Війна залишає нас без близьких, знайомих, домівок, речей. Багато людей залишилися без рідного дому ще в 2014 році, почали налагоджувати своє життя, як 24 лютого жахлива війна знову все відібрала. Валентині Григорівні Юдіній - жительці с. Опитне Донецької області, розташованого поряд з аеропортом, двічі довелося тікати від війни.
Улітку 2014 року війна увірвалася в життя всіх жителів маленького села Опитне, почалися страшні бої за Донецький аеропорт, обстріли. Від ворожих обстрілів рятувалася й пані Валентина.
- Спочатку ховалася вдома в квартирі, коли було зовсім страшно, ходила з сусідами в підвал надворі, ми його одразу добре облаштували, знесли всі необхідні речі. По вулиці ходити було надто небезпечно, іноді захистом було лише дерево, за яким ховалась з надією на життя, - згадує Валентина.
З кожним днем було все страшніше, багато людей уже змогли виїхати, на весь дім залишилося кілька людей. Рідні та діти жили в Авдіївці, на той час в них ще було спокійніше, але приїхати за Валентиною було дуже небезпечно - усі дороги були під обстрілом.
- У нас ще було світло, піднялася до квартири приготувати поїсти, аж раптом двері відчинилася та зайшла онучка, за нею й діти, я навіть не одразу зрозуміла, як вони тут опинилися, - розповідає жінка.
Пані Валентина взяла кілька речей та сказала сусідам, що через декілька тижнів повернеться, поки побуде в дітей. Але ось уже 8 років минуло, а вона так і не повернулася в рідний дім. Рідним містом стала для неї Авдіївка.
- Страшно згадувати дорогу, якою ми їхали, здавалося ось ця мить і все, - каже пані Валентина.
Валентина Григорівна стала вперше переселенкою з Опитного. Але й життя в Авдіївці було неспокійне, часом жахливе. Тішило лише, що поряд були рідні.
Валентина з онуком
- Жахливо казати, але за 8 років ми якось звикли жити з війною, - каже пані Валентина.
Після 24 лютого ситуація в місті Авдіївка змінилась не одразу, але емоційний стан був напружений. Люди почали готувати підвали, запасатися їжею, свічками, адже вже знали, що треба робити.
- Насправді ми зовсім не збиралися виїжджати, думали, як завжди пересидимо в підвалі та й по всьому.
За кілька тижнів почалися жахливі обстріли центра міста, горіли будинки, гинули люди.
- Ми вже почали розуміти, що ситуація - страшніша, ніж гадали. У мене маленький онук, 4 рочки, страшно було за його життя, - згадує жінка.
Однієї ночі, коли родина вже лягла спати, почався обстріл, на щастя їх дім горе оминуло, але багато хатин навколо згоріло.
- Ми одразу зрозуміли, що треба виїжджати, життя важливіше за дім та будь-які речі. На ранок під обстрілами зібрали все необхідне, тварин та поїхали. Нам не було куди їхати, але місто треба було скоріше залишити. У Петропавлівці вже була наша знайома, яка теж виїхала з Авдіївки, вона допомогла нам знайти житло, дуже вдячні людям, які допомагають таким як ми, впускають в свої домівки, діляться усім необхідним, вражені гостинності місцевих, насправді багатьом рятують життя. Нам є де жити, а головне, що спокійно можна спати, - говорить пані Валентина.
Валентина з онуком доглядають огород
Так Валентина Григорівна стала переселенкою вдруге.
Віримо, що скоро цей жах закінчиться, наша країна переможе, та кожен переселенець повернеться до рідного дому. Мирного неба кожному з нас!
