Другий рік невгамовний ворог топче нашу українську землю: то тупцюється на місці, то втікає , киваючи п’ятами, та ніяк не зрозуміє, що наша лють, наша ненависть до загарбника ніколи не зникне, і ми ніколи не зупинимося, доки не вигорнемо рашистів з рідної української землі. Адже кожен наш воїн стоятиме на захисті свободи до останнього, дбаючи про вільне майбутнє. І про це не треба нікому нагадувати, і в цьому не треба нікого переконувати. Такими були й брати Рачки, Олександр та Євген, про яких сьогодні піде мова.
- Зінаїдо Григорівно, розкажіть, будь ласка, якими були Ваші сини в дитинстві, - звернулася я до З. Г. Рачок – мами наших героїв.
- Старшим сином у нас був Саша. Він народився 4 серпня 1993 року, а молодшим – Женя. Його день народження 29 липня 1995 року, - розпочала розповідь Зінаїда Григорівна. - Між хлопцями різниця в неповні два роки. Ця різниця між ними відчувалася тільки, коли вони були дуже маленькі. Тоді Саша дійсно почував себе старшим братом. Він і слідкував за Женею, і іграшками забавляв, щоб той не плакав. А одного разу, коли Жені був рік, спробував навіть у візочку його возити, та на нерівній поверхні візочок перекинувся. Добре, що все обійшлося тільки сльозами брата, без наслідків. Ми тоді ще у свекрів жили. Так хлопці й прибирати допомагали, і стіни «білували» багном. Та свекруха моя, Раїса Іванівна, добра була, не сварила онуків, адже вони допомогти хотіли. Змалечку були помічниками. Домашнє господарство тримали, так хлопці, як підросли, і напували, і годували худобу, і траву рвали, і курчат від дощу ховали. Товаришів у них було багато. Не сварливі вони в нас були. Навчалися посередньо, а от у організації та проведенні позакласних заходів завжди були активні, і це їм дуже подобалося.
- Коли хлопці були малими, ними більше займалася Зіна та батьки, - продовжив розмову Віктор Васильович Рачок – батько Олександра та Євгена. – А як підросли, самі почали тягнутися до мене. Мотоцикл помагали відремонтувати, а потім і трактор. Після закінчення школи обидва, не вагаючись, пішли служити до лав української армії. Сашу призвали в 2011-му. Службу проходив у Черкаському. А Женю провели на службу 2013-го. Служив у Одесі два роки. Та в 2014 почалося вторгнення росії на територію України. У 2015-му Женя повернувся зі строкової служби, а Саша пішов служити. Контракт завершився б у березні 2022 року, та не дожив, - зітхнув батько. Женя після служби вивчився на тракториста, та в 2017 році теж підписав контракт, який сплинув 2020-го. Та після 24 лютого Женя був у перших рядах захисників. Зараз мені здається, що разом зі своїми синами я поховав половину себе. Живу з постійним болем у душі. Часто відвідую їхні могили, ніби намагаюся надолужити втрачене. Ось скоро знову піду земельку порівняю, поговорю.
- Із Сашею ми знайомі з дитинства, - згадує дружина Олександра Рачка Олена. - Дружби великої не було, та ми часто бачилися, адже я приїздила на канікули до сестри. Спочатку він мені здався зарозумілим та грубіяном, але що більше ми спілкувалися, тим більше Саша починав подобатися. Могли з ним розмовляти про все на світі аж до самого ранку, він мені відкрився відповідальним, надійним, добрим і щирим. Та потім ми виросли, і шляхи розійшлися. 2014-го я побачила Сашу в Межовій. Підійти не наважилася, та все ж написала смс повідомлення. І він відповів. Запропонував зустрітися, поговорити. Виявилося, що після армії він пішов працювати в Шахтоуправління «Покровське», а в Межовій житло винаймає. Ми почали зустрічатися. У 2015-ому з’їхалися, стали жити разом. Восени 2015-го Саші вручили повідомлення про повернення на військову службу. І він пішов. Служив у Слов’янську. Приходив у короткі відпустки. Термін служби спливав восени 2016 року, саме в цей період я й дізналася, що вагітна. 4 березня 2017 року ми одружилися. А 17 липня народився наш Ілюша. Бачилися ми не так часто, як би хотілося. Та коли приїжджав, це було свято. Я по життю повільна, та коли був удома Саша, світ крутився зі швидкістю Сонця, я його так і називала «Сонечко моє». Він нічого для нас не шкодував: ні подарунків, ні уваги. Завжди створював затишок, бадьорий настрій, усіх заряджав позитивом. За що не брався, усе в нього виходило. Аж дух перехоплювало. Син дуже чекав з ним зустрічей. У 2019 році ми придбали власне житло в місті Павлограді, того ж року й переїхали. Саша працював у Тернівському шахтоуправлінні, потім знову підписав контракт і пішов на службу. Контракт закінчувався в березні 2022 року. Та повернутися до мирного життя не судилося. 10 квітня 2022 року він загинув, обороняючи Авдіївку. Олександр і до військової справи відносився з усією відповідальністю. Мав нагороди від вищого керівництва. Завжди був чесним і принциповим. Ніколи не йшов на компроміс із совістю. Бачу, й Ілюша схожий на нього не лише зовні.
- Саша та Женя були різні. Саша був більш спокійний, а Женя – душа компанії, у нього було безліч друзів, - говорить Литовченко Марина, дівчина Євгена. – Ми з Женею хоча й з одного села, та познайомилися через інтернет мережі в 2020-ому році. Під час першої зустрічі особисто ми з Женею дуже довго гуляли вулицями рідної Новопавлівки, безкінечно розмовляли, ніби давні знайомі та зрозуміли, що один одному дуже сподобалися. Рівно через 2 місяці після нашої першої зустрічі в Жені завершився контракт, і він влаштувався на роботу в Шахтоуправління «Покровське». Восени цього ж року я перейшла на роботу до КНП «Покровська клінічна лікарня інтенсивного лікування». У Покровськ переїхав і Женя. Ми почали жити разом. Прожили щасливі рік і чотири місяці. Активний із друзями Женя вдома був геть іншим. Він був уважним, турботливим, дбайливим. Усіляко намагався захистити наше щастя від лихих поглядів, слів, справ. Він постійно піклувався про мене. Чекав з роботи, захищав. Ми щиро кохали один одного. Планували одружитися та заховати наше щастя від сторонніх очей, щоб ніхто не наврочив. 24 лютого життя змінилося та не припинилося. Женя знову воював, та ми були на зв’язку. 11 травня 2022 року страшна звістка: у боях за село Богородичне Донецької області старший солдат Євген Рачок загинув. Я не можу змиритися з цим. Зберігаю кожне фото, кожний документ, кожен папірець, пов’язані з ним. Це мені допомагає жити далі.
Так згадують про Олександра та Євгена Рачків їхні рідні та близькі люди. Як ми бачимо, хлопці постійно в їхніх думках, спогадах, сьогоденні. І кожен з нас розуміє, що віддали вони свої життя не тільки за своїх рідних, а й за кожного з нас, а значить і в наших серцях живуть їх імена назавжди.
Лідія СОТНИК
