Сьогоднішня наша зустріч із сім’єю, якій вдалося пронести теплі трепетні відчуття сімейного життя через пів століття.
5 червня сім’я Запорожченко Анатолія Григоровича та Лідії Федотівни відзначила своє золоте весілля – 50 років разом. У цей нелегкий воєнний час подружжя привітали найрідніші – діти.
- Познайомилися ми на початку 1974 року, - почала розповідь Лідія Федотівна. - Обоє були молодими спеціалістами, працювали в «Будинку побуту», тільки Анатолій - у Межовій перукарем, а я - у Новопавлівці закрійником. Анатолій часто заходив у Новопавлівський будинок побуту до перукаря Рубана Дмитра Івановича за порадою та подивитися, як він працює, адже Дмитро Іванович був справжнім майстром чоловічої стрижки. А наша швейна майстерня була поруч. Так ми з ним і познайомилися. Сподобалися один одному одразу. Позустрічалися всього чотири місяці й одружилися. День реєстрації шлюбу призначили нам на 15 червня, та запротестували батьки, бо ця дата припала на піст. А в піст одружуватися не можна. От і відгуляли батьки нам весілля на тиждень раніше. А розписалися ми все ж 15-ого, тільки тихенько, без урочистостей. У квітні 1975 народився наш старший син Саша, а молодшого, Станіслава, Бог послав аж через 11 років у 1986-ому.
- Пожили ми в моїх батьків рік, - продовжив розмову Анатолій Григорович, - і зібрався одружуватися мій брат Віктор. Нам треба було відходити від батьків. А в селі жодна хата не продається і порожніх немає. Порадили нам люди купити оцю, де ми й по сьогодні живемо. Вона така занедбана була. Скільки праці сюди вкладено. Так і оселилися тут.
- Наприкінці вісімдесятих, перед розвалом союзу, будинки побуту почали втрачати свою популярність у селах, - знову підхопила розмову Лідія Федотівна, – не оминула ця біда й Новопавлівку.
У нашому ще й пожежа трапилася, у 1987 році згорів наш будинок побуту. Так мені з декретної відпустки вже нікуди було виходити. І тут директорка дитячого садка «Малятко» Давиденко Валентина Іванівна запропонувала тимчасово попрацювати поваром у садочку. Я погодилася, бо й Славіка треба було до садочка привчати. Та ця тимчасовість розтяглася на 20 років. Так я в садочку допрацювала до самої пенсії.
- Я теж у кінці вісімдесятих залишився без роботи, - приєднався до розмови Анатолій Григорович, - тож пішов працювати майстром по обслуговуванню механічного току. І це стало моєю справою до пенсії.
- Жили ми дружно, завжди підтримували один одного, - це вже Лідія Федотівна продовжує. - Будь яку роботу разом робили. І хлопців наших до роботи привчали. Саша трактористом працює все життя, а Славік - механіком. Обидва сини одружилися, подарували нам двох онуків і онучечку. Славік ще й чудове захоплення має. Він з дитинства любить з дерева щось ладнати. Тепер такі чудові вироби робить. Подивіться, який он мені возичок під петунії зробив для краси. Він і на замовлення різні вироби робить.
- Ми вже зараз і господарства великого не тримаємо. Так, кури, качки. Та ще й зір погіршився у мене, - говорить Анатолій Григорович, - довелося операцію робити. Тепер берегтися треба. Спасибі, Саша частенько заїжджає, допомагає. І про золоте весілля не забули, приїхали, привітали. Такий незвичайний букет подарували – з пляшкою шампанського в центрі. Порадували нас із матір’ю.
Цікаво склалася розмова. Я не перебивала їх своїми питаннями. Дала змогу сказати те, що їм хотілося. А коли вже Лідія Федотівна проводжала мене, то сказала: «Яке щастя, що ми весь час удвох. Адже як страшно залишитися самому».
Приймайте вітання Лідіє Федотівно та Анатолію Григоровичу з таким чудовим сімейним святом. Довгих вам років життя в мирі та злагоді. І щоб ми написали ще й про діамантове ваше весілля.
