9 листопада в Україні відзначають Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва. Це свято талановитих людей, які відіграють надзвичайно важливу роль у житті суспільства, оскільки вони підтримують духовний і культурний розвиток нації, дбають про збереження традицій, мови, звичаїв, обрядів та фольклору. Це сприяє передачі багатства минулих поколінь сучасникам та нащадкам.
Через музику, танці, театральні вистави, ремесла та інші форми народного мистецтва аматори підкреслюють унікальність і самобутність української культури певної місцевості. Це сприяє розвитку національної гордості та єдності.
Працівники культури виконують важливу просвітницьку функцію, навчаючи молодь громади традиціям та історії, а також популяризуючи класичне та сучасне мистецтво. Культурні заходи об’єднують людей різних поколінь, створюють простір для спілкування, натхнення і спільної творчості. У складні часи мистецтво може стати засобом духовного піднесення та підтримки морального духу.
Сьогоднішня розповідь про людину, яка віддала всю свою душу українській культурі, а саме її Величності — пісні.
Лідія Петрівна Мармалига в дівоцтві Чорна народилася в селі Тарасівка 8 травня в далекому 1948 році. У сім’ї сільських трударів Петра Максимовича та Марії Аривонівни Чорних. У ті часи всі сільські родини були багатодітні. Не стала винятком і родина Чорних. Дівчинка була з трійнят, разом з нею народилися ще два братики.
За спогадами нашої героїні, зростала вона маленькою «пацанкою». Разом з братами ганяла вправно на велосипеді, була дуже веселою та активною.
Мама, Марія Аривонівна, дуже гарно співала, тому талант до музики та співів передався дітям.
За спогадами матері Лідії, Марії Аривонівни, їй на все життя закарбувався Тарасівський будинок культури, де ще з довоєнних часів велося активне культурне життя. Її дідусь, Стешенко Аривон Вихтірович, у 30-х роках минулого століття був головою колгоспу в селі Тарасівка, де разом з Ляхом Данилом Захаровичем організували сільський театр при будинку культури.
Сільський будинок культури на той час був місцем, де зосереджувалося культурне життя села Тарасівка та навколишніх сіл: Веселе, Богданівка, Федорівське, Миколаївка та інших. Тут місцеві жителі брали участь у культурних заходах, організовували концерти та театральні вистави.
У будинку культури проводилися народні свята з дотриманням обрядів та традицій, що сприяло збереженню ідентичності місцевої культури.
У селах часто бракувало місць для соціальної взаємодії, тому будинок культури став важливим осередком для об’єднання людей. Він сприяв комунікації між різними поколіннями — від дітей до людей похилого віку. Наявність культурного простору сприяла формуванню почуття спільноти.
На сцені сільського клубу оживали герої п’єс І.Котляревського, М.Старицького, І.Карпенка-Карого.
Колектив аматорів будинку культури демонстрував високу майстерність виконання. На виставі «Невольник» за поемою Тараса Григоровича Шевченка в 1936 році був присутній перший секретар Дніпропетровського обкому партії Мендель Маркович Хатаєвич, який стоячи аплодував майстерності гри акторів.
Після цього драматичному колективу почали надавати шефську допомогу викладачі та студенти Дніпропетровського театрального училища. Студенти цього закладу навіть приїжджали до Тарасівки та разом із сільським аматорським колективом поставили п’єсу Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Рішенням обласного журі прославленому колективу було присвоєно звання «Народний театр».
На вистави театру збиралося все населення! За спогадами Лідії Петрівни і старожилів Тарасівки, сільський будинок культури не міг вмістити всіх охочих, тож колектив аматорів давав аж по три вистави за вечір.
Маленька Лідія була присутня майже на кожній виставі в клубі і з великим захопленням спостерігала за неперевершеною грою акторів-аматорів, своїх односельчан. Дівчинка мріяла виступати на цій сцені.
З часом маленька Ліда виросла гарною дівчиною, одружилась і народила донечку Ірину. Проте тяжко працювала на сільській фермі дояркою, але не переставала мріяти про роботу в сільському будинку культури. Про її мрію знали всі, і коли в сільському клубі з’явилася вакансія завідувача, її запропонували Лідії Петрівні. Тож у 1984 році вона з радістю очолила цей заклад.
Чи ж було легко працювати у сфері культури?
Як згадує героїня нашої розповіді, робота в Тарасівському будинку культури стала поштовхом до нових звершень і яскравою частиною її життя. Пані Лідія разом з невтомною когортою сільських аматорів сцени створила безліч концертів і святкових заходів!
У ті часи було дуже популярно відвідувати працівників сільського господарства з привітаннями. З нетерпінням працівники ферм, птахоферм і тракторних бригад чекали виступів народних талантів, які демонстрували гру на струнних інструментах, баяні, скрипці, бубні, декламування віршів і, звичайно ж, виконання українських народних пісень. Виконавцям підспівували всі слухачі.
На весь район гриміли голоси тарасівських артистів – Віри Чопенко, Ольги Куниці, Катерини Козакової, Анастасії Щусь, Алли Денисенко, Ольги Ляшенко, Катерини Воскобойник, Валентини та Катерини Стешенко.
Через певний проміжок часу пані Лідія вирішила виїхати до Покровська (Красноармійська). Місто хоч і невелике, але давало більше перспективи для роботи і творчості. Саме в Покровську вона вдруге одружилася і влаштувалася на нову роботу.
Але пісня якій вона присвятила усе своє життя переїхала разом з нею.
Разом з покровчанами організувала ансамбль народної пісні, в якому співала і навчала українських пісень. Концерти проходили і в місцевій філармонії, і в будинку піонерів, і навіть в центрі соціального захисту населення.
У 90-их і 2000-их роках популярності набула передача «Надвечір’я» з її незмінною ведучою Тамарою Володимирівною Щербатюк, особливо серед людей старшого покоління. Цю передачу дуже любила мама Лідії Петрівни і мріяла, що колись її донька заспіває українську пісню в прямому ефірі «Надвечір’я».
Мрія Марії Аривонівни здійснилася. У 2011 році її доньку Лідію Петрівну запросили разом із колективом до Києва на «1+1» на гостини до Тамари Володимирівни Щербатюк. Лідія Петрівна своїм чудовим голосом просто зачарувала вибагливого глядача.
А слава про Тарасівський будинок культури дійшла до Києва і в прямому ефірі славнозвісної телепередачі рознеслася в кожен куточок нашої країни.
За спогадами героїні нашої розповіді, життя в Покровську було тихим, розміреним та цікавим. Творчі вечори, щоденні репетиції, пісні, яких просто не злічити… Так би й доживати до глибокої старості. Але сталося не так, як гадалося.
В нашу країну прийшла війна, розділивши життя кожного українця на “до” та “після”. Здоров’я Лідії Петрівни різко погіршилося, і донька Ірина вирішила виїхати разом із матір’ю до більш безпечної області – на Закарпаття.
Донька згадує, що дорога видалася дуже тяжкою. Вони їхали майже в нікуди. Одна надія на краще зігрівала душу, а ще українська пісня, яка немов янгол охоронець не покидала їхню родину у важкі хвилини відчаю.
Щедре Закарпаття радо зустріло гостей. Волонтерська допомога стала неоціненною підтримкою. Зараз можна з упевненістю сказати, що для Лідії Петрівни та її доньки це майже нова домівка. Майже… Адже маленька батьківщина залишиться у серці назавжди.
От так із піснею живе наша героїня в поважному віці, з мрією, що все буде неодмінно добре, і з надією, що талант до співу неодмінно передався двом правнучкам. Лідія Петрівна і її донька щиро дякують Новопавлівській громаді, а особливо бригаді з благоустрою, за те, що доглядають за кладовищем у селі Тарасівка, де поховані їхні рідні. На жаль, відвідати своє рідне село наразі немає можливості, хоча дуже хочеться.
А ми, у свою чергу, вітаємо всіх причетних з Всеукраїнським Днем працівників культури та майстрів народного мистецтва і бажаємо творчого натхнення, невичерпної енергії та нових творчих здобутків!
Ольга ГОЛЯНИЧ
