19 березня на рідну землю з російського полону повернули 175 українських воїнів, поза обмінами – ще 22. Попередньо, 15 захисників з Дніпропетровщини, серед них один наш, з Петропавлівки, Антон Ткаченко. Три роки рідні чекали його з полону і ось ця мить настала. Антон в Україні і вперше, поки телефоном, розмовляє з сім’єю.
Антон Ткаченко став на захист України 8 жовтня 2014 року. Вісім років боровся з ворогом протягом антитерористичної операції. На фронті зустрів і велику війну у складі 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, старшим бойовим медиком саперної роти.
26 лютого 2022 року Антон з побратимами він потрапив у полон під містом Волноваха на Донеччині.
- У перші дні великої війни Антон з побратимами йшли на завдання – зірвати міст. Але коли вони добралися до мосту, там уже стояла бронетехніка наших недругів. Антон з побратимами потрапив до полону, - розповідає мама Наталя Сердюк.
Відтоді минуло три роки… Три роки рідні чекали, шукали інформацію і молилися. І ось ця мить настала. Антон в Україні. Мати Наталя вперше за довгий час розлуки чує голос сина.
- Було передчуття, що скоро побачу й почую свого сина, бо я спілкувалася з полоненими минулих обмінів і мені говорили, що він з грудня 2024 року знаходиться в камері, з якої хлопців віддають на обмін. Нас кожного разу попереджають, що буде черговий обмін полоненими. Ми чекали Антона два попередні обміни, у січні і лютому. Знали, що наша українська сторона подавала його на обмін, але російська сторона не віддавала. Але цього разу нам повідомили, що Антошу обміняли, і сказали це, коли наші хлопчики вже перетнули український кордон, - розповідає мама Наталя.
О 15.30 мамі Наталі зателефонували співробітники з координаційного штабу Києва і жінка вже зрозуміла, що мова йтиме про її сина. А потім почула знайомий голос в слухавці телефону.
- Це була коротка розмова, я почула його голос і зітхнула з полегшенням, бо син нарешті вдома. Найперше, що ми говорили, це вибачилися один перед одним. Навіть не знали за що, можливо, що так довго не могли хоч щось сказати один одному. Я питала, як він, а син питав, як ми, і радів, що ми всі живі, - розповідає мама Наталя.
Перше питання Антона до представників координаційного штабу були: «Мої рідні живі?». Потім полонений дізнався, що Україна є, і «руський мир» тут не панує, як переконували в російських колоніях.
- Якщо я, з моменту потрапляння Антона до полону, відслідковувала де він, куди переміщається, спілкувалася зі звільненими полоненими і знала, що він живий. То Антон не знав нічого ні про рідних, ні про Україну. Наш Червоний Хрест не передає листи ні від хлопців з полону, ні від батьків у полон. А так як ми знаходимося в прифронтовій зоні, Антон взагалі думав, що нашого села немає, - говорить мама Наталя.
Новину про повернення Антона з полону мама Наталя найперше повідомила рідним.
- Я зателефонувала Лєрі, вона саме в фітнесклубі була, тренером працює, кажу: «Є новина. Антоша в Україні». Почула тонкий писк, Лєра сказала, що перетелефонує. Через півгодини зателефонувала і каже: «Розповідай, я вже переплакала», - розповідає мама Наталя.
Уже ввечері Антон зателефонував мамі Наталі і розмова рідних тривала далеко за північ.
- Антон питав за всіх кого знав: рідних, друзів, побратимів. Питав чи не кинула Лєра заняття волейболом, а вона розповідала про свої досягнення. Дізнався, що сестра в нього вчиться на реабілітолога, а його мама волонтерка. Не знав, що мама, відколи він у полоні, їздить на Донеччину, опікується медротою та дронщиками, допомагаю його побратимам, з якими він ще з часів АТО знайомі. Це було для нього щастям, що ми знайшли його побратимів і підтримуємося. Питав за друзів, яких вже немає: дізнався, що Віталій Шпак і Олексій Коляса загинули. Але чимало побратимів продовжують воювати, - розповідає мама Наталя.
Мама Наталя відверто каже, що хлопці в полоні переживали й фізичні й моральні тортури, але не зламали наших воїнів.
- Знаю, що були тортури, що змушували співати російські пісеньки та декламували вірші. Психологічно давили, але не заламали. Навіть по відео під час обміну, там де наші хлопці з 53ї бригади передають усім привіт, бачу, що це мій син, так, схуднув, втратив волоссячка трішки, все таки три роки в нелюдський умовах далися взнаки. Але він незламний.
Зараз Антон знаходиться в реабілітаційному центрі України. Попереду тривале відновлення та тиждень карантину після колонії, який відтермінує живу зустріч з ріднею. Тим часом мама вже шле сину телефон, бо хоче хоча б відеозустрічі.
- Готуємося відправити йому телефон, бо хочемо бачити його. Мені їх всіх нагодувати хочеться, а він каже: «Годують гарно. У нас усе є, як у супермаркеті, тільки без цін. За нами тут як за малими дітьми доглядають», - посміхається мама Наталя.
Три роки очікувань для рідних, це велике випробовування, великі зусилля аби не просто дочекатися, а зробити все можливе і неможливе аби знайти та повернути сина додому.
- Три роки – це поїздки в координаційні штаби Вінниці та Києва. Дзвінки в Женеву, участь в різноманітних акції, аби про полонених не забували. Це пошук інформації де тільки можна і через кого можливо. Їх змушували вірити, що України немає, під дулом автомату закликати на відео українців та побратимів здаватися. Але мій син усе це пережив, витримав, і, головне, живий, - говорить мама Наталя.
Після спілкування з сином пані Наталя розпочала шукає рідних інших полонених, які перебували в одному закладі з її сином.
- Антон назвав шість побратимів, з якими зустрічався в колонії. Ми розшукуємо рідних аби передати їм, що їхні хлопчики живі. Одна мама з нами вже вийшла контакт, має звістку про сина. Спілкуюся з дружиною ще одного побратима, який зараз перебуває в полоні, там де й Антоша був. Сама знаю, як важливо хоч якусь звісточку мати від рідних, - говорить мама Наталя.
Син в Україні, ще тиждень очікування до першого живого побачення. Тим часом мама Наталя з екіпажом волонтерів планує чергову поїздку до підопічних захисників в Дружківку та Лиман. Родина дочекалася сина та брата і це найчудовіша новина на сьогодні: захисник Антон Ткаченко – вдома!
