Іван Федорович Карпенко: «Я в примхи долі не вірю, але мати казала, що народився в середу вранці та в сорочці. Усе життя відчуваю, що в сорочці, де буває «круто» в житті, мене ніби Янгол береже».
Так починаємо розмову з ювіляром Іваном Федоровичем Карпенком із села Хороше, якому 23 листопада виповнилося 95 років. І згадати за ці роки імениннику є що, адже він – син народної поетеси Фросини Карпенко, пережив за майже століття голод, війну. У свої 95 років Іван Федорович напрочуд добре пам’ятає до дрібничок часи розбудови краю. І досі його улюбленим заняттям є прогулянки рідним селом, адже тут кожна цеглинка нагадує юні роки.
Іван Федорович народився 23 листопада 1927 року, проте вже в зрілому віці змінив дату в свідоцтві на 22 листопада, каже, це число йому більше подобалося, тож відтепер два дні святкує свої іменини. З’явився на світ у селі Хороше.
У 1932 році родина проживала в глухому радгоспівському хуторі Малєєво. Це рівнічно-східна частина Межівщини. Іван був другим сином у батьків. Ще був старший Микола (1925 року), та менший Василько.
1933 рік. Урожай цього року був рясний, і роботи було багато з ним. Але цей же рік був для краян голодним…
- Ми з братом були пухлі від голоду. Мати дивилася на нас заплаканими очима. Їли ми передерті качани з кукурудзи, а від цього ситими не будеш. Батько ремонтував трактори в Петрівському – це було за 14 кілометрів від дому, там ночував у гуртожитку, а додому приходив тільки в неділю. Мама Фросина, узявши із собою маленько Васю, пішла на хутір, Гейден, нині Левадне, до свого дядька Карпа. Поки батьки були на заробітках, ми з братом лишилися вдома самі. Коли мама повернулася додому, у неї були три невеличкі бурячки. Найменший Василько у цьому ж році помер від голоду, йому було два рочки. Батько викопав неглибоку яму, і разом із колискою закопали тільце, - згадує Іван Федорович.
Весною 1933 року батьки працювали на будівництві тваринницьких приміщень, харчувалися в їдальні. Жінки брали із собою на роботу дітей, так могли працювати та підгодовувати малечу. Щоправда завжди наражалися на небезпеку потрапити на очі наглядачеві.
- Коли йшов наглядач, жінки дітей ховали, бо як той побачить малих біля мамок, то виганяв, щоб мамки не давали дітям їсти. Була там одна жіночка на прізвище Липка, то вона виходила до наглядача, тим часом діти ховалися, - згадує Іван Федорович. - Так і виживали. До речі, дід мій вважався куркулем, бо той мав свій млин у селі під Коханівкою, за той млин діда розкуркулювали. У 1933 році дід сам лишився, бо батькові моєму довелося піти жити в інше село, так би мовити треба було “відколотися”, бо якщо син кулака, то не приймали на роботу, - згадує Іван Федорович.
По весні 1934 року родина Карпенко перебралася у відділок Ленінський. Оселилися в крайній хаті. Життя йшло, брати Микола та Іван закінчували початкову школу в Мар’янці, тож довелося переїздити знову. Опинилися в радгоспі «Дніпропетровський», оселилися на другому дворі, який називали машинним, розмістилися в кімнаті п’ятиквартирної хати.
1938 року радіо оселилося в кожній квартирі радгоспу. Мама Фросина Андріївна на той час уже публікувалася в радгоспній газеті «Ударник». А потім відправила листа з віршами на київське радіо. 1939 року побувала на республіканській нараді народних поетів та кобзарів.
Однієї червневої неділі затріщав репродуктор і оголосив страшну звістку – війна. Була пора сінозбирання. 20 серпня виряджали чоловіків на фронт. А підлітки рили окопи.
14 жовтня по розбитій дорозі їхали військові підводи, брели промоклі солдати, вони відступали. На ранок село заходили німці. Готуючись до зустрічі з окупантами, жінки так себе занедбували, вдягалися в драння, щоб і рак не причепився. Нестерпно жилося при окупантах. Кати клали до могил безвинних людей. Іван у той час партизанив. Був зв’язковим, передавав інформацію, вигадували різні способи бути непоміченими, наприклад, у стовбурцях соняху переносив важливі документи.
- Мені було 13 років, коли почалася війна. Пам’ятаю, як у нашій хаті шестеро німців заселилися, це було якесь начальство. Жінок, матерів у селі не було, у німецьку балку потікали. Коли починалися обстріли, ми всі в балку тікали, там переховувалися, - розповідає Іван Федорович.
Коли німці пішли, спалили все село. Від хутора лишилося згарище й старий млин. На ранок матері посходилися в село, у кожного своя піч надворі, варили їсти й чекали своїх солдат.
- Мій батько Федір Тимофійович Карпенко у липні 1941 року був мобілізований на війну. Останній його лист польовою поштою одержали у вересні, перед окупацією. У бою за Ростов-на-Дону від був контужений і поранений та пострапив до шпиталю. Потім його демобілізували як непридатного до служби, він ходив на милицях. Забігаючи наперед, скажу, що додому батько повертався пішки на милицях, майже 300 кілометрів. Ішов два місяці й повернувся додому, - розповідає Іван Федорович.
1943 року восени родина знайшла прихисток у селі Хороше, у підвалі хорошанської школи, у якій зимували кілька сімей хорошан.
- Стоїть і зараз стара школа в селі, ото ми в тому підвалі жили, нас чотири сім’ї там було. Школу називали “Економія”, так як це був маєток князя Щербатого, а все його майно називали «Економією». Ми рубали дрова, щоб опалювати підвал. Так і жили, - розповідає ювіляр.
1944 року продовжили призов у армію.
- Призивали всіх до 1927 року народження, якраз мій вік був останній призивний у війну. Після того вже не призивали. 1928 року організували школу в селі. Хто ходив до неї, того не забирали на війну. Я пішов до школи доучуватися. Закінчив сім класів, пішов у колгосп поратися до бичків. Уже за шостим призовом мене забрали в армію. 27 діб возили по росії. Так дісталися до військової частини, де почалася моя служба, - розповідає Іван Федорович.
Іван потрапив у місто Радвілішкіс у Литву до військової частини 37725.
- Визволяли міста, звільняли полонених. Згодом ми потрапили в місто Кенігсберг (який потім перейменували в Калінінград). Після Кенігсбергу службу продовжив у Ризі, а потім повернувся до військової частини. Шість років я віддав службі в армії. Був у 110 окремому комендантському взводі Прибалтійського військового округу. Навіть допомагали організовували колгоспи в Прибалтиці, - пригадує ювіляр.
На 18 році життя Івана забрали до армії, а повернувся додому 24-річний парубок. Повернувся до села Хороше, тут була вся його родина. Тут зустрів свою другу половинку та створив сім’ю, знайшов своє призвання.
- Батько мій гарно грав на гармошці. Якось у селі шукали гармоніста, одразу ж підказали: “Знаємо гармоніста гарного, але він син кулака”. Та на той час то нікого вже не цікавило. Гармошка батька виручала, тож він учив мене грати. Я вмів грати на будь-якому струнному інструменті, на баяні, а особливо любив мандоліну, бандуру. У армійській самодіяльності був задіяний. Навіть з караулу знімали на репетиції. Через цей хист і став працювати в культурі. Пройшов курси навчання на народних інструментах. А потім я ще Дніпропетровський кульок закінчив на стаціонарі, - розповідає Іван Федорович.
1951 року Іван Федорович почав працювати завідувачем клубу Хорошівської сільської ради. Відтоді наступні 50 років присвятив себе культурі.
- Не було тоді ще ні клубу в селі, ні кантори. Потім побудували клуб на 80 місць, було в нас радіо, а потім з’явилося кіно. Клуб завжди був переповнений, його було замало для такої кількості людей. Через 14 років почали будувати новий клуб. Це було народне будівництво, кожному двору давали два-три метри будувати фундамент. Нам припало біля кіновідеобудки місце. От тоді я переключився на кіномеханіку. Ходив на перенавчання, а потім до 60 років був кіномеханіком. На той час у селі вже будували школу, дитячий садочок. Так більше 40 років я пропрацював у клубі, - розповідає Іван Федорович.
Зізнається ювіляр, що зараз часто прогулюється селом, як на екскурсії, поглядає на будинок культури, бо знає там кожну цеглинку. Згадує, як гудів клуб.
- Кіно дуже любили в селі. По кіноплівки я їздив аж у Донецьк. Я був кіномеханік першої категорії. Привозили фільми, які ходили дивитися всім селом.
Іван Федорович має велику родину. Доля склалася так.
- Коли прийшов з армії, товариш мені каже, що треба вже й женитися. І мама говорила, щоби довго не холостякував. На той час я ходив до сільради протоколи писати, просили мене, бо мав гарний почерк. Там же побачив на столі два паспорти на прописку. Один з них належав Любові Антонівні. Жінка нещодавно переїхала до нашого села, жила на квартирі в знайомого. Невдовзі ми з Любою зустрілися. А згодом і побралися, - згадує іменинник.
У Івана та Любові народилося двоє доньок: 1954 року - Тетяна та 1959 року - Ірина. Тетяна подарувала батькам трьох онучок - Олесю, Олену й Марусю. У Олесі - троє дітей, у Маші - троє дітей, у Ірини - донька Катя, яка теж має трьох дітей: Матвія, Кирила та Руслана.
1983 року дружина Любов Антонівна злягла від тяжкої хвороби, врятувати від якої жінку не змогли. Іван Федорович тяжко переживав втрату дружини. Та доля не лишила його самого.
- Написав я листа в обласну газету «Зоря», була там така рубрика «Шукаю долю». Багато мені листів писали, я об’їздив 18 жінок. Усі звали до себе в місто, а я з села не хотів їхати. Аж тут приносить листоноша мені листа, на останній глянула й каже: «Оце молода жінка, але почерк гарний, то в неї й характер такий». І я відповів на того листа, - розповідає Іван Федорович.
Лист написала тоді пані Тетяна, яка дуже скоро стала дружиною Івана Федоровича.
- Ми познайомилися цікаво. Я сама жила в глухому селі, четверо дітей мала. Читаю, що люди пишуть, шукають свою долю. Прочитала листа Івана Федоровича в газеті й написала йому відгук. Подумала, що він - син поетеси, старший від мене, а значить розумний. Зустрілися ми з ним у Дніпрі. Я приїхала з П’ятихатського району Кіровоградської області. Іван приїхав на машині. Я одразу не підійшла, розглядала здалеку. Він був у пижиковій шапці, солідний, - розповідає дружина Тетяна Іванівна.
- Шапку мені дав племінник Федір, щоб вид у мене був хороший, - жартує Іван Федорович.
- Тоді я вже підійшла до автомобіля, відкрила дверці та й питаю: «До Комісарівки не довезете?». Отак і познайомилися. Я тоді була депутатом сільської ради, уже на сесію запізнювалася, тож Іван Федорович відвіз мене на сесію, отака була перша поїздка, - продовжує пані Тетяна.
Тетяна Іванівна працювала дояркою та обліковцем, сама на той час виховувала чотирьох дітей. Меншій Олесі тоді було п’ять років.
- Я приїхав до матері, кажу: знайшов молодичку з чотирма дітьми. А мама каже: «Синок, забирай. Я виросла без батька, у наймах була. Нехай у дітей буде батько», - пригадує Іван Федорович. – Був у нас завідувач фермами пан Тільний. Він питає: «Ти ж казав, що скоро привезеш мені зоотехніка». То я наступного дня поїхав і привіз Тетяну у Хороше. Її одразу взяли завідувачкою молочним блоком на молочарку, - доповнює ювіляр.
І хоч різниця у віці між Іваном та Тетяна була 20 років, це не завадило їм побратися та прожити в шлюбі 37 років. Разом уже подружжя жило веселіше. Свиней годували та продавали. А коли вийшли на пенсію, спробували себе в бізнесі – продавали одяг з Європи. Жартують, що і заробіток мали, і діти були одягнені.
Окрім своїх двох доньок Тетяни й Ірини та онуків, Іван Федорович виховував ще й дітей дружини: Маріанну, Оксану, сина Сашу та найменшу Олесю.
- Особливо Фросина Андріївна любила дітей, вона їх одразу підібрала. Оце тільки дивлюся: у дворі стояла лавочка, і вона завжди там сиділа, а діти біля неї вмощувалися. Вона - людина освічена, щось їм розповідала, діти її слухали, - пригадує Тетяна Іванівна.
Усі діти подружжя освічені. Донька Тетяна закінчила Дніпропетровський педагогічний інститут, викладала українську мову. Її життя перервала хвороба на 50-му році життя.
Донька Ірина навчалася в будівельному училищі, але її хист до творчості привів її до Хорошівської школи, де вона викладала хореографію, діти її обожнювали. Неповторні хореографічні постановки Ірина ставила до самого виходу на заслужений відпочинок. А ще часто батькові допомагала в клубі. Майже завжди була поруч з ним.
- Я можу сказати, що батько в нас чудовим. Ми разом з ним об’їздили чимало країн: Латвію, Литву, Білорусь, у москві були. Возив у ті міста, де служив. Дуже нас любив. Казки читав, а з відряджень привозив іграшки. У дитинстві я мала ляльковий будинок, який зробив татко власноруч. У кожній кімнаті була лампочка на батарейках, все як у справжньому домі. І все життя піклується про нас, тепер про онуків, - згадує донька Ірина.
У дружини Тетяни донька Маріана - старша заступниця головного бухгалтера у Вербуватівці, має двох синів та онука. Оксана вивчилася на взуттєвого майстра, заміж вийшла за коханівського хлопця, має двох дітей та вже трьох онуків. Син Сашко — шахтар, бджоляр, має сина. Олесю забрав парубок Олексій до москви.
- Аж страшно подумати, що мені вже 95 років. Не палив ніколи, чарочку можу випити. Я б навіть сказав, що весь свій вік серце лікував: лікарі казали, що в мене недостатність центрального клапану. Останні три роки зникли всі болі. Живу при температурі 35.2. Зір відкоригували лікарі, газетку читаю із задоволенням. Та й слухаю через апарат. А ще люблю поїздити на автомобілі та на мотоциклі. Щасливий я, недарма в сорочці народився, - зізнається ювіляр.
Іван Федорович надбав за життя найцінніше багатство: двох доньок, чотирьох онуків та дев’ять правнуків. А ще діти, онуки та правнуки дружини Тетяни. Багата родина. Не втратив Іван Федорович почуття гумору, як і жаги до життя. У затишній хатині завжди радо зустрічають гостей, пригощають смачним чаєм та розповідають про знаки долі, секрети щастя та довголіття.
Уся велика родина: донька, онуки, правнуки та дружина Тетяна вітають Івана Федоровича з ювілейним Днем народження. Бажаємо імениннику здоров’я, добробуту й довголіття. Хай кожен день повниться радістю та гарним настроєм. Ясного та мирного неба. Адже не за горами 100-літній ювілей.
Іван Федорович розповідає про своє життя (коротка історія):
Давай дружити!
- Підпишись на наш Telegram-канал: там оперативні новини Синельниківського району та країни
- Наша сторінка у Facebook "Степова зоря"
- Ми є в Instagram
- Наш Chat_bot: Ви можете надсилати нам новини та цікаві фото/відео (події, пейзажі, дітей і т.п)
- Наш Youtube: цікаві відео з Петропавлівки та району
- Якщо ви бажаєте підтримати нас і наші медіа, будемо вдячні за ваші донати.
Підтримати нас можна на головній сторінці нашого сайту натиснувши ПІДТРИМАТИ КОМАНДУ!
Дякуємо, що ви разом з нами!💙💛
