Коли за двором на лавочці сидять подружжя Москаленків, мимо ніхто не пройде: зайдуть обов’язково поспілкуватися, про справи розпитати, події у світі обговорити. Микола Семенович та Валентина Михайлівна завжди з людьми жили у мирі та злагоді, вік працювали. Микола Семенович працював водієм КАМаза, часті відрядження, робота цілодобова. Та будь-яка дорога була легкою для нього, бо вдома була господинею і берегинею його дружина Валентина. Недарма ж говорять у народі: дім держиться не на землі, а на жінці.
Приїхала Валентина у село Хороше після закінчення Павлоградського медичного училища, стала працювати медичною сестрою. Тут і зустрівся красень Микола, а 1 травня 1970-го року й весілля зіграли. Через рік народилася донечка Тетянка, а згодом й Світланка. Коли лише й встигала все Валентина? Дивувалися колеги на роботі та сусідки.
Вдома – доньки, господарство, разом з ними жила й мама чоловіка та її мама. Тож довелося Валентині Михайлівні ще й піклуватися про стареньких. А згодом, коли нездужала її мама, забрала і її до себе з Харківщини.
Хорошівська лікарня у 70-х роках була на стадії розквіту. Працювало стаціонарне відділення, було 70 ліжок. Працювала Валентина Михайлівна старшою медичною сестрою. Велика відповідальність лежала на ній за роботу. У колективі поважали її.
А до того ж це були роки бурхливого підйому художньої самодіяльності у всіх трудових колективах. Конкурси, зльоти, фестивалі. Медичні працівники співали, танцювали й грали вистави. Головним лікарем був Паршиков Микола Гнатович. Працівники згадують його як строгого і вимогливого керівника.
- Не пропускали ми жодного огляду, - розповідає Якуба Галина Дмитрівна. – І робили це з радістю. Молоді були – на все сили вистачало.
Згадує Галина Дмитрівна перші роки, коли вони майже одночасно прийшли працювати з Валентиною Михайлівною. У Хорошівській лікарні працювали пологове, дитяче, хірургічне, терапевтичне відділення. Колектив медпрацівників був великим. Валентина Михайлівна була вмілим організатором і в роботі, і в колективних святкових заходах.
Добрими словами згадують її і молодші колеги, які прийшли працювати пізніше.
- Для нас вона була й наставником, і порадником, і просто старшою подругою, - згадує Ірина Пойдун. – Ми могли з нею відверто говорити на будь-які теми.
Коли треба було нам зробити зауваження, вона робила це делікатно, і ніхто ніколи не ображався. Вміла вона об’єднувати колег різних поколінь
Доньки Тетяна та Світлана пишалися мамою, та все ж сумували, коли мама була на зміні, а вони були вдома з бабусею. Про організаторські здібності мами жартують і досі.
- У нас були списки завдань, які ми з сестричкою повинні були виконати до приходу мами, - посміхається Тетяна. – І ми старалися все зробить, щоб нас відпустили погуляти. Бувало, молодша сестра не виконувала своєї частини, а я швидко робила й за нею, аби нас відпустили.
Доньки розуміли, що треба допомагати вдома. Тато працював багато, він вважав, що у його доньок повинно бути все, а найголовніше – у холодильнику їжа, а в гардеробі – гарний одяг. Тож і доводилося братися батькові за далекі рейси.
Завжди він знав, що його дружина разом з доньками триматимуть порядок у домі. Для Валентини Михайлівни не було нічого неможливого. Коли чоловікові треба було закінчити заочну школу, і тут без дружини не обійшлося. Вона сама особисто писала за нього всі контрольні роботи, лише б він отримав атестат.
Переробивши всю роботу, піднімалися дівчата на драбину і сиділи, вдивляючись вдаль.
- Що ви там робите? – питала бабуся.
- Тата виглядаємо! – в один голос відповідали сестрички.
Вони й зараз сміються, згадуючи ці моменти дитинства. Згадують радісні повернення тата з неодмінними подарунками для всіх членів сім’ї. Згадують дівчата із теплом батьківський будинок, найрідніше місце на землі, де завжди було затишно й спокійно. Мудрі мама й тато ніколи не сварилися, піклувалися один про одного, так як зараз піклуються вже доньки про своїх батьків.
Тетяна, незважаючи на відмовляння мами, обрала теж фах медичної сестри, працювала у Васильківській районній лікарні. Світлана не стала медиком, але її син, Максим, навчається в медичній академії.
Мають Валентина Михайлівна та Микола Семенович чотирьох онуків та двох правнуків.
Всі із задоволенням люблять приїжджати до дідуся та бабусі. Ось і цими днями збереться у просторих кімнатах будинку велика родина, і буде тісно у ньому від веселощів, сміху, радості. А нагода для святкової зустрічі неабияка – 70 років з дня народження Валентини Михайлівни.
З любов’ю звучатимуть найкращі слова про маму, дружину, бабусю. Про жінку, яка все здолає, вистоїть і не втратить своєї доброти й ласки.
Саме про ту жінку, на якій тримається дім. Це саме про Валентину Михайлівну Москаленко.
