Ми продовжуємо нашу подорож місцями сили Присамарського краю. Тими, де відчуваєш не просто красу, а життя. Де кожна деталь говорить: тут люблять свою землю.
Маломиколаївка: гарбузове серце села
Дорога веде нас у Маломиколаївку — село, яке в нашому краї давно має свою особливу назву. Його називають гарбузовим. І недарма.
Тут живе історія, створена руками жінок. Місцеві господині об’єдналися у своєрідне творче коло — «Герцевські господині». У затишній фазенді вони готують цукати. Різні — з фруктів, ягід… але головна родзинка — саме гарбузові. Сонячні, ароматні, як саме це село.
Саме завдяки цьому ремеслу у 2020 році Маломиколаївка увійшла до списку «Неймовірних сіл України». А згодом у Маломиколаївці з’явився і свій символ — пам’ятник гарбузу. Хоч правильніше сказати — родині гарбузів.
Гарбуз — у капелюсі, поважний господар. Гарбузиня — як справжня українська ґаздиня, з хусткою, зав’язаною «вгору», ніби зійшла зі сторінок казок чи з фільмів про Солоху. А поруч — маленькі гарбузики, як продовження роду. У цій композиції — домашнє тепло.
Стоїть ця гарбузова родина біля будинку культури — і це справжній центр життя села.
Сам будинок культури відремонтований, поруч — дитячий майданчик, волейбольне поле, альтанки.
Клумба — за низеньким біленьким парканчиком — квіти, висаджені руками місцевих. Усе тут зроблено з любов’ю.
Є тут і ще одна особлива локація — українська піч. Така, як у наших бабусь і прабабусь. Саме в таких печах колись пекли хліб, варили їжу, збиралися родинами. Це не просто декор — це імпровізована сцена.
До повномасштабної війни тут проходив фестиваль «Герцевський гарбуз фест» — зі смаком, піснями.
Зараз свята на паузі. Але життя — ні.
Ми приїжджаємо сюди просто так. Без подій. І цього достатньо.
Біля клубу — річка. Тиха, спокійна. На березі — гойдалка. Та сама, де можна сісти, трохи розгойдатися і просто дивитися на воду. Думати. Мовчати. Відчувати.
Трохи далі — дерев’яний пірс. Тут хочеться зупинитися довше. Зробити фото. Або не робити нічого — просто дивитися, як вода несе свої думки кудись далі.
Річкові пороги: місце, де вода говорить
Але є в Маломиколаївці ще одне місце, яке по-справжньому заворожує. Річкові пороги.
Побачити їх можна саме навесні — коли вода піднімається. Тоді річка ніби роздвоюється.
З одного боку, дамби — спокійна, прозора, мов люстерко.
З іншого — жива, бурхлива. Вода падає каскадом, шумить, піниться, біжить далі, не зупиняючись своїм руслом.
Між цими двома станами річки відчуваєш щось дуже справжнє.
Бо так і в житті: є тиша… і є буря.
Дивитися на це можна довго. Вода заспокоює. Забирає зайве. Залишає головне.
Тут особливо красиво на світанку — коли над водою легкий серпанок. І ввечері — коли сонце торкається хвиль і фарбує їх у м’яке золото.
Саме такі місця дають силу.
Далі на нашому маршруті — Герцевська гора. Місце, звідки відкривається зовсім інший погляд на наш край…
Герцевська гора: вище — тільки небо і спогади
Герцевська гора… Саме таку назву я пам’ятаю з дитинства.
Взимку це було одне з найулюбленіших місць. Сюди ми їхали компаніями — з друзями і тим особливим відчуттям свободи. Хтось брав санчата, хтось — шматок клейонки, а дехто з’їжджав просто на автомобільній шині. І летіли з гори вниз — аж у плавні. Тоді вони замерзали, тримав міцний лід, зими були зовсім іншими — морозними.
У теплу пору року гора відкривається по-іншому.
Навесні сюди варто піднятися, аби побачити красу нашого краю з висоти. І вона справді захоплює.
Перед очима — ландшафтний заказник «Петропавлівські лимани». Згори він виглядає, ніби розсипаний пазл із води й суші: маленькі озера, острівці, переплетіння річкових рукавів. Уся ця краса розкинулася на понад чотири тисячі гектарів.
Навесні, коли піднімаються ґрунтові води, долина майже повністю наповнюється водою. І тоді цей краєвид стає ще більш живим — ніби сама земля дихає.
З гори видно далеко. Петропавлівка — як на долоні: церква, будинки, вулиці. І все це — серед води, зелені й неба.
А ще тут — лебеді. Вони повертаються щороку. Пливуть парами, дають потомство і стають справжньою окрасою цих місць.
Улітку луки розстеляються м’яким килимом, усіяні квітами, що мерехтять у сонці. Степ дихає ковилою, хвилюється під вітром, мов сиве море. І всюди — життя. У воді, в траві, у повітрі — тут багато рідкісних тварин та птахів.
Тут хочеться просто дивитися…
У кожного з нас є своє місце сили. Те, куди хочеться повертатися. Де тихіше стає на душі.
А які місця сили маєте ви, наші читачі?
Яке село, куточок чи локацію порадили б нам відвідати наступним?
Пишіть нам — і ми обов’язково вирушимо туди, щоб розповісти цю історію разом.
