Щотижня волонтери з Петропавлівки гурту «Ми єдині» виїжджають в зону бойових дій, долають сотні кілометрів доріг та бездоріжжя аби доставити захисникам України посилки з дому, амуніцію, необхідне тактичне обладнання. Поїздки не завжди бувають тихими, бо на тих шляхах, де проїжджає волонтерський автомобіль, можна почути вибухи, побачити наслідки ворожих обстрілів.
На Запорізький напрямок, куди волонтерка Ірина Коляса часто виїжджає зі своїм екіпажем, їду і я, журналістка сайту Петропавлівка.City. Цього разу хочу розповісти про те, що волонтери бачать кожної поїздки, але зазвичай не розповідають. Про доленосні зустрічі і людей, з якими зводить життя.
Шляхи волонтерів
«Ми знали вашого сина і допомагали хлопцям, чим могли»…
Дорога веде нас до Запорізької області. Зупинку волонтерський автомобіль робить у селищі Комишуваха. Їдемо селищем і бачимо свіжі зруйновані садиби, свіжі ремонти доріг після «прильотів». У багатоповерхівках закриті вікна дерев’яними ширмами – це теж після свіжих вибухів. Тут і досі люди потерпають від бомбардування...
Ми ж їдемо відвідати родину Малинкіних Олега, Надію та їхню донечку Валерію, які, незважаючи на тяжку обстановку в рідному селищі, допомагали й продовжують допомагати українським військовим.
І ось ми під’їжджаємо до подвір’я Малинкіних. Вони лишаються жити в рідному селищі. А знайомство волонтерів не випадкове. Це доленосна зустріч, яка має свою історію…
Волонтерка Ірина Коляса дарує ведмедика Валерії
Нас вже чекають. З будинку вибігає дівчинка Валерія і радо зустрічає гостей. Волонтерка Ірина дістає з волонтерського автомобіля великого м’якого ведмедя Вінні Пуха та дарує дівчинці. Цю зустріч вони планували давно, у них є один спільний спогад на двох, який і став доленосним.
Волонтерка з Петропавлівки Ірина Коляса на початку цього року втратила сина Олексія, він загинув під час бойового завдання, рятуючи своїх побратимів. Якось Ірина отримала повідомлення в якому писали:
«Ірина, здрастуйте. Наша сім’я хоче висловити Вам глибоке співчуття з приводу загибелі Льоші. Ми його знали і допомагали хлопцям, чим могли, поки вони були тут біля нас за Оріховим. Ви мужня жінка і виховали справжнього чоловіка і героя».
Микита Копійкин, Олексій Коляса, Олександр Шапель, Євгеній Гальстер (зліва направо)
Відтоді жінки почали спілкуватися згадувати Льошу та його побратимів. Їх було четверо, нерозлийвода: Микита Копійкин (Нікітос), Олексій Коляса, Олександр Шапель (з позивним Братішка) та Євгеній Гальстер (Кіпіш). Олексій загинув, Братішка та Кіпіш вважаються безвісти зниклими, їхня доля невідома.
Коли ми заїхали до родини Малинкіних, Ірина Коляса сказала:
- Ми заїхали до жінки, яка опікувалася моїм Льошиком і його побратимами. Годувала їх, прала їм, допомагала усім чим могла увесь той час, поки хлопці служили на цьому напрямку. Мені дуже хотілося побачити цю жінку й подякувати їй за турботу.
Комишуваха Запорізької обслаті
Пані Надія з теплом згадує знайомство з хлопцями.
- У Комишуваху хлопці заїхали 26 лютого 2022 року. Микита та Кіпіш були першими розвідниками. На переїзді за селищем стояв будиночок, хлопці туди заїхали, а там долівка бетон, спати немає на чому. Ми побачили цих хлопців і почали їм завозити тюки з сіном, приготували поїсти. Так і познайомилися. Ми з сусідкою готували їм їжу і щодня возили, бо в хлопців нічого не було зовсім. Це зараз солдати мають і взуття, і одяг, вже налагодилося постачання за рік війни, а тоді це був жах. З Олексієм я познайомилася пізніше, коли хлопці приїхали сюди з Оріхова та Білогір’я. Волонтери привозили посилки в Комишуваху, ми їх забирали, а хлопці приїжджали до нас і забирали свої посилки, коли в них був час. Зазвичай хлопці приїздили раз або два в тиждень. Ми їх годували та складали гостинці. Якось приїхали Кіпіш і Льошик. Я запам’ятала Олексія, бо він був найспокійніший серед усіх і лише він єдиний не пив каву. Я йому тільки чай готувала. Він сяде під абрикосою в тіні й п’є чай. Дуже дружні були Кіпіш, Братішка, Микита і Льошик. З Іриною, мамою Олексія, ми вже познайомилися після загибелі Олексія. І ось нарешті зустрілися, - розповідає жінка.
Надія Малинкіна з донечкою Валерією
Дві жінки, дві мами, дві волонтерки… Вони довго можуть згадувати моменти з Олексієм, говорити про життя й помовчати про те, що не можна говорити… Між ними тепер є міцний зв'язок назавжди.
«Наша Комишуваха не були в окупації, ми під постійними обстрілами»…
Пані Надія гостинно запрошують наш екіпаж до столу і пригощає гарячим свіжозвареним супом і пахучими, щойно з печі, пиріжками з картоплею. З дороги вже всі зголодніли, тож сідаємо обідати. Помічаю, що пиріжків господиня насмажила чимало, готує «смачну» передачу українським захисникам. Поки обідаємо розпитую в господині Надії про їхнє життя в Комишувасі.
- Ми все життя живемо в Комишувасі Запорізької області. Є ще Комишуваха на Донеччині й родичі в нас є там, те село окуповане. Наші селища часто плутають, але ми не були в окупації, ми під постійними обстрілами. Ми двічі виїжджали з селища, коли тут було небезпечно: у жовтні та травні 2022-го. 5-го грудня повернулися. Російські війська дійшли до Оріхова, як стали на одному місці і до нас вони не дійшли, - розповідає Надія.
Підвал, де родина Малинкіних перебуває під час бомбардування
Нині у будинку затемнені вікна, підготовлене укриття, безпекою тут не нехтують, бо обстріли трапляються зненацька, а ракети летять куди заманеться.
- У нас не так давно був конфуз, - продовжує розповідати господиня. - На горі стояла вежа оператора мобільного зв’язку, летіла ворожа ракета на Запоріжжя, заплуталася у вежі й впала разом з нею на поле. Зі зв’язком проблеми були, але ж і ракета до цілі не долетіла… Удень росіяни нечасто стріляють, а ось дві ночі поспіль у нас дуже сильні «прильоти». Побили нам всю електрику, але її швидко відновили. А от віддалені від старостату села, дві доби без електрики були. А ще одного разу ракети влучили по житлових будинках: два будинку зруйновані повністю й багато пошкоджених. Ще було в нас дві школи: початкова та старша. У молодшу школу саме пішла моя дитина в перший клас. Школа була історичною пам’яткою. Дуже гарна школа, ремонт зробили сучасний. Росіяни рознесли її вщент ще на початку великої війни, - розповідає господиня.
Після нічних обстрілів зруйнований будинок
«Ночуємо часто в погребі, а на ранок бачимо, що ті росіяни наробили»…
Зізнається пані Надія, що ніби вже звикли до цього всього, але страхи лишилися.
- Жителі Комишувахи з погрібів не виходять буває, спимо там влітку. Моторошно, кожну ніч молимося, щоб все минулося, тільки й чуємо вибухи. А зранку бачимо, що ті росіяни наробили... Моєму старшому сину 19 років, він проживає в селі Катеринівка. Нещодавно Катеринівку закидали фосфорними снарядами: спалили понад п’ятдесят будинків, зривався газ, там було справжнє пекло. Росіяни ще з початку війни розбили всі наші підприємства, а тепер б’ють просто по будинках, - розповідає наша співрозмовниця.
Погріб став укриттям для родини Малинкіних
У Комишувасі лишаються жити немало людей. Хтось виїжджав, але повернувся. Після бомбардувань люди виходять на вулиці, розгрібають завали, комунальники латають дороги й лагодять вікна, діри в стінах багатоповерхівок.
Прошу господарку будинку показати їхнє укриття. Тож ідемо в погріб. У погребі заготоване все необхідне: облаштоване місце для сидіння та сну, ковдри, свічки, продукти.
- Холодно тут, як же ви тут виживаєте? - питаю господарку.
- У нас тут «дуйчик» (обігрівач) приготований, ліжко стоїть, це для дитини, бо тут дуже й не виспишся. Одягаємося тепло. Свічки є, їжа, вода, - розповідає співрозмовниця.
- Виходить, що ранком можна вийти з укриття та своє рідне селище можна не впізнати? - запитую жінку.
- Я вам можу показати, - зголошується показати нам селище.
Бібіліотека після нічного обстрілу в Комишувасі
«Отак і живемо: ховаємося від ракет і печемо пиріжки для наших захисників»…
Вирушаємо з нашими героїнями Надією та донечкою Валерією вуличками Комишувахи.
У квітні та травні 2022 року російські окупаційні війська обстрілювали забороненими касетними боєприпасами підприємства. Обстріли часто тривали по півтори години безперервно, тож підприємства просто зруйновані. У Комишувасі розбомбили вокзал, млин, зерновий термінал, пресувальний цех.
31 травня окупанти зруйнували сторічну школу в Комишувасі. Пані Надія показує нам місце «прильоту».
- Якраз перед війною школу капітально відремонтували за програмою «Велике будівництво». Школі було 100 років, наша історична цінність. Російські терористи перетворили її на руїни. Восени 2022-го ракета прилетіла по дитячій спеціалізованій школі. С-300 запустили по двох підприємствах. Селище часто касетними боєприпасами обстрілюють, - розповідає жінка.
Ще одна пошкоджена школа у селищі
Атаки окупантів не припиняються, ворог руйнує школи, бібліотеки, церкви. Просто серед міста бачимо зруйновану споруду. Лише вціліла дзвіниця вказує на те, що тут була церква. Це зруйнований російськими окупантами храм Архістратига Михайла. 16 квітня 2023 року мала відбутися Великодня служба, але на ранок люди побачили руїни замість храму.
- Оце так привітали на з Великоднем росіяни. У святий день побачили зруйновану церкву й бібліотеку, - говорить пані Надія.
Зруйнований російськими окупантами храм Архістратига Михайла в Комишувасі
Багатоквартирні будинки з дірами в стіні, закриті дерев’яними щитами. У такий же спосіб закривають вибиті від ударів вікна.
- Це свіжий асфальт, - вказує на відремонтовану дорогу жінка, - тут був «приліт», просто посеред селища. Отак і живемо, ховаємося від ракет і продовжуємо пекти пиріжки для наших захисників і віримо в перемогу.
Багатоповерхівки після прильотів в Комишувасі
Дякуємо Надії та Валерії за гостинність, за смачні пиріжки, за їхню віру та підтримку. Кажемо: до побачення. І вирушаємо в дорогу. Наш волонтерський екіпаж продовжив свій шлях, бо на нас чекають наші військові, яким ми веземо смаколики та речі, які допоможуть їм виборювати перемогу Україні.
Наслідки руського міру у Комишувасі дивіться у нашій фотогалереї:
