Сергій на момент повномасштабної агресії рф перебував на роботі у Польщі. Як тільки дізнався, що на його рідну країну летять ракети, а російська армія перейшла кордон – не вагався ані хвилини. Зібрав речі та поїхав в Україну. Фактично з потяга одразу пішов у військкомат. Там вже його чекав молодший брат Андрій.
Разом брати стали до лав бригади росомах. Андрій мав досвід служби в АТО в 15-му році, Сергій до цього зброю на війні в руках не тримав. Попри це молодший брат не став відмовляти старшого.
- Бо він патріот, такий, як і я, не міг вчинити інакше, – каже Андрій.
Разом брати зустріли агресію ворога на Донеччині. Сергій пригадує, як потрапив перший обстріл: "Нічого не встиг зрозуміти. Щось прилетіло, бахнуло, ми забігли в укриття. Все".
Згодом такі обстріли стали буденністю. Загарбники методично розбивали донецькі села. За словами Сергія, волонтери привезли його підрозділу автівку, але буквально за декілька днів місце, де поставили машину, накрили російські гради. Хлопці дивом залишились неушкодженими, а ось транспорту прийшов кінець.
У цій ситуації Сергія не тішився, що всі залишились цілі та неушкоджені, а журився, що волонтерську працю знищили за лічені хвилини. Бо це ж люди збирали гроші.
Сьогодні брати-росомахи вже понад рік продовжують боронити нашу країну. Служать у різних підрозділах, то ж бачаться нечасто. Але, кажуть, зідзвонюються кожного дня.
- Брат є брат. А тим більше, коли він ще й бойовий побратим! – підсумовує Андрій.
