Новопавлівська територіальна громада, розташована на сході Дніпропетровщини, опинилася в епіцентрі бойових дій. До лінії фронту за офіційними даними лише 7—13 кілометрів, за неофіційними — менше півтора кілометри, це робить село Новопавлівка та сусідні населені пункти одними з найнебезпечніших у регіоні.
З початку 2025 року Новопавлівка зазнає щоденних обстрілів з боку російських військ. Особливо інтенсивними стали удари керованими авіабомбами (КАБами), яких лише за один день могло бути до 15. Ці бомби зруйнували дві школи, амбулаторію, млин та об'єкти інфраструктури: будинок культури, сільську раду, магазини, пошту. Під обстріл потрапили місцеві парки та дитячі майданчики. Центр села перетворився на руїни.
Невтішна ситуація склалася з приватними будинками та аграрними підприємствами. Крім КАБів, село обстрілюють артилерією, касетними боєприпасами та FPV-дронами. Особливо небезпечною стала дорога на в’їзді до села з боку Межової, яку регулярно атакують безпілотники.
“Пісок скреготів на зубах”: як війна знищила Чугуєво та господарство
Після потужних килимових бомбардувань уже наприкінці квітня село перетворилося на руїни. КАБи щодня нищили будинки, господарства, інфраструктуру. Удари також влучили по території ТОВ «Чугуєво». Віталій Омельченко — один із директорів ТОВ «Чугуєво» — згадує день, коли російські війська завдали масованого удару по Новопавлівці.
- Останній раз я був у Новопавлівці, коли «прилетіло» по господарському подвір’ї — по страусах. Уранці суботи КАБи впали за 40 метрів від мого двору, а вже в понеділок по території господарства влучило сім авіабомб, із яких шість вибухнули. Над полями пролетів і FPV-дрон. Через тиждень — ще три КАБи. Ударів зазнали і парк техніки, і адміністративні будівлі — усе зруйновано, — розповідає Віталій.
Фактично господарство ТОВ «Чугуєво» було повністю знищене за кілька днів.
- Стало страшно, коли в мій власний город прилетіло. Я саме вивозив речі, і тоді почали падати КАБи в парк «Чугуєво». Ми ховалися в погребі — пилюка стояла стовпом, а пісок тріщав на зубах від сили вибуху. Чули, як ці бомби свистіли просто над нами. Після того в усьому селі зникли світло й інтернет, — ділиться нещодавніми спогадами Віталій.
Ситуація ускладнюється і тим, що FPV-дрони атакують цивільну інфраструктуру та громадян. Один із дронів влучив у машину РЕМу, коли енергетики працювали на території фірми, бригада намагалася відновити електропостачання. Через постійну загрозу ремонтні бригади більше не приїжджають до Новопавлівки. Фронт зовсім поруч — до нього півтора кілометра.
- Я дзвонив на гарячу лінію — відповіли, що ремонтувати поки небезпечно Новопавлівка знаходиться в зоні бойових дій, і ремонти проводити неможливо. Приїдуть лише після завершення бойових дій, — пояснює Віталій Омельченко.
На початку травня 2025 року в селах Новопавлівської громади залишалося менш ніж сотня людей, переважно літні люди, які не мають можливості виїхати. Дітей у селі вже немає. Примусова евакуація оголошена в трьох селах Новопавлівської громади: Новопавлівка, Філія та Дачне.Новопавлівка — мов привид.
На травень 2025 року, ситуація в Новопавлівській громаді залишається критичною. Обстріли не припиняються.
"Сіємо надію": як аграрії ТОВ «Чугуєво» продовжують працювати попри війну
Навіть у найтемніші часи війни українська земля живе та дихає — її обробляють руки тих, хто не здався. У селі Новопавлівка ТОВ «Чугуєво» продовжує посівну кампанію, незважаючи на щоденні обстріли, руйнування та відсутність зв’язку. З 1300 гектарів, запланованих до сівби, вдалося засіяти 600 — решту залишили через небезпеку, адже життя дорожче за будь-які плани.
- Ми сіємо, бо надіємося. Бо віримо, що буде мир, і ми зберемо врожай, — говорить один з керівників товариства “Чугуєво” Віталій Омельченко.
Разом із дев’ятьма працівниками Віталій щоденно виходить у поле, хоча більшість працівників виїхали в безпечні місця. Працівники, що оселилися поблизу — Межова, Миколаївка, Шахтарське, працюють у полі. Щодня механізатори долають по 30 кілометрів, аби вчасно засіяти кожен клаптик безпечної землі.
ФПВ-дрони, КАБи, вибухи — це реальність аграріїв, які, попри все, сіють там, де є можливість.
- Життя — понад усе. Поля, які залишилися в зоні вогню — 900 гектарів — залишаємо, хай земля відпочине. Ми ще повернемося, — з надією говорить Віталій Омельченко.
Повернення — це головне бажання кожного, хто виїхав з рідного села.
- Душа болить за Чугуєво. Як дивлюся на село, де колись косив траву біля двору, парку, мріяв про врожай, а тепер там пилюка, жужжання безпілотників і руїни — сльози на очах. Але не здамося. Ми все відбудуємо. Головне — повернутися, — говорить Віталій.
Вирви на полях вже не лякають
Разом з Віталієм вирушаємо в поле, де працює техніка ТОВ “Чугуєво”.
У полях біля Новопавлівки, просто під відкритим небом, де час від часу чути вибухи, а вдалині видніється дим, продовжує роботу посівна кампанія. Робота розпочинається о 7-й ранку і триває до 18-ї години. Після — техніку відганяють у безпечніше місце.
Механізатори ТОВ «Чугуєво» саме вийшли на обід — коротка пауза між небезпекою й відповідальністю. Тут, під час війни, кожне зернятко — це акт віри в майбутнє.
Тарас Буц, один з механізаторів, який сіє соняшник.
- Сіємо сонях, незважаючи на глобальні проблеми. Хоч і страшно — працюємо: вибухи чуємо, дим бачимо, кружляє щось у небі, але вже не звертаємо уваги. Знаходимо уламки, дрони, ракети на полях. Одного разу ракета вирву лишила — об’їхали й далі сіємо. Страх є. Але що робити — треба жити і працювати. Надіємося на краще — все буде добре, — говорить Тарас.
Механізатор з родиною, як і більшість новопавлівців виїхав з рідного села, тимчасово оселився в селище Межова, звідки приїздить на роботу в поля.
- Мій дім — розбитий, вікон немає, дах частково зруйнований, але ще тримається. Сподіваємося повернутися додому. Востаннє був в Новопавлівці півмісяця тому. Село — суцільні руїни. Немає шкіл, магазинів, центр — у руїнах. Сумно. Але ми ще відбудуємо, — говорить Тарас.
Їздить на роботу із сусіднього села Славянки механізатор Юрій Юрченко.
- Сіємо вже два тижні. Сьогодні засіяли близько 20 гектарів. Десять років у господарстві працюю. До Нового року ще було терпимо, а потім стало "гупати". Люди виїхали. У Слов’янці поки тихо, але ситуація змінюється щодня. У мене троє дітей: донькам 5 і 2 роки й сину один рік. Хочу миру. Хочу для них тиші, — каже Юрій.
Тим часом у полі — підзваправка, трактори наповнюють пальним, сівалки — зерном та добривами. Готує свій трактор до сівби механізатор Олександр Бакаляр.
- Поки ситуація дозволяє, ми виходимо в поле й працюємо. Не увесь колектив у зборі, тай не всю землю вдається засіяти. З колегою спілкувався, той аж заплакав. коли побачив. що наші трактори в полі. Здається до вибухів уже звикли, та й вирви в полях вже не дивують, і знахідки ворожі не лякають, лежить дрон у полі — значить до місця куди його пустили не долетів. Село звісно шкода, ворог нищить усе, мародери грабують. А ми сіємо, і надіємося, що зберемо восени урожай і рибалити будемо в нашій річці Солоній, — говорить Олександр.
Сумує за рідною домівкою та за роботою працівниця ТОВ “Чугуєво” Ірина Ненад.
У пані Ірини в підпорядкуванні були горидина, тваринництво та кухня підприємства. Вирощували овочі, тримали свійських тварин та птахів, а ще екзотичних страусів, які також постраждали від російських обстрілів. Нині птахів та тварин евакуювали до безпечних місць, городину не садять, і кухня не працює. Але під час посівної працівників товариства голодними не залишають.
- Годуємо наших хлопчиків, їжу замовляємо й привозимо в поле, нині так. Дуже сумую за колективом, роз'їхалися люди наші по різних куточках країни. Але ми спілкуємося, згадуємо кращі часи і наше квітуче село. Зараз село не впізнати — пустка, руїни, — говорить пані Ірина.
Під час обідньої перерви, у тому складі, який нині працює на полі, колектив згадує рідне село, говорить про наближення фронту та надію на припинення війни.
Знову за кермо трактора — і механізатори вирушають у поля, продовжують посівну. Володимир Данильченко та Ірина Ненад, які годують інших працівників, махають нам услід. Наш журналістський маршрут прямує далі — їдемо на поле, де працює самохідний обприскувач: механізатор Єгор Кабан обробляє озиму пшеницю. Поле розташоване майже на в’їзді в село Новопавлівку.
- Виїхали в поле — обробляємо пшеницю, працюємо, бо Україну годувати треба. Ситуація важка. На деяких ділянках не сіємо — дуже небезпечно. Навіть техніка страждає: через РЕБи сигнал пропадає, переходимо на механічне керування. Але працюємо. Тримаюся за роботу, бо треба жити. Із Новопавлівки виїхали, перебралися в район. Поки є робота — ми тут. Нещодавно їздив до дому — будинок цілий, але небезпечно повертатися. Були прильоти по цивільних. Село зруйноване повністю: шкіл, центрів немає. Віримо, що повернемося додому, — говорить Єгор Кабан.
Тримаються, бо земля — це життя
Усі як один працівники продовжують працювати в полях — тримають свою лінію життя. Вони не військові, але мають свій фронт — аграрний. Тримаються, бо земля — це життя.
Ще лишаються в Новопавлівці працівники ТОВ “Чугуєво” Олександр та Сергій — родом з Покровська й Олексіївки, переїхали до Новопавлівки й звідси вже їхати нікуди не бажають.
- КАБи, дрони — все це тут, у Новопавлівці. Але я нікуди більше не їду. Я переселенець із Олексіївки. Там мого будинку вже немає. А тут хоч залишки життя. Уже досить бігати. Це моя країна. І вірю: Україна буде наша, — говорить Сергій.
Ситуація в Новопавлівці залишається вкрай тяжкою. Ворожі війська вщент зруйнували територію ТОВ “Чугуєво”, як і саме село. Віталій Омельченко зізнається, досі не віриться, що виїжджатиме під обстрілами з рідної домівки.
- У селі залишилося не більше сотні мешканців, а, можливо, й менше. Люди масово виїхали — й нині не знаєш навіть, кому дзвонити. Село мовчить, як у фільмах — пусті вулиці, закинуті будинки, порожнеча. Був там десять днів тому. Заїхав до свого двору, побачив, що хата ще стоїть. Але навіть з машини не виходив — ні зв’язку, ні сигналів тривоги. Дуже небезпечно, — розповідає Віталій.
Новопавлівка — тепер село-привид, але його пам’ятають. І вірять, що знову там буде життя.
- Місяць, як село стоїть зруйнованим і покинутим. Наше “європейське” Чугуєво втратило вигляд, над яким працювали роками. Але все ще буде. Ми все відбудуємо — аби тільки закінчилася війна, — говорить Віталій.
Це Дніпропетровщина — крайня територія до лінії фронту. Така сьогодні хроніка аграрної буденності в Новопавліській громаді. Коли праця на полі — не лише про хліб, а про віру в перемогу, мир та відновлення.
Відео про життя Новопавлівської громади на межі фронту:
