Троє жителів Петропавлівщини, дитинство яких припало на роки Другої світової, згадують, якою їм здавалася війна
Софія Пойдун: Із розповідей моєї прабабусі, дитини війни
Прадідусь і прабабуся у парі прожили більше 50 років (на жаль, дідуся вже немає з нами). Завжди раділи, що ми, їхні онуки та правнуки живемо в достатку, що над нами мирне небо. А от їх дитинство було не таким щасливим, як у нас, бо припало на роки війни.
Родом прадідусь і прабабуся із Закарпаття, з села Великий Желуцьк. А доля привела аж на Дніпропетровщину. Прабабуся Агафія народилася в 1937-му році, а прадідусь Сергій в 1939-му.
Бабуся розповідала, як в дитинстві до них у дім ввірвалися нацистські окупанти. Діти дуже злякалися, сховалися за свою маму. А непрохані гості щось шукали по всій хаті, навіть у піч заглядали. "Де сховали солдатів?" - кричали вони. А щоб мама зізналась, ухопили найменшого сина й винесли з дому. Мама бігла, плакала, благала відпустити, бо в її хаті нікого не було. Лише біля своєї комендатури окупанти відпустили дитину.
Несолодким було життя й прадідуся: недоїдали, ховались від ворогів. А їх батьки тяжко працювали за шматок хліба.
Софія Пойдун, учениця 8 класу Хорошівської ЗОШ
Кобець Катерина Іванівна
Кобець Катерина Іванівна, с. Дмитрівка
Сльози, біль, розпач, горе - ось що для мене війна! І зараз плачу, коли згадую. Батько на фронті. Ми з братом лишилися з мамою. Мама злягла - не знаю, чому захворіла. Лежала така слабка, а ми, малі, її годували чим могли.
З війни повернулась тітка Женя інвалідом: поранена в груди, замість ока - пов'язка. Польовий госпіталь, в якому вона працювала, розбомбило. Теж була дуже слаба, та все ж за мамою доглядала. Померла мама. Ми лишилися з тіткою. Не знаю, як так сталося, та до нас почали приводити й приносити дітей з сімей, де не стало ні батька, ні матері. Під одним дахом назбиралось 9 дітей. Такий собі дитячий будинок. І за всіма доглядала наша тьотя. Бідували ми, ходили в поле зерно збирати, щоб щось приготувати поїсти. Ми з братиком Толею тримались разом, бо рідні були. А інших дітей вже всіх і не пам'ятаю. Знаю, що було два Васька, Дуся. А коли війна скінчилась, прийшов до нас голова колгоспу й каже: "Я буду вашим батьком!" Стало, звичайно, краще: якусь одежину дали і поїсти було.
Почала працювати сільська рада, то нам метрики повидавали. А ми читати не вміли - хтозна що там написали? Вже коли до школи пішли, то дізналися, що нам усім за матір тьотю Женю написали. Так болісно було: ніхто нас не питав, ніхто не цікавився. Батько загинув на війні. Нікому ми не потрібні були у цьому світі. Не приведи, Господи, такого нікому пережити.
Микола Григорович Літвішко
Микола Григорович Літвішко,
смт Петропавлівка
Ми з батьками жили в селі Миколаївка. Батька взяли на фронт. Ми з мамою, братом, сестрою, дідусем та бабусею були евакуйовані в Саратовську область.
Як туди їхали - не пам'ятаю. Нас поселили в будинки, в яких жили німці раніше до виселення. Було дуже важко далеко від дому. Тяжко працювали дорослі, а ми, діти, допомагали. Були свої городи. З дитинства лишилась згадка: в небі літаки. А потім слова дідуся: "На Сталінград полетіли". І вже пізніше розповів про розгром гітлерівських військ.
Тато попав у полон. Йому вдалось втекти. Коли повернувся, в Петропавлівці знайшов учасників партизанського руху і приєднався до них. Був учасником повстання в Павлограді в лютому 1943 року. Німці озвіріли остаточно - шукали партизан всюди. Зрадники й поліцаї допомогли: в березні батька разом з іншими партизанами було розстріляно.
Додому ми повернулися в 1944-му році. Треба було починати нове життя. Та, на жаль, вже без батька.
