Волонтерки ГО «Єдина нація» Любов Правда та Оксана Ляхімець нагороджені відзнаками Міністра оборони України за сприяння обороні нашої країни та отримали Подяки від командувача сил логістики ЗСУ.
Вручити нагороди завітав до Петропавлівки особисто командир підрозділу 43-ї бригади, до війни голова Петропавлівської селищної ради багатьох скликань Сергій Войнов.
Нагородження стало приводом згадати, як починав працювати волонтерський пункт і який шлях пройшла волонтерська команда за понад три роки повномасштабної війни.
Оголосили війну й почав працювати волонтерський пункт
Волонтерський пункт громадської організації “Єдина нація” створили в храмі Православної церкви України Святого Великомученика Георгія Переможця на початку повномасштабної війни.
- Ми ніколи не забудемо цей день. Це назавжди залишиться в нашому житті, в нашій пам’яті, — кажуть волонтерки.
Наступного дня, після оголошення воєнного стану в Україні, 25-го лютого 2022 року, був створений волонтерський пункт. У невеликому приміщенні храму кипіла робота з першого дня війни.
- Було холодно. Наталія Іванівна нам возила теплі обіди, аби ми не замерзли, бо роботи було дійсно багато. Жителі з усієї Петропавлівки й району згуртувалися, везли все, що просили наші хлопчики — від речей побуту, до смачних пиріжків. Протягом трьох років роботи волонтерського пункту так вийшло, що ми залишилися з Оксаною вдвох, але з потужною підтримкою, — говорить Любов.
Потужна підтримка
Потужна підтримка — це парафіяни храму, односельці, дуже багато друзів-волонтерів з України та закордонні благодійні фонди. Любов та Оксана отримали офіційний статус волонтерок від двох фондів — Києва і Хмельницького.
- Співпрацюємо з багатьма потужними організаціями: і «Волонтери Поділля», і підтримка волонтерів із Запоріжжя. Нещодавно, місяці два-три тому, ми почали працювати із волонтерами з Горішніх Плавнів — вони теж потужно допомагають. Також у нас є підтримка з-за кордону.
Збір коштів завжди закриваємо
Кожного разу, коли військові звертаються до волонтерського пункту за потребою допомогти придбати щось необхідне, але дороговартісне, волонтерки оголошують збір. І радіють, що кожного разу їм вдається його повністю закрити.
- Відповідаю за збір коштів завжди, і вражена нашими людьми. Кожного разу хвилююся, коли оголошую збір, і думаю: а раптом не вдасться. Але за добу ми практично збираємо ту чи іншу суму. Крайній збір був на Starlink — його закрили за добу — зібрали 16 тисяч гривень. Так вдячна цим людям, вдячна їм за довіру. Це саме головне — довіра, — говорить Любов Правда.
Без підтримки нічого б не вийшло, впевнені волонтерки.
- Хочеться сказати, що війна повернула віру в наших людей. Усі ті хлопці, з якими ми працюємо, з якими ми вже довгий час поруч, допомагаємо, з якими тільки вчора або сьогодні познайомилися — для нас всі вони однакові. У нас немає пріоритетів — всі наші, всі найкращі. Хлопці цінують нашу допомогу, не сприймають її як щось належне, а розуміють, яким трудом все це дається. Коли чуємо вдячність від захисників та захисниць, ми розуміємо, що все це ми робимо недаремно, — говорить Оксана Ляхімець.
- Як сказав один захисник, на жаль, уже загиблий, ще на початку війни: «Наша броня і ваша допомога — все здолає». Так ми і продовжуємо — броня наших хлопців і наша підтримка здолає все! — додає Любов Правда.
Поїздки на фронт
Довгий час волонтерський пункт збирав допомогу, організовував збори коштів та закуповував необхідне — працювали на місці. А потім волонтерки самі почали їздити на фронт.
- Перша поїздка була разом із нашим помічником-водієм Ігорем Бабієм. Зараз він у Збройних силах України, захищає нашу країну. Ми почали їздити на фронт — і вже не могли від цього відмовитися. Коли відчуваєш цей заряд енергії, який отримуєш, то зупинитися неможливо. Везли, як завжди, те, що хлопці замовляли. І, звісно, смаколики — щоб порадувати їх чимось домашнім і смачним, — говорить Оксана.
Волонтерки зізнаються, що завжди дуже хвилюються, чи зможуть знайти все за запитом. Але ще не було жодного випадку, коли б не вдалося зібрати або дістати потрібне.
- Дивишся список потреб від наших хлопчиків і думаєш: так, це треба на місці знайти, це треба між фондами пошукати, на це треба зібрати. Хвилюємося, бо в нас не було такого, щоб ми сказали: «Вибачте, ми вам не привезли, бо не змогли». Можливо, трошки пізніше, але всі запити ми завжди виконували, — говорить Любов Правда.
Коли волонтерський екіпаж готується до виїзду, у пункті відбувається. щось неймовірне. Приїздять, привозять, вантажуть, збираються всі хто бажає допомогти. Автомобіль наповнюється від побутових речей до потужних технологічних приладів. І звісно приємна родзинка — домашні смаколики.
- У нас завжди були люди, які підтримували нашу діяльність. Донатять, діляться необхідним. А ще наші друзі-незамінні помічники: Ігор Бабій — наш водій, зараз у лавах ЗСУ. Він завжди відповідав за маршрути, разом з Оксаною їх складали. Ніколи не відмовляв, завжди їхав. Потім до нас приєднався Сергій Ситник — незамінна людина, наш товариш. Навіть коли він працює, коли у нього зміна, він все одно з нами. Завтра, наприклад, він після нічної зміни — і ми їдемо, — розповідає Любов Правда.
Автомобіль завантажено, можна вирушати у дорогу.
- Коли ми виїжджаємо, тільки сідаємо в дорогу, прапори наші кладемо на панель автомобіля — і ми вже там, вже з нашими захисниками, — говорить Любов.
А потім зустрічі…
Коли зустрічаємо ще незнайомих військових, вони до нас спочатку придивляються — чи ми надійні, чи можна нам довіряти. А ті, з ким ми вже знайомі роками, — це вже як родина. Ми так об’єдналися з нашими захисниками, що вони стали нам рідними, — каже Оксана.
- У мене, наприклад, всі хлопці — як синульки. Багато з них — як наші сини, ми опікуємося ними. Підтримуємо зв’язок. Іноді навіть сваримо їх, щоб берегли себе та шапки одягли, — посміхається Любов.
Коли повертаються з поїздки, обговорюють усе. що сталося за день, волонтерки щасливі, що всі запити закрили, а хлопчики всі з подарунками.
Зустрічі різні — емоції споріднені
Стільки людей зустрічають, стільки історій знають волонтерки про захисників та захисниць.
- Якось, на Великдень, випадково зустрілися поблизу міста Чугуїв іноземний легіон. Підбігли, аби пригостити їх пасочками. Вони спочатку дивилися з обережністю, не розуміли, що ми хочемо, але через перекладача пояснили, що просто хочемо пригостити. Серед них були воїни різного віку, з різних країн. Одному молодому воїну 18 років і він пішов добровільно, за контрактом захищати Україну, згодом дізналися, що загинув на полі бою. Ось такі моменти ламають зсередини, — говорить Любов.
А нещодавно познайомилися з хлопцем, якому прізвисько дали Джек Горобець.
- Сталася така ситуація: військовий забув свої речі в автобусі. Він просто відстав від автобуса в Павлограді. Узагалі не володіє українською мовою, канадець, тільки їхав на службу. Наш водій Іван подзвонив мені й каже: «Люб, можу я залишити у вас ці речі, поки він вийде на зв’язок?» Через деякий час вдалося знайти військового — перекладач зв’язався зі мною, і вони приїхали до нас. Цей хлопчина заходить, видно, що дуже схвильований, я глянула на нього — ну точно Джек Горобець! Стильний, високий, красивий військовий, молодий, 29 років.
Військового звали Ділан. Він одразу кинувся до своїх речей, почав перевіряти речі. Перекладач пояснив, що там були документи, ноутбук — усе, з чим він приїхав на війну.
- Я тоді сказала перекладачу: «Передай Ділану, що в нас люди добрі, щирі, чесні. Нічого б не сталося — ні водії, ні інші люди не взяли б його речей». Так ми з ними подружилися, і досі підтримуємо зв’язок, — говорить Любов.
Зараз волонтерки працюють на різних напрямках.
- Від Запоріжжя до Харкова, ця вся дуга — наше. На Курахове вже не їздимо, але Харківський, Покровський, Запорізький напрямки — це основні, — говорить Оксана.
Часто відправляють необхідне поштою і вдячні Новій Пошті за безкоштовне відправлення посилок, бо раніше доставку доводилося оплачувати, а це немалі кошти з донатів.
Запити змінюються, але не зменшуються
За три роки повномасштабної війни запити про допомогу від захисників дещо змінилися.
- Зараз більше потреби є в дронах. На початку війни ми не збирали на дрони, тоді були потрібні більше генератори. Щодо харчування — більшість хлопців забезпечена дуже добре. Є в нас три бригади, які потребують харчів і ми їм возимо. Ми бачимо реальну ситуацію. У нас немає мети везти котлетки, плов чи борщі. Якщо щось передаємо, то щось домашнє, щоб хлопці відчули тепло з дому — і це вже більше наша ініціатива, — говорять волонтерки.
Поїздки — це ще й зустрічі з односельцями
Чимало жителів Петропавлівщини нині захищають країну, тож побачити рідну душу десь на Донеччині це море радости і для захисників, і для волонтерів.
- Зустрічаємо багато знайомих. Їдемо через Ізюм, і наш водій Іван Тарасюк, який нам теж допомагає, отримує дзвінок. Йому кажуть: «Ми щойно розминулися з Максимом Несаном». Ми одразу: «Давай бігом, хай повертається — вареників дамо!» Але, на жаль, він поспішав і не зміг з нами зустрітися. Ще був випадок у Райгородці — там ми зустріли хлопців із Катеринівки та Самарського. Вони нас впізнали, підходять: «Ви ж із Петропавлівки?» — «Так!» Приємно, що вони самі до нас підходять, — кажуть волонтерки.
23 березня приємна зустріч відбулася у волонтерському пункті. З нагородами — відзнаками міністра оборони України, завітав захисник Сергій Войнов.
- Сергія Володимировича знають ще з часу його каденції головою в нашому селищі. Це людина слова, дипломат, справжній командир. Ми неодноразово чули від побратимів, як вони про нього відгукуються. Ольга Брусенцева розповідала, як одного разу привезли пораненого бійця в госпіталь. Він відкрив очі й питає: «Де я знаходжусь?» Йому відповідають: «У Петропавлівці». А він каже: «О, у мене командир із Петропавлівки! Сергій Войнов! Таких командирів, як він, я ще не зустрічав. Якби всі були такими, все було б інакше!» Ольга Іванівна, коли це почула, розплакалася — настільки було приємно, що так відгукуються про нашого земляка, — розповідають волонтерки.
Любов та Оксана неодноразово заїжджали до односельця на службу.
- Це була справжня пригода. Було літо, спека. У нас була точка, куди їхати, але довелося об’їжджати блокпости через поля, бо волонтерів уже не пропускали. Ми все ж таки виїхали на Сіверськ, заїхали, але раптом відключається інтернет, і ми не могли знайти потрібну точку. Під’їхали до одного магазину, почали запитувати місцевих. Вони сказали: «Ми вас трохи проведемо». Місто майже порожнє, тільки де-не-де хлопці. Їдемо, бачимо його здалеку, кричимо: «Ой, Сергій Володимирович уже нас чекає!» Вискочили з машини, кинулися його обіймати, а він одразу: «Дівчата, що це таке? Де ваші бронежилети? Де каски?» А ми ж у тій ейфорії, що доїхали, що бачимо його, навіть не подумали, — згадують волонтерки.
Тоді Оксана та Любов побачили як командує співвітчизник.
- Ми були вражені. Це був підвал зруйнованого будинку, але в них там був ідеальний порядок. Чистота — як у дитячому садочку! Тапочки рівненько стоять по лінієчці, кухня вичищена, все доглянуте. Найбільше нас вразили дитячі малюнки. Усі, які доходили до хлопців, вони вішали на стіни — і на кухні, і в інших кімнатах. Душ, наприклад, вони зробили самостійно — ми навіть здивувалися, як таке можливо в польових умовах, — розповідає Оксана.
- Команда Сергія Володимировича — це окремий рівень. Дисципліна була бездоганна, але водночас усі хлопці дуже щирі, раді були нас бачити. У них не було зайвих слів чи рухів — все чітко, організовано. Але найголовніше — повага до нього. Ми бачили багато командирів, але такого рівня поваги не зустрічали. Це було видно по хлопцях. Він для них не просто командир — він лідер, наставник, як батько, — говорить Любов.
Кожна зустріч — це окрема історія
Приміщення волонтерського пункту заполонили різноманітні прапори бригад, яким допомагають волонтери.
- Ми працюємо з усіма цими бригадами, але це ще не всі прапори, які у нас є. Наша перша, найрідніша бригада — 110-та. З неї все починалося. Далі — 72-га, 54-та, 47-ма, 42-га. Про будь-яку з цих бригад можемо розповісти щось цікаве.
Наприклад, 72-га — ми їм допомагали зі збором на машину, плідно співпрацювали, їздили до них на Курахівський напрямок. Там служить Богдан — він раніше був менеджером у «Аврорі», відкривав наш магазин, а тепер воює на Харківському напрямку.
46-та і 24-та бригади — теж наші добрі друзі. Один із військових дав нам телефон свого товариша з Українського, з яким ми плідно співпрацюємо.
Ми підтримуємо зв’язок із захисником із позивний «Сталкер». Це хлопець із Богданівки, йому 21 рік, а на війну пішов у 18. Він спочатку звертався до різних волонтерів, але допомоги не отримав. Ми взяли його під свою опіку. Останній збір — на навушники, 10 штук — усе для нього.
Волонтерська допомога — це не просто зібрав і передав. Кожна зустріч, кожен збір — це особлива історія. За понад три роки великої війни у волонтерок їх назбиралося чимало. І кумедних випадків вистачає — без цього ніяк.
- О, таких історій у нас багато! Ось одна з них. Не будемо називати бригаду, але приїхали ми до хлопців, а вони нам кажуть: «Дівчата, хочете покататися на БМП?» Ну звісно, хочемо! І ми, в літніх сукнях і шортах, сідаємо на броню. Хлопці кажуть: «Після ремонту треба його протестувати». Ми їдемо, швидкість набирає, вітер такий, що телефони неможливо втримати. Аж тут машина починає втрачати рівновагу і мчить прямо в лісосмугу! Ми швидко пригинаємося, ховаємося в люки, бо гілки луплять по нас. Виявилося, що у машини відмовили гальма і втратили керованість. Ну що ж, так покаталися! — розповідає Любов Правда.
- Є моменти, які можна пояснити тільки дивом Господнім. Бувають ситуації, коли спасіння приходить несподівано або коли шляхи людей перетинаються у найнеймовірніший спосіб. І тоді розумієш, що це Воля Господа — щоб люди зустрілися, зійшлися. І так Він дає нам зрозуміти, що ми робимо правильну справу, — говорить Оксана.
Найважче видалити номер бійця
Волонтерська робота — це щоденна клопітка праця. Це не так просто — зібрати, знайти, дістати і відвезти допомогу. Що для вас найважче у волонтерській роботі? — запитую волонтерок.
- Найважче — це видалити номер бійця, який вже ніколи не відповість… Найважче — дивитися на їхні фотографії. Пам’ятаю, як зателефонувала командиру 68-ї бригади, бо він через стан здоров’я вже не міг служити. Попросила у нього контакти хлопців, щоб ми могли й надалі допомагати. А він просто скинув мені фото, де ми всі разом, і сказав: «На цьому фото тільки ви і я живі…» А на знімку ще було сім молодих хлопців. Усі вони загинули. Ось це ламає. Це найважче, — говорить Оксана Ляхімець.
- Пам’ятаю, як ми їхали в поїздку, коли з-під Авдіївки виводили наших захисників. Тоді загинуло дуже багато знайомих хлопців. Ми всю дорогу плакали. Дивилися відео, де хлопець прощався з мамою — а це був наш знайомий. І ті шість хлопців, яких розстріляли росіяни — це були теж наші знайомі… Усе можна пережити. Вигорання — можна подолати. Брак часу на власне життя — можна прийняти. Але втрати… — говорить Любов Правда.
Що мотивує вас не опускати руки? Адже це морально дуже важко.
- Мене мотивує довіра людей. Я розумію, що наша робота можлива тільки завдяки людям. Завдяки їхній підтримці, їхнім донатам, їхній вірі в нас. Мотивує, коли приходить запит на Starlink, а ми не маємо коштів — і все одно знаходимо можливість його дістати. Я бачу, як сформувалася ціла команда — люди, які навіть без оголошення збору самі надсилають гроші з кожної пенсії чи зарплати, — говорить Любов Правда.
- Мене мотивують посмішки військових. Обійми. Те, як вони кажуть: «Дівчата, якби не ви…» А ми їм відповідаємо: «Це ми вам вдячні». Мотивує страх. Страх, що колись зателефонує хтось із бійців, а я скажу: «Вибач, я вже не працюю. Я вже не волонтер». Страшно уявити, що ти можеш підвести людину, яка покладала на тебе надію. І тому ми продовжуємо, — говорить Оксана Ляхімець.
А поки політики вирішують питання з лендлізом, точаться дебати про те, чи допомагатиме Америка. Наші захисники та захисниці продовжують боронити країну. Чи мають вони надію на підтримку?
- Вони надіються тільки на Господа Бога, на свою силу і на своїх побратимів. Вони стоять. Так, змучені, але вони стоять, — говорить Оксана Ляхімець.
Зізнаються, що війна дуже вимотує воїнів.
- Наш знайомий хлопчик із 77-ї бригади — Володимир Левик. Йому 28 років, і він дуже світла людина. На початку війни його очі горіли, він був повний сил. Тепер він змучений. Вони всі змучені. Але не скорені, — продовжує Оксана.
- Іноді дивуєшся — що тримає їх там? Що дає їм силу не зламатися? Але вони не здаються. Єдине, чого вони бояться — щоб їх не підвели зверху, — продовжує Любов.
І це напевно найголовніше, що мають знати українці, аби розуміти, наскільки важлива підтримка кожного.
Духовність допомагає
Приміщення волонтерського пункту поєднало разом і духовність, і сьогодення. Поруч з іконами висять різноманітні прапори бригад, яким допомагають волонтери. Пан отець В’ячеслав нині став капеланом в Збройних Силах України.
- Наш отець В’ячеслав — це благословення. Ми дуже пишаємося, що він був у нашому храмі, що він став капеланом і пішов на службу за покликом серця, — говорять волонтерки.
Багато хто не знає, але стати капеланом дуже складно. Одного бажання недостатньо. Треба пройти певний шлях, пройти перевірки, бути готовим служити не лише в храмі, а й серед військових, у найважчих умовах.
- Ми намагаємося підтримувати отця, чим можемо. На Різдво поїхали до нього на ротацію — привезли подарунки, заспівали колядки просто в бліндажі. Це був сюрприз для його побратимів — навіть командир батальйону був вражений!
- Отець нікому не сказав про наш приїзд, і коли ми спустилися в бліндаж та почали співати, вони були приголомшені, — згадують волонтерки.
Молитва допомагає
Сам Господь допомагає, можуть сказати волонтерки, адже храм Святого Великомученика Георгія Переможця ста домом для багатьох і жителів краю, і захисників та захисниць.
- Наш храм — це не просто місце, це родина. До нас приходять люди, навіть ті, хто раніше не ходив до церкви. Вони вливаються у нашу спільноту, і це відчувається одразу. Атмосфера тут дуже особлива. Наш священик В’ячеслав — справжній, від Бога. Його ставлення до людей, його служба — це неймовірно, — говорить Любов Правда.
- Багато військових, які приїжджають до нас уперше, теж дивуються. Вони заходять у храм, моляться, дають записки за здоров’я своїх побратимів. Ми роздаємо їм молитовники, вервиці, хрестики — обереги, які вони просять, — продовжує Оксана Ляхімець.
Часто службу проводить в хармі проводять разом два панотця: Вячеслав та капелан Тарас.
- Коли мають можливість, приїжджають до нас. Це неймовірне відчуття — коли два капелани разом проводять службу. Така потужна благодать настає, — говорять волонтерки.
Усе — і волонтерство, і молитва, і віра, і добро — все зійшлося в одному місці. Тут вірять, що народна підтримка доходить до наших захисників. І що Господь їх береже.
І знову в дорогу…
Жодного дня без зборів та поїздок. Волонтерський екіпаж вже планує нові поїздки. Цього разу їдуть на Харківський та Донецький напрямки: чотири бригади вже чекають. А ще стільки всього варто підготувати.
- Нещодавно замовляли нам 10 листів USB. Ну як відмовиш? Сказати їм, що нема? Не можемо. «Євробуд» виручив. Завжди роблять дуже гарні знижки. Бо все, що хлопці просять, ми списки надаємо, а потім уже просимо донати. Люди скидають, і ми гасимо борг. А хлопці тим часом вже користуються матеріалами, задоволені та вдячні.
За скільки закриваються грошові збори?
- Доволі швидко. Близько півтора місяці ми закривали збір на машину для нашого земляка із села Самарське — це 150 тисяч гривень. Але я вважаю, це теж швидко. Ось ввечері оголосила збір на Starlink — 16 тисяч гривень, а на ранок вже була необхідна сума. І це неймовірно, — говорить Любов Правда.
А щойно один збір закрили, як вже мають нову потребу — цього разу дрони. І знову в соцмережах пост і звернення до неймовірних людей краю.
- Стараюся якось, щоб збори не були кожен день, але ж ми теж розуміємо, що людям треба зарплату отримувати, пенсію, їм жити треба. Розумію, що зараз усе подорожчало, і щоразу хвилююсь, що, можливо, не будуть уже донатити. Але донатять! Я дуже вдячна, дуже вдячна цим людям! — пояснює Любов.
Винагорода за волонтерську діяльність
Підсумуємо волонтерську діяльність пані Оксани та Любові з того приємного моменту, з якого ця розповідь почалася. До волонтерського пункту завітав наш земляк захисник України Сергій Войнов. Завітав до Петропавлівки з почесною місією та нагородами для волонтерок: це медалі за сприяння оборони від міністра оборони, а також подяки від командувача сил логістики ЗСУ.
- Дівчата дуже багато допомагають ЗСУ і дуже багато їздять, а це логістика. Тож і міністр оборони і командувач сил логістики ЗСУ висловлюють подяку волонтеркам “Єдина нація”. Дякую вам за допомогу. Усі разом ідемо до перемоги, — сказав Сергій Войнов.
Довкола волонтерської організації “Єдина нація” вже згуртувалася певна спільнота, це люди, яким небадужа доля країни, які допомагають, хто чим може виборювати волю українській нації. Тож слова вдячности звучали від вірян храму.
- Неймовірно уявити, які роботу ви робите, понад 1000 днів ви без вихідних, без відпочинку, день у день. Те, що ви робите це ні з чим неспіврозмірно. Інколи вражаєшся і бажаєш, аби ви не вигоріли і Господь дав вам більше здоров’я і витримки, — сказала Наталя Ситник.
Оксана Ляхімець та Любов Правда дякують усім, хто з ними на одному шляху допомагає захисникам виборювати перемогу:
- Ми приємно вражені такою відзнакою. Але це нагороди завдяки нашим людям. Це відзнака кожній людині, яка донатить, пече смаколики, в’яже, будь-чим допомагає ЗСУ. Дякуємо усім, хто з нами і долучається до спільної справи. Це наша спільна нагорода.
Ми вже підготували цей матеріал до публікації, як у черговій поїздці Любов та Оксана отримали несподівану відзнаку - нагрудний знак від військової частини А4010 “Волонтер 5 ОШБр”. Вручив нагороди бойовий медик, супер- інструктор 5 ОШБ.
Євгеній Ковальський, як кажуть волонтерки - він Янгол ЗСУ. Відзнака для Любові та Оксани дійсно вагома, адже цією бригадою опікуються три роки.
Як вручили нагороди дивіться у нашому відео:
