівки та веселощі. Багато було пригод, багато нових друзів.
За два роки навчання отримали студенти Бердянського педінституту неповну вищу освіту, хоча й пройшли прискорений курс вишу. Із 70 випускників інституту 30 отримали направлення в Станіславську область (тепер Івано-Франківську). А лишилося працювати лише 7 молодих педагогів.
Русяві коси Віра змінила на вчительську зачіску – коротка стрижка та завивка. «Пані вчителька», – чулося їй услід, коли вона вперше приїхала в село, де мала працювати. Школа-семирічка села Князівське привітно зустріла молоду вчительку. Був гарний колектив, молоді колеги.
Цієї ж осені повернувся зі служби в армії гарний парубок Василь. І всі в селі, як це буває, вирішили, що буде гарна пара. Молоді проявляли симпатію один до одного, але поєднувати свої долі не поспішали. Згадує Віра Григорівна, що часто вони разом брали участь у художній самодіяльності, грали в аматорському театрі.
Василь гарно співав коломийки, декламував напам’ять вірші українських поетів. Віра теж любила виконувати драматичні ролі, була артистичною і жвавою на сцені. Одного разу, виконуючи свою роль, вона трішки перестаралася і замість легенького ляпаса по щоці Василя, так його луснула, що луна в залі пішла.
Довго потім вони згадували, жартували, що вони були просто партнерами по сцені, а той ляпас підштовхнув їх до нових стосунків. Голова сільради та секретар вирішили взяти ініціативу в свої руки і прийшли просто додому до Віри. Тут і відбулася процедура реєстрації нової сім’ї.
На Івано-Франківщині народилася нова сім’я, а потім і два сина. Забрала Віра до себе маму. Жили у невеликій хатині, але у злагоді.
Спочатку жителі села насторожено ставилися до вчительки зі сходу України, називали її позаочі «совіткою». Прискіпливо придивлялися до її поведінки. А молода вчителька із повагою ставилася до звичаїв того краю, де жила.
Запам’ятався поливаний понеділок, коли її вперше облили водою, посміялася, набрала води і побігла доганяти, щоб облити. Мама її ходила до церкви, на Пасху носила свої пасочки. І жителі швидко розпізнали щиру вдачу вчительки.
Доводилося молодій вчительці ходити збирати дітей у хатинах, що стояли далеко в горах. Діти в школу не ходили. Багато трагічних історій почула вона про те, як радянська влада боролася з тими, хто не підтримував тогочасний режим.
Згодом Віра Григорівна продовжила навчання в Львівському педагогічному інституті.
Закінчила в 1961 році. Була мрія у вчительки отримати значок вищої освіти. Хотілося, щоб на лацкані ділового костюму був цей символічний ромб із написом «вища освіта».
- Було як їхали ще студентами у поїзді і бачила цей значок, я молитися на нього хотіла. А коли отримала – навіть не вірилося, що це мій значок, – ділиться спогадами Віра Григорівна.
1955-го року сім’я Головчаків переїхала на Дніпропетровщину. Хоча й не хотіли відпускати молоде учительське подружжя.
Мама Віри Григорівни не розуміла мови, хотіла на рідну землю, говорила: «Гори й ліси – добре, а я скучила за степом».
Переїхали. Уже досвідченою вчителькою була Віра Григорівна. Керівництво довіряло їй очолювати школи. Працювала вона в Троїцькій школі, Богдано-Вербській. А потім отримала призначення у село Хороше. Тут лише починалося будівництво школи. Тож була Віра Григорівна і директором, і прорабом, і дизайнером.
Турбувалася директорка не лише про роботу, а й про умови для учителів. У той час коштами колгоспу були побудовані двоквартирні будинки. Приїхали нові сім’ї вчителів.
А вже пізніше збудовано й 8-квартирний будинок для вчителів.
- Колектив у школі складався поступово. Приїхала молода вчительська сім’я Зайвих, трудолюбиві і вмілі фахівці. Любов Григорівна Лубенська та Ніна Олексіївна Блоха – з моїх перших випускників. Стала директором школи моя вихованка Городнянська Ольга Іванівна.
І це не повний перелік випускників, які працюють у школі. Випускники Віри Григорівни проживають у селі Хороше і в інших населених пунктах всієї України.
Два сина – Віталій та Олександр – надійні крила, завжди допоможуть і підтримають, гордість і опора.
Отримала Віра Григорівна листа від сестри Марії
Напередодні ювілею отримала Віра Григорівна листа від сестри Марії з Америки, якій 97 років. На фото лише частина родини і три сторінки імен дітей, онуків, правнуків.
- Добре, коли сім’я велика, – радіє Віра Григорівна. – Це найголовніше у житті.
Родина учителя – школа, випускники, а отже – увесь світ.
