Життя людини. Поняття, якому можна дати безліч пояснень. Життя - це діяльність, це період існування людини від моменту народження, це щастя, це подарунок. Кожна людина народжується в цьому світі з певною місією. Але чи знає вона своє призначення? Звичайно, ні. У кожної людини на її життєвому шляху трапляються інші люди, які можуть підказати й направити її в потрібний напрямок або, навпаки, мотивувати займатися тим, до чого не лежить душа. Та все ж таки не потрібно забувати про те, що кожна людина є господарем свого життя.
Сім’я Самодай Валентини Олександрівни та Самодай Леоніда Федоровича знайома всім мешканця села Богданівка й далеко за його межами. Адже своєю багаторічною та добросовісною працею вони заслужили повагу людей.
Та все ж мало хто знав, що ця прекрасна пара пройшла по життю рука в руці вже 50 років!
Тож про все по порядку.
Почалася історія сім’ї в далекому 1967 році, коли молода, тендітна красуня Валя, учениця дев’ятого класу, на шкільному подвір’ї Межівської школи зустріла такого ж красеня Льоню, учня десятого класу.
- Це було кохання з першого погляду, – говорить Леонід Федорович, - а як же інакше, від Валі неможливо було відвести погляд!
І, мабуть, вже тоді між двома закоханими промелькнула та сама іскорка, що запалила вогонь любові на все подальше життя.
Шкільні роки промайнули дуже швидко. Після закінчення школи Леонід закінчив курси водія, в тому ж році призвався до лав радянської армії. Служба проходила далеко від рідного дому в Казахстані (місто Карши).
Після проходження служби навчався в Маріуполі в так званій мореходці. Це була заповітна мрія Леоніда, хоча з певних причин їй не судилося втілитися в життя.
Вибір майбутньої професії у Валентини був очевидний. Ще в шкільні роки вона дуже любила виступати на сцені будинку культури. Брала участь у шкільних концертах, співала в хорі та мріяла про велику сцену. І вже тоді, напевно, знала, що неодмінно її життя буде пов’язане з театром, сценою, співами. Вибір майбутньої професії не здивував її батьків – у 1969 році Валентина вступила до Дніпропетровського театрального училища. Студентські роки промайнули, як один день.
Леонід і Валентина здобули професії та й задумалися про створення свого власного сімейного гніздечка. Тож 24 березня в 1973 році вони побралися та почали зводити власний будинок на виділеному колгоспом місці. Там вони проживають дотепер.
Молоді спеціалісти завжди потрібні в селі. Тож і нова сім’я Самодай не залишилася без уваги. Леонід пішов працювати водієм КАМАЗа в тодішньому колгоспі ім. Жданова. Валентина ж очолила Богданівський Будинок культури, де на посаді директора працює й зараз.
- Цікаве життя в селі було на той час, скажу я вам,- пригадує пані Валентина. - Люди були завантажені нелегкою колгоспною працею. А ми як працівники культури повинні були усіляко урізноманітнити дозвілля сільських трударів. Тому будинок культури працював майже без вихідних днів. Працювали різноманітні гуртки – хоровий, вокальний, драматичний, духовий (один на район дівочий духовий оркестр під керівництвом Первія Миколи). А яка була міцна агітаційна бригада, яка обслуговувала молочно-тваринницькі ферми. А скільки фільмів показували! Кожного дня перетворювався будинок культури в кінозал.
У 1975 році в сім’ї народився первісток Валентин, через три роки, у 1978, Євген.
Робота займала більшу частину подружнього життя. Буденні клопоти. У свята теж робота. Сини виросли та покинули рідну домівку, створивши вже власні сім’ї. Ось Валентина та Леонід уже взяли на руки свого першого онука Єгора, згодом народилася онучка Анжела.
Життя продовжувалося та йшло день за днем. І незчулися герої нашої розповіді, що майже на одному диханні вони прожили разом п’ятдесят літ. Цілих півстоліття рука в руці в щирій любові одне до одного.
- У нашій сім’ї були різні моменти, як щасливі, так і сумні, – говорить Леонід Федорович, – і це абсолютно нормально. Ідеальних сімей просто не буває. Головне, ніколи не ображатися та вміти дослухатися, іти на компроміс.
А ще родина Самодай дуже любить збиратися в дружньому родинному колі. Чільне місце на святковому сімейному столі займають «мамини смаколики», якими з любов’ю частує родину Валентина Олександрівна.
Зараз Єгор проходить службу в лавах Української армії, тому дідусь і бабуся з нетерпінням чекають маленьких відпусток, щоб побачити та обійняти онука.
Життя - дійсно складна штука, але ще важче знайти себе в цьому житті і вже найскладніше завдання – зустріти своє кохання, зуміти розгледіти серед тисячі тисяч облич ту саму людину й зрозуміти, що це ваша доля.
Сім’я Самодай прикладом свого життя довела, що все неможливе можливо, головне, іти все життя обраною дорогою. А в свою чергу ми точно знаємо, що герої нашої розповіді просто щасливі люди, тому що вони пронесли своє кохання через усе своє життя.
Ольга ГОЛЯНИЧ
