Сьогодні (21.04.2023) отримала сумну звістку… Пішов у засвіти батько моєї найкращої подруги дитинства Лідії Сотник – Міщенко Іван Дмитрович. Звичайний чоловік, який чесно та достойно прожив своє життя. Дякувати долі, воно було достатньо тривалим, але в мене сьогодні, коли я отримала цю сумну звістку, наче згасла ще одна свіча в серці... Ще одна ниточка, яка пов’язувала мене з безтурботним дитинством, порвалася. Про світлу і добру людину розповідаю.
Цілий день перед очима спогади: дядя Ваня, добряк і життєлюб, звичайний, пересічний, як зараз кажуть громадянин, тракторист гусеничного трактора, мав широку душу, добре серце, у якому знаходилося місце, крім своїх трьох дітей, ще й для маленької Світланки, яку виховували мама з бабусею, і яку теж зігрівали теплі промінчики широкої душі дяді Вані. Перед очима спогади: дядя Ваня після кожної зарплатні купує на той час дорогущі «канхвєти» «Наша Марка» і «Криворіжські». Ми, моя подруга Ліда, я, яка постійно «товклася» в їхньому домі та інші сусідські діти стоїмо біля карти СРСР (ну не було тоді шпалер і килимів у всіх), яка висить біля обіднього столу, і дядя Ваня нам проводить вікторину. Дякуючи йому, ми, малята-дошкільнята, наввипередки знаходили столиці республік, просто міста нашої на той час країни й корисні копалини (зараз багато хто з вас про таке навіть не знає). Це був зимовий варіант! Весною дядя Ваня, який, я тепер розумію, у армії був моряком-радистом, зашифровував нам абеткою Морзе листа - де лежить скарб(усе ті ж цукерки), вручав донці Ліді та їхав зрання на роботу. А ми дешифрували пів дня це все (інтернетом тоді й не пахло), шукали по «стрілочках» напрямок, знаходили той скарб і потім щасливі ласували цукерками. Ще дядя Ваня зі своєї зарплатні купив «проігруватєль», пластинки, ну вініл по-модному, і ми слухали їх зачаровано. А казку «Бременські музиканти» знали напам’ять. Але суперкайф був, коли дядя Ваня накосить після роботи достатньо сіна, розстеле його сохнути посеред двору, зверху застелить брезент, а тьотя Маня зверху постелить крохмальну постіль. І Бінго! Нам дозволяється спати на цьому «королівському ліжку» під липневими зорями, мріяти й теревеняти. А потім із щасливою посмішкою засинати під літній зорепад! І це мені вдома дозволяли, не зважаючи, що мене виховували в «їжакових рукавицях». А от на цю подію відпускали без питань. І для мене було це набагато знаковіше, ніж усі ті Канські та Венеційські фестивалі разом узяті. Ставши дорослою та подорожуючи по всьому світу, значимість цих «сейшенів на сіні» із зоряним небом і найкращою подругою не зменшилася, а навпаки стала ще ціннішою.
У дяді Вані було величезне й добре серце, широка душа та любов до людей. А сьогодні його не стало… Плачу. Згадую. Мене в цім домі сприймали як рідну. Просто любили.
Тьотя Маня пішла раніше, 3 червня 2017 року. А сьогодні не стало й дяді Вані, звичайного українського чоловіка, батька, життєлюбної та просто чудової людини, яка своїм добрим і широким серцем зігрівала в босоногому дитинстві й маленьку Світланку, у якої такого батька, на жаль, не було. Він був, але не поруч…
Я пам’ятаю дядю Ваню та все тепло, яке мені дарували. У скорботі… Але вірю, що дядю Ваню там уже зустріла кохана Маня, і вони на своєму бежевому мотоциклі «Їжак» з коляскою несуться веселкою в райський Сад.
Ліда та Віктор, прийміть мої найщиріші співчуття.
Світлана ЛЯШЕНКО-ЄФРЕМОВА (РАДЧЕНКО)
