Ремонтують автомобілі, перевозять посилки та хліб на “Чумацький шлях” (де годують захисників та захисниць), допомагають чим можуть і військовим, і волонтерам. Мова йде про водіїв рейсового автобусу Дніпро-Петропавлівка Олександра Ніколаєва та Івана Якубовського. Напарники приєдналися до волонтерського руху “Єдина нація” в Петропавлівці. Як водії поєднують щоденну роботу та волонтерство дізналася журналістка “Петропавлівка.City”.
Олександр Ніколаєв та Іван Якубовський — напарники на рейсовому автобусі Дніпро-Петропавлівка. Чоловіки проживають у місті Кам'янське на Дніпропетровщині. Проте відстань між містом і нашим селищем не стала завадою долучитися до волонтерів Петропавлівки Любов Правди, Оксани Ляхімець та їхньої команди “Єдина нація”.
- Часто на рейсі зустрічав Любов Правду. Дорогою спілкувалися і вона розповідала, що в них працює волонтерський пункт: як допомагають військовим, як їздять і везуть все необхідне на фронті. Ми зі своїм напарником почали дівчатам потрішку допомагати. І так влилися в колектив волонтерської організації, — розповідає Олександр.
- Я пасажирка цього рейсового автобусу, бо кожного дня їжджу на роботу в Шахтарськ. З хлопцями говоримо про роботу, про волонтерство. Вони запропонували свою допомогу. Нам зайвими додаткові руки не бувають. Багато посилок треба Новою поштою відправляти, тоді Саша й Іван допомагають перевозити посилки, особливо коли наш автомобіль не на ходу. Хлопці забирають і відвозять вантаж, — говорить Любов Правда.
Олександр та Іван кажуть, що допомагають по можливости, проте їхня допомога досить суттєва. інколи просто незамінна. Вони допомагають вантажити, відправляти, ремонтувати. Автобусом перевозять сотні посилок із Дніпра та Павлограду.
- Ми допомагаємо завантажити автомобіль, коли дівчата їдуть на Донеччину. Автобусом передають передачки з Дніпра чи Павлограду військовим, ми привозимо. Також ми вже маємо місію — возимо хліб на “Чумацький шлях”: де готують і годуть військових, медиків, біженців. Є можливість — допомагаємо, — говорить Олександр.
- Не перший рік кожні два дні возимо хліб на волонтерський пунк “Чумацький шлях” у Дмитрівці. Нас там чекають і позитивно зустрічають. Борщу пропонували поїсти, але ми з пасажирами, ми не можемо надовго зупинитися, бо їдемо по графіку, та й тоді вже треба усіх пасажирів запрошувати на борщ. Пасажири до таких зупинок ставляться позитивно. Є постійні пасажири, вони вже знають, що ми на “Чумацькому шляху” зупиняємося. Буває навіть нагадують нам, чи веземо сьогодні хліб, аби не забули завезти, — розповідає водій Іван.
Утім Олександр та Іван скромно говорять про свою допомогу, натомість Оксана та Любов такому партнерству дуже радіють, адже чоловіки взяли на себе важку роботу.
- Хлопці абсолютно безвідмовні. Саша, сказав: якщо є можливість допомагаємо. Але ні разу не було випадку, коли ми щось попросили, а нам сказали: “Дівчата, вибачте, не маємо можливости”. Вони наш мікроавтобус лагодять, ремонтують автівки військовим, запчастини привозять й самі їх замінюють. Вони наші настільки надійні партнери, що нам важко собі уявити, щоб ми без них робили, — говорить Оксана Ляхімець.
Олександр неодноразово виконував роль воді волонтерського мікроавтобусу.
- Саша возив нас на Курахівський напрямок. Перший раз поїхав і на власні очі побачив, який настрій у військовий, яка там панує атмосфера. До слова, Саша й нині підтримує зв'язки з нашими військовими, зокрема спілкується із Віталієм Списом, — говорить Любов.
- Їздили із Сашою в Курахово, Мирноград, Покровськ, села за Курахово. По кілька поїздок у нас було, — доповнює Оксана.
Олександр від поїздок на Донеччину вражений.
- Що вразило: по телевізору бачиш одне, а коли потрапляєш на Донеччину, розумієш, що все зовсім не так. Увесь жах постає перед очима: зруйновані будинки, умови, в яких живуть люди. Мені запам’яталося одне село — його фактично не було. Лише руїни, і серед них бабуся йде з ціпком, а біля неї біжить собачка. І я розумію — ось це і є війна. На цьому тлі наші захисники — втомлені, небалакучі, але настільки дружні, — ділиться спогадами Олександр.
Кожна поїздка до захисників та захисниць це ніби квест навіть для водія зі стажем.
- Їдеш навмання, бо вказівників із назвами сіл немає, навігатор у тих місцях не працює. Доїзджаєш до певного пункту, а потім, вже в телефонному режимі, хлопці розказують куди їхати треба. Ось заїжджаємо, десь якісь халупки стоять, хлопці виходять, можна сказати з кущів. Обіймаємося, поспілкуємося, передаємо те, що просили і гостинці. Хлопці дуже цьому раді, — розповідає Олександр.
А які ж теплі зустрічі за межами фронту.
- Була ситуація, познайомився з хлопцем на Донеччині, а потім йду в себе по місту і його зустрічаю. А він виявляється в шпиталі, лікується. Упізнали один одного, почали говорити, це така приємна мить, — зізнається Олександр.
Олександр та Іван живуть у Кам'янському, фірма перевізника — з Дніпра, а волонтерять у Петропавлівці. І на це є відповідь.
- У нашому місті атмосфера спокійніша, хоча ми чуємо, як у Дніпро прилітає. Наш автобус їздить із Дніпра до Петропавлівки — це остання точка, куди він курсує. Познайомився з дівчатами, і зав’язалася дружба. Найбільше мені подобається, що тут люди дружні: несуть до пункту все, що потрібно військовим. Навіть ті, у кого самих, можливо, невеликі статки, але люди діляться, — говорить Олександр.
- Я скажу так: хто хоче, той і допомагає. Тут немає примусу. Хлопці проявили ініціативу. Долучаються всі, хто бажає, — говорить Любов.
Самі водії кажуть відверто: дівчата взяли на свої плечі велику ношу, і треба допомагати хоча б у виконанні важкої роботи.
- Допомагаємо не тому, що треба, а тому що є бажання бути причетними до цієї справи. Вважаю, що якщо є можливість допомогти, треба це робити. От треба автомобіль відремонтувати. Не будуть же дівчата ключами крутити, колеса міняти. Я вважаю, це чоловіча робота і ми її взяли на себе. Взяли шефство над волонтерским пунктом в Петропавлівці, — каже Олександр.
Замінити тросики, підзарядити акумулятор, полагодити дверцята, пробите колесо, неробочий двигун чи заміна свічок запалювання — за все це беруться водії Олександр та Іван.
Іван Якубовський розповідає, що мотивацію допомагати військовим та волонтерам бачить у кожному своєму рейсі.
- Майже у кожному рейсі зустрічаю захисників України. Кожного рейсу бачу змучених хлопців, у кожного свій настрій. Коли дають відпустку хлопцям, то вона починається з автобусу, яким вони повертаються додому. Бо водій це перша людина до кого вони звертаються. З багатьма спілкуємося. У кожного своя історія. Розповідають на якому напрямку воюють. Часто звертаються за допомогою зорієнтувати: як дістатися до Кривого Рогу, Рівного чи Житомира. Так спілкуємося і трішки пізнаємо їхні історії, — розповідає Іван.
За три роки повномасштабної війни водії перевезли чимало наших найкращих хлопчиків та дівчат. хтось їхав у відпустку додому, хтось вже повертався після невеличкого відпочинку, знову на фронт. Їдуть борони країну. Між іншим не лише українці сьогодні служуть в ЗСУ.
- Була в мене історія з іноземним військовим. У Павлограді була зупинка, він запізнився на автобус. Речі залишилися в автобусі. Я подзвонив дівчатам і залишив речі у волонтерському пункті. А вже за пару днів знайшовся і наш військовий-іноземець. Я направив його пунку волонтерського в Петропавлівку. Речі всі йому повернули, — розповідає Іван.
Любов Правда згадує ту зустріч і запевняє, інакше б і не було, наші водії відповідальні, в них нічого не загубиться.
- Військового звали Девід. Перекладач сказав, що він хвилювався, бо в рюкзаку були цінні речі, документи, які важко було б відновити. Але я запевнила, що в нас чудові водії. І це тільки питання часу було повернути речі захисникові, — каже Любов.
Водії зізнаються: в автобусі забувають речі, посвідчення, телефони. Тоді разом шукають власника втраченого і повертають.
- Останній випадок був: одразу через годину знайшли власника посвідчення. Тільки так, бо наші водії відповідальні й чесні. Вони й зорієнтують, бо логістика це їхнє. Ніби дрібничка, а насправді допомогли і це велика справа, — говорить Любов.
У Івана до волонтерсва долучається вся родина: дружина Наталя та сини Владислав і Кирило — надійні помічники. Родина збирає активно пластикові кришечки, які передають на волонтерський пункт, а звідти їх передають на переробку.
- Іван кожної поїздки поїздки привозить нам пакети з цими кришечками. Дружина Іван цим займається, підключила сусідів. Настільки так всіх згуртували, що люди зносять кришечки, допомагають, — говорить волонтерка Любов.
Обидвоє водіїв нагороджені подяками від 47-мої окремої механізованої бригади «Магура» та нагороди від благодійного фонду “Єдина нація”, фонд також відзначив хлопців. Тож мотивація у наших волонтерів міцна.
- Будемо допомагати й надалі. Усі хочуть миру, всі хочуть, аби закінчилася війна. Усі розуміють, що треба гуртуватися, тому гуртуємося, — говорить Олександр.
- Мотивація у нас у всіх є — нам потрібна перемога. Усі працюємо заради однієї справи. Продовжуватиму допомагати до перемоги, — говорить Іван.
Завжди приємно писати такі репортажі, розповідати про людей, які щоденно вмотивовані допомагати Збройним силам України. Дякуємо усім, хто долучився і долучається до спільноти волонтерів Петропавлівщини і разом крокують шляхом до перемоги України.
