Не буває випадкових зустрічей. Особливо під час війни, коли слова знаходять одне одного так само несподівано, як і люди. Саме так на Закарпатті перетнулися дві журналістки з різних куточків України — і обидві Ірини.
Ірина Ситнік, головна редакторка «Вістей Новопавлівської громади», знає Новопавлівку й дивовижне Чугуєво давно — через десятки історій про людей, землю і пам’ять цього краю. Поруч виявилася ще одна Ірина — Ірина Скосар. Вона теж знає Новопавлівку. Не з публікацій і не з мапи — з прожитого. Колись вона написала спогад про серпень у цьому селі — теплий, дуже особистий, який читали лише найближчі.
Сьогодні, коли Новопавлівка стала форпостом на Дніпропетровщині, цей спогад уже не може залишатися лише родинною пам’яттю. Бо в ньому — не одна історія. У ньому — життя новопавлівців, їхня віра, тиша річки, запах хліба, храм і серпневе щастя, яке війна намагається стерти, але не може.
Напевно, невипадково публікація цього спогаду припадає на Різдво — часу світла, надії та народження нового життя. У дні, коли так хочеться вірити, що навіть після руйнувань приходить відновлення, а над зраненим храмом знову постане дах із неймовірними фресками. Цей текст — мов різдвяна свічка пам’яті й надії: про те, що вистоїть Новопавлівка. І вистоїть Україна.
Серпневе щастя по-новопавлівськи
Не перемогти їм Бога…
Ікони висять на стінах храму у Новопавлівці, а даху нема. КАБ.
У мене не було села у дитинстві, не було діда з бабою десь у райцентрі чи хуторі, але у свідомому віці зʼявилась кума Маринка з Новопавлівки.
Хоч і звела нас доля у Києві на ТБ, … зі мною і моєю донькою влітку 2018 сталася Новопавлівка і той серпень ліг на серце теплим спогадом назавжди.
2018 спека. Дніпро, автовокзал. Маринка сідає з моєю тринадцятирічкою в автобус. Забирає підлітку в село на два тижні. Мені дивно і радісно трохи, і мала подихає росами, і я, видихну її підліткову турбулентність.
Поїхали.
У тітки Наді — Маринчиної мами — міні табір у сільській хаті. Двоє своїх онуків, онучка подруги, двоє хлопчиків від знайомих на літо і моя дівчинка тижні на два.
Навіщо таке педагогічне навантаження тьоті Наді? А для душі.
Бо вона в неї відкрита.
Правила в Новопавлівці були свої: трохи городу вдень, тісто на пиріжки в обід замісити, по молоко і сметану на велосипеді до сусідів зганяти, і цибулю перебрати ввечері. А ще їздили машиною з тіткою Надею до Філії на річку Вовчу. А за столом — молитва, і лампадка вночі під іконою. Такий лад.
Як нові правила моїй бунтарці?
Виявилось — на ура!
Навіть молитва. Читала Отче наш з усіма дітьми.
Вмовили тоді на пару днів приїхати і мене. Їхала з Дніпра електричкою до Межової. Серпнева задуха, за вікном степ і поля з соняхами. До Новопавлівки вже з Маринкою машиною.
Їхала і мала супер завдання від своєї бабусі Валі: сфотографуй, каже елеватор у Межовій. Її спомин. Вона у тих краях з інспекцією бувала часто, бо працювала начальником лабораторії якості на хлібокомбінаті у Дніпрі.
В моєму телефоні досі є елеватор з Межової. Міць. Зерно, хліб, бо ж це серце. Ми ж нація про хліб.
Мене у Новопавлівці зустріли тепло, ніби я щоліта сюди їжджу. Проте своя, бо кума. І це вже рідня.
У хаті пахло хлібом і пиріжками з начинкою. Їх тітка Надя робила у літній кухні. У великому жбані віддихало тісто, яке прикривали скатертиною з мережива.
Серпневе сонце пускало промінчики крізь вікно, які підсвічували цей пахучий скарб.
Здається відтоді моя донька ладнає з тістом. Щороку пече Паски…
Я ж вподобала собі у дворі між деревами гойдалку і розкочувалась роблячи майже «сонечко».
Обіймало раптове щастя. Серпневе щастя по-новопавлівськи.
Їздили й до Чугуєва на свято. Там красивий сучасний стадіон, наче міні-Європа, казали місцеві. Було свято і купа майстер-класів для дітей.
Ліпили з глини.
Були ще й каяки на річці Солоній.
Мене ж тішила сама водойма.
Медитативне занурення знімало втому і ніби додавало життєвих сил. Чорна тиха вода обіймала лагідно.
Пішли ми і до Свято-Вознесеньського храму. У нього історія у 150 років.
Спалити німцям храм не дали місцеві — обклали святиню кирпичем, той що з навозу овець і підпалили, тоді німці вирішили, що вони храм вже спалили й бомбити передумали.
Радянська влада переобладнала церкву на маслосирзавод, але й це не вбило святиню.
Вже за часів Незалежності громада вирішила — храму тут бути й образи повернулись на стіни.
Мені вдалося постояти тоді на службі у Свято-Вознесенському… співав хор. Крізь прочинені двері гуляв вітер, але мені здавалось плечей торкаються, якісь святі. Пахло чебрецем і ладаном.
У той рік Маринчиній бабі Галі мало виповнитись 90. Вона сподівалась дожити, а тьотя Надя казала: «справим ваші 90 год». Запросимо на свято і «Росію», і «Україну».
Мова була про колишні колгоспи, які за радянських часів були по різні боки річки у Новопавлівці, а люди родичались.
90 років баба Галя відсвяткувала.
Росію запрошувати не довелось. Вона прийшла сама — повномасштабною війною.
І 3 травня 2025 року скинула КАБ на Свято-Вознесенський храм.
Відео на якому, з Храму замість купола видно небо, облетіло всі телеграм канали області.
Голос за кадром каже, даху нема, а ікони на місці…
Серпневе щастя по-новопавлівськи тепер для мене спомин з із присмаком болю.
Так, не одну Новопавлівку руйнують КАБи й ятрити душу вкотре — це лишати себе ресурсу, якого і так вкрай мало. Проте хай буде надія, що Храм вистоїть і нині, а з ним Новопавлівка, і Україна.
