Цього хлопця на інвалідному візочку в Петропавлівці добре знають односельці. Це Дмитро Губарєв, ще при народженні Дмитру поставили діагноз дитячий церебральний параліч. Зараз йому 27 років. Про життя з інвалідністю та безбар’єрне життя в Петропавлівці говоримо з мамою Світланою та Дмитром.
Дмитро з мамою Світланою
Чекали й мріяли про сина
Юрій і Світлана одружилися 1995 році. Згуляли весілля і запланували народження дитини. Через чотири місяці Світлана носила вже під серцем дитинку. Дмитро народився в Петропавлівці, він єдиний син у родині.
- Тоді я працювала в пологовому будинку, мене через вагітність перевели на легку працю. Та в пологове відділення повернулася швидше, аніж думала. Була загроза виносити дитину. На 6-му місяці вагітності мене поклали до лікарні на зберігання плоду, - згадує Світлана.
Майже місяць жінка знаходилася в лікарні. А на сьомому місяці вагітності почалися перейми. Пологи були стрімкі, але синок народився самостійно, без хірургічного втручання. Оскільки дитина народилася семимісячною, лікарі одразу повідомили, що хлопчик недоношений в утробі, тому таким діткам ставлять діагноз дитячий церебральний параліч (ДЦП).
Дмитро в дитинстві
З діагнозом не змирилися
Молоде подружжя одразу направили в місто Дніпро до спеціальної клініки. Там хлопчика поклали в кувез – це спеціальний інкубатор насичений киснем, пристосований доглядати за дитиною та робити різноманітні маніпуляції, не виймаючи дитину з ємності.
- У кувезі синок перебував місяць, він став справніший і підріс, бо коли народився був дуже худенький і важив 1 кілограм 700 грамів. З двох місяців обстежували Дмитрика в Петропавлівській лікарні, - розповідає Світлана.
Коли Дмитрику виповнилося один рік і два місяці лікарі констатували, що діагноз підтверджений – ДЦП і вагульна деформація стоп. Ніжки в нього не ставали на стопу й спостерігали косоокість. Тоді ж почалося серйозне лікування.
- Перше лікування відбулося в клініці в місті Дніпро, до цього закладу ми їздили кожні два місяці протягом семи років. І щороку ми возили нашого хлопчика в санаторій Солоний Лиман на реабілітацію. Їздили з ним в Крим та Бердянськ на оздоровлення. Але в основному ми їхали в Солоний Лиман, - згадує мама.
Дмитро з батьками
У 14 років Дмитро сів на інвалідний візок. Рівноваги він не тримав, сам стояти не міг. Зараз ситуація зі станом ніг погіршилася.
- Коли сказали діагноз сина, то плакала. А потім взяла себе в руки. Треба було доглядати сина. Дмитрик не сидів до року, а ніжки були рівні в цьому віці. Перший раз син самостійно сів, коли йому виповнилося два роки. Держава тоді надавала ліки, які допомагали м'язам розслаблятися, син міг ставити ніжку на стопу. Був період, коли він у будинку опирався на диван і самостійно пересувався вздовж нього. ДЦП – це взагалі підвищений тонус м’язів. Усі проблеми від тонусу, - говорить Світлана.
Зараз у Дмитра немає можливості проходити реабілітацію в Солоному Лимані. Тож мама Світлана влаштувала вдома санаторій: робить парафінові та грязьові ванночки.
- Є в нас грязі вдома, я сину роблю ванночки, парафін розтоплюємо на водяній бані, йому треба парити ноги, тоді м’язи краще розслабляються. Робимо масажі, - розповідає мама.
Війна й безбар'єрність
Коли почалася велика війна, у квітня 2022 року, Дмитра сильно налякали літаки, тоді батьки вирішили вивезти сина в більш безпечне місце. Поїхали до Рахова. Там знаходилися безкоштовно в дитячому садочку, де створили прихисток для вимушено переміщених людей.
- До потягу я сам зміг піднятися. Ця поїздка мені запам'яталася, бо це перша поїздка на потягу, мені дуже сподобалося. Ця подорож була для мене цікавою, - говорить Дмитро.
І Дмитра і маму Світлану вразило й саме місто і відношення людей.
- У Рахові культура спілкування інша. Ми були задоволені, як містяни чуйно до людей з інвалідністю ставлять. У Дніпрі на вокзалі нам жоден чоловік не допоміг до автобусу сісти. Жінка підійшла і допомогла мені підняти сина на сходи. А в Рахові відчувається повага, запитують, допомагають, - зізнається мама Світлана.
Він сильний
Дмитро сам користується своїм інвалідним візком. За роки користування візком гарно підкачав собі руки. Ще удома з гантелями займається. Тож із задоволенням демонструє свої м'язи.
- Руки в нього сильні, підкачані. Удома у коридорах і кімнатах є облаштовані поручні, щоб він міг самостійно рухатися будинком. Одягається він сам. Може й приготувати собі яєчню, може хліба відрізати, бутерброд зробити. Руками він володіє, але шнурки не зможе зав’язати. У руках підвищений тонус, моторика погано працює. Пальці з роками все ж починає крутити. З дому виїжджає сам на своєму візочку й мандрує селищем. От як на річку, тоді вже я беру автомобіль і відвожу на пляж, бо там важка для його візочку дорога, - розповідає Світлана.
Хоче бути самостійним
Дмитро навчався вдома. До нього приходили вчителі та вивчали з ним шкільну програму до 9-го класу. Дмитро отримав свідоцтво про загально-допоміжну освіту.
- Допоміжна освіта, бо він все ж займався за спеціальною програмою. Розумово він у нас завжди був розумний. Учителі займалися з усіх предметів. Якось ми спробували лишити Дмитра в спеціалізованій школі в місті Дніпро. Нам радили цей заклад. Син там два тижні побув і ми його забрали. Директорка закладу нам говорила, щоб лишався, але ми з чоловіком вважали, що вдома буде краще, - розповідає Світлана.
Дмитро Губарєв
Позитивно дивиться на світ
Дмитро комунікабельний і геть не хвилюється через те, що він на візку. Радіє життю і до всього ставиться оптимістично. Навіть став психологом для своїх однокласниць. Якось спілкувався з подругою, вона розповідала про своє не розділене кохання, тоді Дмитро розрадив її, сказав: «Подивись, я на інвалідному візку, але не розчаровуюсь у житті. І тобі не варто». З усього він позитивно виходить. Надіється, що колись і він зустріне дівчину, що складе йому пару в житті та буде надійною підтримкою.
Зараз Дмитро допомагає другу Максиму букети складати в квітковій крамниці. Раніше віники продавав, зараз купує сувенірну продукцію в Інтернет-магазинах і продає на своїй точці в центрі селища. Любить спілкуватися з людьми. І зізнається, що якби запропонували роботу з людьми, то погодився.
Дмитро з мамою
Безбар'єрність і мрія
На інвалідному візочку не всюди може доїхати самостійно. Наприклад до річки, скупатися не добереться через піщану дорогу. Загалом про безбар'єрність говорить:
- Дороги в нас погані, по ямам важко їздити, намагаюся об'їжджати. Не всюди можу заїхати. Де є пандуси, туди можу заїхати, але таких закладів мало. Без проблем можу під'їхати в аптеку "Подорожник", там є пандус. Ще в кафе "Пікнік" та супермаркет "Варус", зручно заїжджати на візку. По магазинах зазвичай гукаю на допомогу, продавці виходять. На "Новій пошті" телефоную й дівчата виносять мою посилку. А кнопок виклику немає ніде. Навіть до адміністрації пандус не годиться для людей з інвалідністю, це якийсь трамплін, але не пандус. Вдячний, що багато де продавці допомагають або перехожі. Зараз військові допомагають піднятися сходами, - говорить Дмитро.
А ще мріє про новий інвалідний візок. Поставив собі мету зібрати кошти на електричний візок. Навіть почав заощаджувати кошти. Та відкладати свою пенсію.
- Є у мене мрія: збираю кошти на інвалідний електричний скутер чотириколісний. Вартує така техніка близько 40 тисяч гривень, тож почав збирати кошти для своєї мрії і друзі допомагають, і перехожі, тож вірю, все вийде, - говорить Дмитро.
Дмитро
Живу легко
Дмитро пристосовувався до життя на візку. Радіє, що люди допомагають, підтримують жителі Петропавлівки і батьки завжди поряд.
- Коли був маленький були надії, що колись я стану на ноги, буду бігати, але згодом вже звик до свого стану. Хоч я на інвалідному візку, але мені вдається легше жити. Психологічно я себе опанував, вже звик до життя з інвалідністю. У мене багато друзів і вони приймають мене таким, як я є. А ще маю найкращого друга Сєню - він французький бульдог. Навчив його усім командам, лапу давати, а ще співати. Собака в мене розуміє, що я на візку. Підходить, ставить лапи мені на коліна й просить взяти до себе, любить на кататися зі мною на візку. Займаюся я спортом на турніку, на воді гарно тримаюся. А тепер ще й країною поїздив, щоправда через війну, але ця подорож була для мене цікавою. Тепер мрію полетіти на літаку в Туреччину. Мені казали, що там цікаво і дуже хочу там побувати, - говорить Дмитро.
Дякуємо Дмитру та мамі Світлані за відверту розмову. Бажаємо, аби ніяких бар'єрів не було на шляху в Дмитра та у здійсненні його мрій.
