Це тепер постоли взувають на сцену або про свято, адже під гуцульський однострій підбори чи кросівки не візьмеш. Раніше ж вони були повсякденним, почасти єдиним взуттям: ходили в них і влітку, і взимку.
Колись на будень, нині про свято. Понад пів століття виготовляє справжні гуцульські постоли 71-річний Тарас Дзвінчук із Космача Косівського району, що на Івано-Франківщині.
За особливою взуванкою до майстровитого ремісника, який у цій галузі залишився чи не єдиний на всю Верховину, їдуть не лише з навколишніх сіл Франківщини, Львівщини, ба всієї України, а й за кордон нерідко в якості сувенірів замовляють.
Це тепер постоли взувають на сцену або про свято, адже під гуцульський однострій підбори чи кросівки не візьмеш. Раніше ж вони були повсякденним, почасти єдиним взуттям: ходили в них і влітку, і взимку. І до праці чи то в полі, чи то в лісі брали. А як зношувалися — підшивали.
«Батько мій змалку робив постоли. Від вуйка навчився, адже рано осиротів, — констатує народний умілець. — Усе село до тата за постолами йшло. Бідували люди тоді, не мали в що взутися».
Тарас Григорович і сам у постолах пастушив. Пригадує, вони були тверді, чорні, з них стирчала шерсть. Не такі комфортні й вишукані, як зараз. Та і їхнє виготовлення було значно кропіткішим, адже шкіру, чи то свинячу, чи з великої рогатої худоби, потрібно було власноруч приготувати.
Процес цей був доволі тривалим. Спочатку вимочували в розчині з вапна, який усував шерсть. Далі парили в дерев’яній бочці, додаючи смерекову кору, яку протягом літа до десятка разів треба було змінювати.
Частіше Григорію Дзвінчуку, батькові героя нашої оповіді, платили лише за роботу, бо шкіру несли свою. І була та праця ледь не копійчана. Зараз же значно легше: шкіру купує майстер уже готову, заводську, вибираючи потрібний колір. Щоправда, дорога вона: за квадратний метр пів сотні доларів правлять.
«Раніше то було 400 гривень, зараз же — дві тисячі, — Але кажуть, що не вона здорожчала, то долар стрибнув».
Прикрашає свої вироби майстер по-особливому.
«Не так важко постоли зробити, як замовнику хочеться вгодити. На чоловічих роблю орнамент тисненням, жіночі ж та дитячі оздоблюю блискітками, бісером, лелітками, квіточками», - каже умілець.
Колись постоли були з волоками-шнурками, Дзвінчук же робить із пряжками та пасками, а це потребує більше шкіри. Зважаючи на недешеві матеріал та фурнітуру, прибутку майстру залишається відсотків тридцять від продажу пари ексклюзивного взуття.
Хоча виготовлення постолів і вважається шевським ремеслом, Тарас Григорович стверджує, що неправильно вживати щодо них слово «шиють», бо їх «роблять», не використовуючи ні голки (нею майстер лише прикраси пришиває), ні цвяхів. Не потребує це ремесло й особливих верстатів: необхідні дуже гострий ніж із коротким лезом, різні металеві «писаки» (спеціальні різці для вибивання чи витискання на шкірі орнаментів), «швайка» (грубе металеве шило для пробивання дірок), «довбенька», молоток (обов’язково дерев’яні, бо від металу шкіра чорніє) і дерев’яні «копита» (форми-колодки, підігнані під кожен розмір). Шкіру, перед тим, як накласти на потрібні форми, майстер вимочує в теплій воді, а заготовлені смужки, щоб легше було працювати, змащує овечим жиром.
На виготовлення однієї пари взуття йде зо три дні. Приблизно сотню авторських постолів протягом року продає. На базар, до речі, свій товар не виносить, за замовленням до нього приїздять. Тішиться щирий чоловік таким візитам, давно ж бо проживає самотньо.
Виготовляє умілець ще й шкіряні робочі та святкові паски. До слова, Тарас Григорович має посвідчення народного майстра декоративно-прикладного мистецтва. Отримав його свого часу у Львові, де на спеціальній виставці презентував свої шедеври: полонив тоді ними журі й гостей зі всього колишнього Радянського Союзу. На Прикарпатті ж вироби талановитого умільця й сьогодні експонують у музеях Коломиї, Івано-Франківська, Косова, низці інших містечок, а також на численних етнографічних фестивалях та форумах.
Успадкував батькове ремесло й один із двох синів чоловіка. Проте, на жаль, рік тому відійшов у вічність. Нині ж виготовляє постоли онук Тараса Григоровича — 25-річний Петро. Мешкає він у тому ж селі, неподалік від дідуся, виховує із дружиною двійко синів, чекають лелеку з третім. А загалом має Тарас Григорович п’ятеро онуків та чотирьох правнуків. Радіє, коли ті навідуються в гості. І пишається, що його справа житиме, адже її гідно продовжує онук, а там, дасть Бог, і правнуки освоять це прадавнє ремесло.
Леся САДОМСЬКА, “Сімейна газета”.
