Рання весна ще тільки-но торкається Присамарського краю. Поля стоять сірі й відкриті, дерева мовчазні — без листя, лише з натяком на життя, яке ось-ось прорветься назовні. Ми їдемо польовою дорогою від Петропавлівки у бік Осадчого. За кермом — Роман Корнілов, єгер із понад двадцятирічним стажем. Людина, яка знає ці місця не з мап, а з пам’яті — кроками, слідами, історіями.
Поруч із нами — його незмінний супутник, пес Чак. Дракхаар — мисливська порода, витривала і уважна. Він спокійно сидить на задньому сидінні, час від часу насторожено підводить голову, вдивляється у кущі. Ось і зараз — різкий рух, погляд у поле. Фазан. Чак завмирає на мить, але залишається на місці. Він знає: зараз не полювання, зараз дорога.
— Раніше тут життя кипіло, — зауважує Роман, не відводячи очей від шляху. — А зараз…
Наш шлях пролягає через села Добринька, Водяне, Товсте, Успенівка, Вереміївка, Василівка, Олександропіль…
Деякі села ніби завмерли в часі. Тут особливо відчувається, як простір повільно повертається до природи. Порожні хати, зарослі стежки. У деяких селах майже нікого не залишилося.
Останній пункт — село з назвою, яка звучить як із минулого: 8 Березня. Ймовірно, перейменоване, але стара назва ще живе у пам’яті місцевих. Тут ми чуємо перші натяки на те, заради чого вирушили в цю подорож. Та вирушили ми не просто дорогою між селами, а слідом за легендою. Попереду — пошук. Монастиря, який зник із мап, але залишився в людських розповідях. Легенда це чи правда — покаже дорога.
Дорога і спогади
Для Романа шлях, яким ми проїжджаємо — то ціла епоха спогадів.
- У мирні часи ми з колегами об’їздили кожен клаптик цих сіл. Знали, де звір ходить, де вода тримається. А зараз більше згадуєш про ті часи. Монастир тут був, кажуть, і зараз там хтось живе… монах чи відлюдник. Чув і я такі історії, — каже він. — Однак перевірити ніколи не було часу. А тепер — саме час.
Роман Корнілов — із цих місць. Народився і виріс у Петропавлівці, а коріння родини — із Троїцького. Каже, що мисливство не було родинною традицією, хоча одна ниточка все ж вела в цей світ.
- Дід у мене був мисливцем, жив на Птахофабриці, — згадує Роман. — А я ще змалку їздив до нього та до хрещеного у Верхньодніпровськ. Мені дуже подобалися і мисливство, і рибальство.
Це захоплення з роками не зникло — навпаки, стало справою життя. Уже понад 30 років Роман у складі громадської організації «Мисливців та рибалок Петропавлівського УТМР», а більше 20 років має офіційний статус мисливця. Тож кожен яр, кожна балка, кожна лісосмуга тут для нього — не просто географія, а частина власної історії.
Машина повільно котиться польовою дорогою, а Роман говорить — ніби продовжує читати цю землю, як відкриту книгу.
- Полювання закінчилося тоді, коли почалася війна, — каже він. — Його заборонили. Однак наша організація не зупинилася. Ми їздили і їздимо: робимо годівниці для тварин і птахів, розкладаємо солонці — це для вітамінів узимку. Веземо качани кукурудзи, пшеницю. Стаціонарні годівниці самі зробили — щороку ремонтуємо, підсипаємо їжу братам нашим меншим.
Каже, бувають зими, коли дістатися до цих місць — справжній виклик (як-от цьогорічна зима).
- Снігу навалить — не проїдеш. Проте однаково йдемо. Наші колективи — Троїцький, Дмитрівський… Усі разом працюємо. Коли прийшов новий єгер Анатолій Жила, порядок навели, згуртувалися ще більше. Це робота всіх мисливців. Не разова — щорічна.
Чак на задньому сидінні знову підводить голову, ніби теж прислухається до знайомих назв і запахів. За вікном — балки, поля, де життя, як виявилося, не зникло, а навпаки — почало відновлюватися.
- На початку війни тварин значно побільшало, — продовжує Роман. — Зайців побільшало, косуля з’явилася, фазанів дуже багато стало. Іноді можна навіть дрофу зустріти — рідкісного птаха для цих місць. Кабани є у плавнях та балках, у степу рідше. Косулі тримаються ближче до води та балок. Якщо поле не скошене — там і годуються, кукурудзу визбирують.
Фауна відчутно відновилася. Проте разом із цим прийшли й нові виклики.
- З’явилися шакали. Раніше їх тут не було, — говорить Роман уже серйозніше. — Вони мігрували. Це не просто новий вид — це проблема. Вони ходять не поодинці, а зграями по 3–4 особини. Дуже швидко плодяться і виїдають усе: фазанів, зайців. Не бояться людей — можуть у село зайти. Спочатку їх бачили у Харківській області — це був 2022 рік. А вже через рік дійшли до нас. Я й сам бачив зграю — чотири шакали біля Самарського.
Ми їдемо далі. Дорога веде нас не лише селами, а й крізь ці історії — про людей, природу і зміни, які принесла війна. І десь попереду — той самий монастир чи, можливо, лише його тінь у пам’яті місцевих.
Курган
Дорога виводить нас на підвищення серед поля. Роман зупиняє автомобіль, і ми йдемо до незвичайного місця. Здалеку — звичайний пагорб. Та варто лише вийти з машини й ступити ближче, як відчуття змінюється.
- Це майдан. У давні часи тут був храм, — впевнено каже Роман. — Я це відчуваю. Можна сказати: старовинний храм. Такі майдани ставили у місцях сили. Помітив це місце давно. Особливо гарно тут улітку, коли все навколо зелене, а вітер ходить хвилями по травах.
Майдани — явище, яке й досі до кінця не розгадане. Науковці вважають, що це земляні насипи або комплекси насипів, створені людьми багато століть тому. Їх пов’язують із ритуальними, оборонними або сигнальними функціями. Часто — із козацькою добою, але нерідко вони значно давніші.
У народі ж їх сприймали інакше — як місця сили. Простори, де зосереджена особлива енергія, де могли стояти храми або відбуватися важливі обряди.
Жодних офіційних підтверджень цьому немає. Так само відсутні й детальні дослідження. Багато таких об’єктів на Дніпропетровщині й по всій Україні залишаються поза увагою археологів — передусім через брак фінансування на розкопки.
Тим часом, під ногами — шари історії.
Подібні кургани й майдани вже не раз відкривали свої таємниці: скіфські поховання, давні артефакти, сліди поселень. Кожен такий пагорб — це потенційно ціла історія, захована в землі. Хто знає, що саме зберігає цей майдан?
Чак тим часом бігає неподалік, принюхується до трави — він ловить свої запахи.
Ми ще трохи стоїмо мовчки, а потім повертаємося до машини. Попереду — дорога і пошук монастиря. Проте після цього місця шлях уже сприймається інакше: ніби ми рухаємося не лише простором, а й часом.
Осадче
До села Осадче заїжджаємо вже під обід. Сонце піднялося вище. На околиці бачимо людей із баклажками та цистерну з водою — зупиняємося.
- Воду купуємо, — кажуть нам люди. — У криницях уже не те.
Чоловік, який назвався місцевим жителем, додає:
- Я родився у Водяному, а живу тут, в Осадчому. Раніше в криницях було по дев’ять із половиною метрів води. А зараз — три.
Цифри звучать сухо, але за ними — відчутна зміна життя. Вода тут завжди була основою побуту, а тепер її доводиться привозити.
Роман слухає уважно, киває. Для нього це не просто слова — він пам’ятає ці місця іншими. Дорогою далі помічаємо ще одну зміну.
- Лісосмуги попиляні, — каже Роман, показуючи на свіжі пеньки. — Ми тижні три тому виходили з мисливцями на лисицю — дерева були.
Далі на городі працюють люди — під’їжджаємо, вітаємося. Кілька слів про господарство, про сезон. І, звісно, про те, що шукаємо. Місцеві охоче спілкуються. Зустрічаємо пані Ольгу. Вона одразу уточнює:
- Монастир? Ну, як сказати. Приїжджає чоловік із села Хороше, доглядає за ним. Проте щоб монастир — то ні.
Ольга розповідає історію, яка більше схожа на людську долю, ніж на легенду.
- Тут жив ченець. Хотів землю в балці взяти, аби зробити собі там тимчасове житло. Однак землі не дали. То він купив хату — через балку, іншу. Той чоловік жив відлюдькувато. Він молився у тій хаті. І люди ходили. А потім — усе… Не бачимо його більше. Кажуть, що мав проблеми зі здоров’ям — щось із серцем.
Розмову підхоплює літній чоловік, який стоїть поруч.
- Було у Водяному таке місце, років п’ять тому. Коли він переїхав, то пасіку тримав, господарство якесь мав. І коні були, і машини старі, ще довоєнні збирав. Проте то не монастир був. Скіт. Там навіть напис такий був. Церкву там поставили та територію обгородили меценати.
Скіт — невелика відлюдницька обитель, місце усамітнення, молитви. Неофіційний монастир, але щось дуже близьке за духом.
- Люди до нього їздили, — додає дідусь. — А зараз… нема нікого. Монастир там, де вода — от там і було. Я сам із Водяного, то знаю.
І знову — різні версії, різні назви, але одне місце.
Ми стоїмо посеред Осадчого, серед людей, які пам’ятають, але не можуть сказати, напевно. Монастир чи скіт, відлюдник чи монах — історія розпадається на фрагменти, як стара мозаїка.
Роман вдивляється у бік балки:
- Треба їхати дивитися, — нарешті каже він.
І ми рушаємо далі. Туди, де «є вода». Туди, де, можливо, ще залишилися сліди цієї дивної, напівзабутої історії.
Дорога селами
Від Осадчого рушаємо далі — у бік Водяного. Саме там, за словами місцевих, і слід шукати той загадковий монастир. Чи скіт. Чи просто місце, де колись жив чоловік, який обрав тишу й молитву.
Дорога сюди — окрема історія.
Польові шляхи тягнуться між селами, і в цій простоті є щось майже зачароване. Обабіч — фазани. Вони виринають із сухої трави, перебігають дорогу і щоразу Чак миттєво реагує: напружується, підводиться, вдивляється. Інстинкт бере своє, але він слухняно залишається на місці.
Села, через які проїжджаємо, ніби законсервовані у часі. Хати — старі, але живі. Ті самі, про які кажуть «вкриті шубою» — із грубою ліпниною, що зберігає тепло й пам’ять. На стінах — орнаменти, інколи цілі картини: біля однієї хати бачимо намальоване озеро, а на ньому — двоє білих лебедів.
Вікна — зачинені дерев’яними ставнями. На них — вирізьблені візерунки: ромби, лінії, прості, але дуже промовисті знаки. У цих деталях — ціла епоха.
Зупиняємося біля чоловіка, що порається на подвір’ї.
- Де б води набрати? — питаємо.
Він не вагається:
- Та заходьте до мене.
Подвір’я зустрічає гулом бджіл. Довкола — десятки вуликів. Господар — пасічник із досвідом, видно одразу.
- Для себе тримаю, — каже, відкриваючи хвіртку.
Посеред двору — криниця. Саме те, що потрібно. Чак уже нетерпляче крутиться — хоче пити. Наливаємо йому води — він жадібно п’є, потім вдячно сідає поруч.
Господар тим часом розпитує:
- Куди це ви?
- Монастир шукаємо.
Він злегка усміхається.
- Чув про таке. Проте сам не був. Там десь далі, за балкою. Я вам підкажу, як їхати.
Пояснює дорогу просто, по-сільському — через орієнтири, які не знайдеш у навігаторі.
Дякуємо й рушаємо далі. Невдовзі минаємо невелике кладовище. Воно тихо лежить край дороги. Тут поруч — сучасні пам’ятники й старі, похилені хрести. Камінь, метал, інколи просто земляні насипи. Кожна могила — історія. Кожна — чиєсь життя, вписане в цю землю. І вже за кілька хвилин — те, що шукали.
Хатина відлюдника у Водяному
Серед хащів з’являються майже сховані ворота. Сині. Досить нові на вигляд. Над ними — хрест, пофарбований у золотий колір. Він одразу впадає в око — контрастує з дикою рослинністю довкола.
- Оце воно, — тихо каже Роман.
Під’їжджаємо ближче. Ворота зачинені. Кілька секунд стоїмо мовчки. А потім починаємо шукати обхід. І як це часто буває в таких місцях, офіційний вхід — не єдиний.
Ми знаходимо інший. Обережно заходимо на територію. Тут одразу відчувається щось інше — тиша не просто сільська, а якась зосереджена, майже церковна. Ніби місце ще тримає в собі сліди молитви.
Посеред подвір’я височіє великий дерев’яний хрест. Простий, без зайвого оздоблення, але виразний. Довкола — колись доглянуті клумби: ялівці, декоративні кущі, обкладені камінням. Видно, що це не просто господарський двір — тут намагалися створити простір із сенсом.
Територія чимала. Кілька невеликих будиночків, господарські споруди. Під навісами — сіно, залишки реманенту. Дерев’яні конструкції, які вже починає підточувати час.
Трохи далі — те, про що говорили місцеві: рештки старих автомобілів. Іржаві кузови, зарослі травою, мов привиди іншої епохи. Поруч — кілька вуликів, розкиданий пасічний інвентар.
- Тут точно хтось жив, — тихо каже Роман.
І справді — це місце не виглядає покинутим випадково. Воно має свою історію. Можливо, саме тут стояла та хата, про яку розповідали в Осадчому. Там, де жив відлюдник. Де молився. Куди приходили люди. Проте зараз — порожньо.
Дикі трави вже впевнено забирають своє. Вони піднімаються крізь подвір’я, обвивають залишки людського життя, стирають межу між зробленим руками і тим, що повертає природа. Ні голосів. Ні руху. Лише вітер і легкий скрип старого дерева.
Ми повільно обходимо територію. Дивимося, вдивляємося, ніби намагаємося знайти відповідь у деталях. Проте стає зрозуміло: це не монастир. Принаймні не той, який ми шукали. Швидше — його відлуння. Спроба. Місце, де хтось хотів створити свій маленький духовний світ.
Роман зупиняється, оглядається навколо.
- Значить, ми десь поруч, — каже він.
І в цій думці є впевненість. Бо такі місця рідко з’являються випадково. Якщо тут була спроба — значить, справжня точка ще десь поряд. Ми повертаємося до машини. Пошук триває.
Все ближче до монастирю
Повертаючись із балки, знову опиняємося у живому селі. Тут інший ритм — простий і впертий.
Після дощу ґрунтова дорога розмокла, посеред неї — велика калюжа. У ній, ніби в маленькому ставку, спокійно купаються гуси. Біля городів — люди. Хтось уже копає, хтось готує землю під посадку.
Зупиняємося біля подвір’я, де працює подружжя — пані Ольга з чоловіком. Вони саме пораються на городі, готують ґрунт під картоплю.
- У нас інакше не можна, — усміхається жінка. — Треба працювати, щоб мати що їсти.
Поруч — онучки, які приїхали в гості. Вони одразу помічають Чака.
- А можна погладити?
Роман лише киває:
- Можна, він це любить.
І вже за мить собака опиняється в центрі уваги. Дівчатка сміються, гладять його, щось розпитують. Чак терпляче приймає ці знаки уваги, навіть трохи гордовито.
Нові люди в селі — подія. Тож і діти, і дорослі не проти поспілкуватися. Дівчатка охоче позують на камеру — разом із дідусем і бабусею. Живі, щирі обличчя, які так контрастують із порожніми хатами, що ми бачили раніше. Саме тут ми нарешті отримуємо більш точний напрямок.
— То не монастир, — уточнює господар. — Скоріше церква. Однак вона зараз не працює.
І пояснює, куди їхати. Цього разу ми не зволікаємо. Дорога веде геть від села — у відкрите поле. Простір стає ширшим, диким. І раптом у далині з’являється знайомий силует. Ворота. Схожі на ті, що ми вже бачили біля оселі відлюдника. Та сама форма, той самий хрест угорі.
— Схоже, це воно, — каже Роман.
Під’їжджаємо ближче. Територія обгороджена парканом. Проте одразу видно — місце занедбане. Час і відсутність догляду зробили своє: з одного боку, паркан повалений.
Ми без вагань проходимо всередину. Тут усе інакше. І, здається, цього разу — ближче до відповіді.
Монастир
Ми йдемо далі — крізь височезні ялини, які щільною стіною обступили територію. Вони ніби відгороджують це місце від усього світу.
Попереду — будівля. Перше, що впадає в око — вона не схожа на звичайну сільську хату. Цегляна, побілена глиною, з уже сучасним дахом. Двері зачинені. Вікна — вузькі, витягнуті, у церковному стилі. Підходимо ближче, зазираємо всередину. І одразу стає зрозуміло: це і є та церква.
Велика зала, охайна, навіть попри роки занепаду. Підлога вимощена, стоять вівтар і підсвічники. І навіть свічки — ще залишилися. На стінах — розписи зі святими. Тут молилися. І справді, це відчувається без слів.
Ми згадуємо розповіді людей: про чоловіка, якого називали ченцем або відлюдником. Про те, що в нього був меценат — хтось, хто допомагав грошима. І ця будівля, і доглянута колись територія — підтвердження цього. Потрапити всередину не можемо. Проте навіть того, що бачимо через вікна, достатньо, щоб скласти картину.
Поряд із церквою — криниця. Над нею альтанка з червоної цегли. Дах прикрашений різьбленим деревом, пофарбованим у синій колір — той самий, що й на воротах і на стінах будівлі. У цих деталях — спроба зробити місце не просто функціональним, а красивим. Тут колись вирувало життя. І не самотнє.
Бо поруч — ще один хрест. Високий, дерев’яний, схожий на той, що ми бачили біля попередньої садиби. Навколо — ялівці, що вже розрослися широко, берези й ялини, висаджені руками людини. Проте зараз усе це — у владі природи. Дерева підросли, територія заросла. Видно: тут давно нікого немає.
І ось — головне. Те, що остаточно розставляє все на свої місця. Скіт. Невелика землянка, вкопана в землю. Стіни з каміння, маленьке віконце, крізь яке ледь пробивається світло.
- Оце він і є, — каже Роман.
Знаходимо вхід. Дерев’яні двері, відносно нові. На них — напис, схожий на старослов’янський, і релігійні зображення. Двері зачинені. Над входом — невеликий навіс із черепиці. Та час зробив своє. Дах скіту просів, частково обвалився. І через це ми можемо зазирнути всередину. Там — усе дуже просто. Піч — очевидно, і для опалення, і для приготування їжі. Є димар. Поруч — залишки посуду, невеличкий ослінчик. І більше нічого. Жодного натяку на комфорт. Лише найнеобхідніше: тепло, їжа, тиша. Місце, створене для усамітнення.
Ми мовчимо. Бо розуміємо: ми таки знайшли те, що шукали.
Не монастир у звичному розумінні. А скіт. Місце, де жив чоловік, який обрав інший шлях. Людина з вадою серця, як казали місцеві, але з очевидно сильною вірою. До нього йшли люди — не просто так. Йшли за словом, за підтримкою та надією.
І тепер тут — порожньо. Лише вітер, дерева і сліди життя, яке було. Шкода, що ми прийшли сюди вже після. Коли місце стало тихим і самотнім. Та водночас — є відчуття, ніби доторкнулися до чогось справжнього. До історії, яка ще не записана в книгах, але живе в пам’яті людей. Перед тим, як піти, ще раз озираємося.
Є й інша легенда, яку нам згадували: що ця церква з’явилася тут не випадково. Що колись, у давніші часи, саме на цьому місці вже був монастир. Доказів немає. Однак після всього побаченого — і заперечити це складно. Ми залишаємо це місце з подвійним відчуттям. З одного боку — знайшли відповідь. З іншого — питань стало ще більше.
Товсте
Ми знайшли те місце, яке шукали.
Скіт, церкву, сліди життя — і тишу, що залишилася після. І тепер, із дивним відчуттям виконаної місії, вирушаємо назад. Проте не тією ж дорогою. Хочеться побачити більше — поки ще є що бачити.
Попереду — Товсте. Село зустрічає нас майже порожнечею. І вже за кілька хвилин ми знайомимося з Миколою — він саме приїхав сюди трактором.
— У цьому селі одна хата лишилася, — каже він просто. — Там чоловік пасіку тримає, як фазенда в нього. А так — більше нічого.
Він показує рукою навколо — на простір, де колись було життя.
— Отут на краю дядько Микола Губанов жив. А там зліва — його тітка. А зараз — нікого. Сам маю тут землю — два гектари. Уже чотири роки приїжджаю. Я з Олександрополя, родом із Лугового. — Тут зараз тільки такі, як я, їздять. Землю обробляти. Ото ще з дядьком Миколою спілкувався… а потім він помер. І все — село закінчилося.
Та дивно інше.
- Заради тієї однієї хати дорогу взимку чистять і електрику тримають, — додає він. — Оце в кінці зими опори повалилися — то замінили.
Життя тримається за одну точку.
- Далі поїдете — Успенівка. Там теж одна хата. Шахтар живе.
Микола згадує, як усе змінювалося.
- Після 2014 року я в колгоспі робив — сюди вже ніхто не їхав. А раніше ж тримали баранів, гарбузи вирощували, сушилки були…
Поряд стоїть його трактор. Ми прощаємося і рушаємо далі.
Роман, дивлячись у вікно, раптом усміхається:
- Я першого зайця взяв в Успенівці. Пес тоді ще малий був. Почув зайця — і погнав. Метрів сто гнав і зрештою догнав. Я тоді ще здивувався: звідки в міського собаки такий нюх…
Кидає погляд на Чака
Успенівка
Успенівка зустрічає нас інакше.
Тут уже не просто тихо — тут моторошно. Від хат залишилися руїни. І навіть їх треба ще пошукати. Природа майже повністю забрала ці місця назад. Кущі, дерева, хащі — все переплелося так, що без підказки й не скажеш: тут було село. Дорога — як тунель крізь зелень.
Ми зупиняємося, виходимо. І справді — десь між гілками проглядають рештки стін. Одна будівля ще більш-менш вгадується, але ліани вже оповили її так щільно, що влітку вона просто зникне з поля зору.
Поруч — криниці. Глибокі, вузькі.
- Кажуть, тут біля кожної хати такі були, — згадує Роман.
Вони прикриті — щоб не впали тварини чи птахи. Люди сюди вже не ходять. І все ж — одна хата є. Та сама, про яку говорив Микола.
Охайна, доглянута, ніби з іншого світу. Видно — тут бувають. Як з’ясувалося, господар живе з родиною у Шахтарському, а сюди приїздить як на дачу. Ми не турбуємо — лише дивимося здалеку. Ще трохи походивши, помічаємо викладені з каміння ями.
- Погреби, мабуть, — припускає Роман.
І справді, логічно. Ще один слід побуту, ще одна деталь життя, яке тут було. Ми стоїмо серед цього всього — і розуміємо, наскільки багато історій приховує ця земля.
Села, які зникли. Люди, які поїхали або пішли назавжди. Місця, що стали частиною природи. І водночас — живі спогади тих, хто ще пам’ятає. Ця поїздка починалася як пошук монастиря. А стала — подорожжю крізь час.
Василівка або Восьмак
Остання зупинка нашого маршруту — село Василівка, або, як його ще називають, Восьмаки (від 8 березня). Це місце вже з першого погляду нагадує про себе тишею. Тут майже не залишилося села в тому вигляді, яким воно було колись. Однак ще є люди.
Роман одразу уточнює:
- Село Восьмак. Тут дід сам живе. Фермери навіть техніку йому лишають на ніч. Раніше він тримав корів, а зараз тут пасіка з’явилася — трохи життя додалося. А так — фактично один чоловік і залишився.
І додає з пам’яті:
- Я це село добре пам’ятаю. Тут жили люди, було три ставки. У ставках — багато риби, а рибалити дозволяли за гроші. Був місточок, під ним текла вода… Гарно було. І свині просто по дворах гуляли — я такого більше ніде не бачив. Мені це дуже запам’яталося: свиней тримали просто на подвір’ї, тварини вільно ходили двором. А ще був особливий контраст, особливо взимку, коли навколо сніг, а двір увесь поритий свинями. Тут усе трималося на радгоспі, життя вирувало довкола нього. Далі вже Донеччина починається.
Дорога сюди справді незвична: рівна, майже порожня. Машин майже немає. Лише вітер і простір. Колись тут працювало велике аграрне підприємство — радгосп «Дніпропетровський». Було багато відділень. Життя вирувало. Тепер — лише окремі сліди.
І саме тут ми зустрічаємо людину, яка тримає пам’ять про все це.
Сікан Василь Васильович, 62 роки.
Він одразу запитує:
- А що вас сюди привело? Туди, де вже майже ніхто не живе?
І сам починає розповідь — не як сторонній спостерігач, а як людина, що прожила тут усе життя.
- Я тут свиней тримав, батьки були господарями. Я сам працював у зв’язку — 30 років район піднімав. Мав 28 років стажу, а для підвищеної пенсії треба було 32. Образливо, адже стільки пропрацював. Я працював інженером зв’язку. У 1986 році було 80 сільських станцій зв’язку. На Троїцькій станції робили, домовлялися з Київським заводом, виготовляли кабелі і станції. А тепер все вирізали.
Його родинна історія тягнеться далеко назад.
- Батьки з Заходу України, з лісу. — посміхається. — Їх тоді називали бандерівцями… Батька навіть посадили на три роки у 1946-му за участь у бандерівському русі. Потім переселили як репресованих, когось у Казахстан, а моїх у Мирну Долину. Тут батьки жили, ферми будували. Батько 35 років трактористом на фермі відпрацював, а мати 38 років —дояркою на фермі.
А далі — історія самого села.
- Тут було п’ять ферм. У 1979-му нову збудували. Тонкий тоді був головою радгоспу — сильний керівник. Це його заслуга: розбудував село, магазин, ферми, все підняв. Тут жило понад 250 людей.
Він показує в різні боки, ніби бачить перед собою минуле.
- Центральну вулицю називали «воровською». Там жили колгоспники, потроху щось носили додому, звідси й назва. Вулиця Нова: у 1974 році почали будувати ферми та розбудовувати село — вулиці й будинки. На вулиці Новій зводили три великі будинки: там жили керуючий, головний агроном і кладовщиця — тоді це вважалося заможними хатами. Еліта жила саме на вулиці Новій. А зараз там лишилися лише руїни. Загалом, село було заможне: люди тримали і свиней, і корів.
Колись тут був центр життя: магазин, клуб, їдальня. І автобус — із написом «8 Березня», що возив людей у село. Офіційно це була Василівка, але ніхто так не казав. Усі говорили: Восьмаки.
— А отут раніше були хатки — 4 хати, усі вони були мазанками. Оце поруч — де пасіка, там були магазин, клуб, столова, центр цивілізації в селі. У село дорогу проклали. Автобус курсував — ПАЗік жовтенький з написом «8 Березня». Хоча на карті воно офіційно називалося селом Василівкою. А люди між собою називали його 8 Березня або Восьмак. Було тут відділення радгоспу «8 Березня». Вереміївка — теж було окремо відділенням радгоспу.
Після 1983 року, коли пішла хвиля розпаду колгоспів, села стали помирати.
— Люди самі виїжджали, — каже він. — А як радгосп почав валитися — все посипалося. Спочатку автобус зник, потім магазин. А як нема роботи — нема й села. Було тут більше 250 людей. А тепер…
Пауза говорить більше, ніж слова.
Далі — про теперішнє.
- Землю обробляю, поки можу. Техніка ще є, але здоров’я вже не те. Діти в містах не хочуть цим займатися. Все є… а сил уже немає.
Розповідає і про інше — про воду, яка зникла.
- Раніше криниці були по 8–10 метрів — вода аж через вінця йшла. З гірчинкою, але пили. А тепер вода пішла в шахти. Немає ні води, ні людей. На Вереміївку ще возять питну воду, а сюди вже ні. Вода в криниці пропала. Пішла в шахти. Поруч Донецький регіон: Білозерська. Алмазна та Добропільська шахти. У селі немає ні води, ні хат, ні людей. Ґрунтові води понизилися. Усе проти людини стало. Люди шукали, де краще: радгоспу не стало, почали виїжджати з села.
Його слова перегукуються з усім, що ми бачили раніше: балки, ставки, села, що зникають.
- Радгосп був мільйонником… а потім став мільйонником по збитках, — каже він із гіркою іронією.
І додає про те, як усе почало руйнуватися: автобуси, магазини, зв’язок, підприємства.
- Усе проти людини стало. Зараз тут нічого немає. Ні магазинів, ні людей. Раз на місяць їжджу в райцентр — і все.
Ми стоїмо ще трохи, дивимося навколо. І тільки тепер остаточно стає ясно: наш маршрут — це не лише пошук монастиря. Це подорож по землі, яка тримається на людях, що ще пам’ятають, і на тих місцях, які вже майже зникли. Але не зовсім.
Дорога додому
Останньою зупинкою нашої мандрівки стає Вереміївка. Як і в багатьох селах цього маршруту, головне місце зустрічей тут — біля магазину. Саме сюди сходяться люди: поговорити, дізнатися новини, просто побути серед своїх.
Тут ми зустрічаємо місцеву листоношу Клавдію. Вона багато років носила людям не лише пошту, а й частинку зв’язку зі світом — передплачувала газету «Степова зоря», яку тут добре знали й чекали.
- Людей меншає, — каже вона спокійно. — А зараз ще й війна… евакуація родин з дітьми вже й у цих селах.
Це звучить без надриву, але від цього не менш важко. Бо за словами — реальність, яка вже тут, поруч, у щоденному житті.
Війна нагадує про себе дорогою назад. Ми проїжджаємо Олександропіль — село, яке ще тримається, живе своїм ритмом. Проте алея слави вздовж дороги повертає в інший вимір. Імена, портрети, квіти — мовчазне нагадування про ціну, яку платить цей край.
Далі — дорога додому.
Вечір повільно опускається на поля, села залишаються позаду. Ті самі дороги, якими ми їхали вранці, тепер здаються іншими — наче довшими, тихішими, глибшими. Ця подорож починалася як пошук монастиря, легенди, сліду відлюдника серед степів і балок. А перетворилася на значно більше.
Ми побачили села, які зникають, і ті, що ще тримаються. Людей, які продовжують працювати на своїй землі, навіть коли їх лишилося небагато. Побачили тварин, що повернулися в степ. І природу, яка повільно забирає назад те, що колись було створене людиною.
Ми знайшли місце сили — тихе, приховане, майже забуте. Проте разом із ним — цілу мапу людських історій. І стало зрозуміло: справжній монастир цієї землі — це не лише будівлі чи легенди. Це пам’ять. Люди. І сам степ, який усе пам’ятає.
