10 лютого відзначив 75-річний ювілей наш земляк-художник Володимир Пантелійович Чорний. Його ім’я я теж внесла до книги про відомих людей Новопавлівської громади.
Електрозварювальник, художник-самоучка.
Народився Володимир Чорний в селі Оленівка Волноваського району на Донеччині 10 лютого 1949 року. Але невдовзі після його народження сім’я переїхала до Дніпропетровської області, спочатку до села Демурине Межівського району, а вже потім у 1963 році до селища Межова.
Але найбільш захоплююче та радісно від того, що родове коріння художників залягло ще в селі Тарасівка, колись такому густонаселеному та мальовничому. І саме Тарасівка яскравим спогадом дитинства зберігається в серці художника. Тут жив їхній дід Чорний Павло Іванович, який навчав ще маленьких Анатолія та Володимира честі та совісті, любові до рідного краю, любові до людей. Хлопці дуже любили свого діда та кожне літо проживали в нього.
На превеликий жаль, не зосталось в Тарасівці навіть сліду від дідової хати, лишилися одні спогади, якими наповнені краєвиди написані на полотнах онуків Павла Івановича – Володимира та Анатолія.
Дехто вважає, що професія неодмінно повинна пересікатися з покликанням, але це не завжди так.
Трудову діяльність Володимир Чорний розпочав електрозварювальником у Межівській райсільгосптехніці в 1966 році, після закінчення Межівської середньої школи № 1. Та тут доля піднесла йому випробування, поставивши ще зовсім юного хлопця на межу між життям та смертю. 1966-67 роки він провів у Дніпропетровській обласній лікарні. Переніс дві надскладні операції. Ніхто тоді не міг сказати, житиме хлопчина чи ні. Та Господь вдруге подарував йому життя. Він знову повертається до роботи. У 1971 році одружився. Разом із дружиною Валентиною Миколаївною народили та виховали доньку Оксану та сина Володимира.
Пізніше Володимир Пантелійович працював шліфувальником і заочно навчався в Нікопольському сільськогосподарському технікумі, який закінчив у 1980-ому, і приступив до роботи інженером-контролером сільгосптехніки. Кипіла і громадська сторона життя Володимира: за його ініціативою був створений вокально інструментальний ансамбль «Червоні Маки», духовий оркестр, хор і футбольна команда, адже справедливо кажуть, що талановита людина – талановита в усьому!
На думку серйозно зайнятися малюванням наштовхнув килим, який Володимир намалював на підлозі. Коли одружився, молода сім’я великих статків не мала, а килим на підлогу ну дуже хотілося. Усі гості були в захваті й від винахідливості Володимира, і від талановито виконаної роботи.
У середині 70-х років Володимир пробує себе у художній майстерності. Першими були не полотна, а замальовки, виконані олівцем та аквареллю. Хоча живопису Володимир ніде не вчився, все ж спробував писати олією. Першими вчителями стали Левітан, Шишкін, Айвазовський, Рєпін та інші класики українського та світового мистецтва, картини яких він копіював. Під час копіювання зростала майстерність молодого митця та з’являвся власний індивідуальний творчий почерк художника. Він намагався писати портрети рідних, друзів, знайомих, видатних людей: Софії Ротару, Сави Божка, Олексія Зоца та інших. Та все ж найкраще вдавалися й захоплювала природа: степові, лісові, морські пейзажі та натюрморти.
Пейзажі художник пише з натури. Чималу кількість робіт він створив на території Новопавлівки та сіл нашої громади. Це такі картини, як «Казкове літо» (2000), «Рибачок річка Солона» (2000), «Вид із старого мосту. Село Новопавлівка» (2006), «Лотос на річці Вовча» (2009), «Дорога на міст. Село Новопавлівка» (2010), «Квітне терен» (2011), «Сільськими дорогами» (2011), «Рибацькі місця» (2011), «Перший сніг. Річка Вовча.» (2011), «Ромашкове поле» (2012), «Перший сніг на річці Солона» (2012). Картина «Квітне терен» так припала до душі місцевим жителям, що художник, щоб задовольнити потреби бажаючих, створив 9 її екземплярів.
Завдяки цьому, виробився свій напрямок у творчості. Анатолій писав більше портретів, а Володимир – пейзажів. Та аж у 2005 році Межівщина змогла побачити картини своїх земляків і відкрити їх як митців. А «хрещеним батьком», який вивів художників, так скажімо, «в люди», став краєзнавець і улюблений поет нашого краю Бабець Петро Максимович, який і запалив зірку художників Чорних. У Межовій і далеко за її межами проходять численні виставки художників. Вони беруть участь у різних фестивалях та конкурсах, що проходять у містах України –Києва, Дніпра, Нікополя, Павлограда, Добропілля, Мирнограда, Покровська та інших. Картини Володимира Чорного знаходяться в музеях, картинних галереях, приватних колекціях в Україні, росії, декілька полотен у Італії, Португалії Білорусі. Чисельність полотен Чорного Володимира Пантелійовича на сьогоднішній день перейшла за 4000. І на даний час робота не припиняється, а навпаки вдосконалюється новими технологіями й навичками. Кожен рік дарує художнику натхнення створити понад 100 картин. А це й портрети, і різноманітні пейзажі, і натюрморти!
Художники Чорні – це феномен нашого краю! Їхні полотна просякнуті любов’ю до матінки природи, любов’ю до людей. На їхніх картинах немає смутку й печалі, вся радість життя ось тут, немовби на долоні, так близько, що погляду не відвести…
Це Божий Дар! А як інакше? Як за допомогою всього 7 кольорів народжуються такі шедеври? Загадка, чи не правда?
А ще Володимир Пантелійович зображає ікони. Уявляєте, образи Божі народжуються від руки нашого земляка! Також багато часу митець приділяє реставрації ікон.
Йому підвладні пейзажі, портрети, натюрморти, ікони, реставраційні роботи; будь-яка техніка – олія, акварель, гуаш, олівець, крейда, пастель, темпера; будь який матеріал – полотно, папір, дерево. Тому важко сказати, які саме шедеври від Володимира Чорного чекатимуть на нас завтра. Одне можна сказати з упевненістю – вони будуть! Світ змінюється в колосальному темпі, але мистецтво було й буде невід’ємною його частиною.
Лідія СОТНИК
