Валентин і Юлія Моісеєнки стали взірцем для багатьох родин у Петропавлівці у воєнний час. Сім’я, яка змогла у важкий для країни час допомогти й матеріально, і духовно багатьом людям, які опинилися в скуті. Про родинні цінності та життя у воєнний час розповідає подружжя для нашого сайту.
Поєднала долі церква
Юля родом з Васильківки, а Валік - з Покровського. Познайомилися в церкві.
- Я виросла у віруючій сім’ї, батька не було, мама сама виховувала трьох дітей, важко було. Я постійно допомагала мамі. У родині Валіка було четверо дітей (він був третім). Мама була віруючою. Були моменти в житті чоловіка: у молодому віці він не вберігся від шкідливих звичок. Але Бог дав сили йому змінити своєї життя, - розповідає Юлія.
Валік уже ходив до церкви "Нове життя", коли пішла до храму і Юлія.
- Він для мене був дорослим, адже різниця у віці - 11 років. Після навчання в інституті я знову завітала до церкви. Валік тоді при церкві займався організацією дитячих таборів. Якось ми разом організовували туристичний похід: з рюкзаками пішки подорожували. І в цьому поході дізналися один про одного більше. Мабуть, тоді й зародилися перші іскри кохання, - розповідає Юлія.
Було гарне весілля. Згодом народився син Самуїл. Через два роки - донечка Лія.
Невдовзі родині запропонували переїхати для Богослужіння в Петропавлівку. Відтоді Юлія та Валентин 10 років проживають у нашому селищі. Дбають про церкву, проводять служби, організовують дитячі табори. Церковна родина зростала. Себе ні Юлія, ні Валентин особливими не вважають.
- Ми - звичайна родина, нас об’єднує Господь і віра в Нього. Тому труднощі життєві ми долаємо з Божою допомогою. Прищеплюємо дітям і слово Боже, і мудрість свою передаємо.
Війна як випробовування
Війна стала випробовування для родини. Потрібно було прийняти чимало важливих рішень. І вони їх прийняли. Сім'я не виїхала з рідного селища. З 24 лютого разом з однодумцями взяли на себе велику місію - допомогти кожній людині, яка звернеться за допомогою.
З початком повномасштабного вторгнення Петропавлівщина прийняла чимало людей, яких евакуювали з розбомблених міст та сіл. У селищі немає жодного притулку для вимушено переміщених людей. Тож з евакуації люди їхали здебільшого до рідних. У кого рідних в цих краях немає, шукали прихистку через волонтерів та самостійно. А що ж було робити тим, кого евакуювали вночі, і часу навіть на пошуки житла не було? Телефонували Юлії та Валентину, і вони поспішали на допомогу…
Кімната в церкві стала тимчасовою домівкою для багатьох людей. М’які матраци та чисту постіль, умови прийняти душ та поїсти надавали всім, хто опинявся в скруті. Допомагали людям наводити лад у покинутих будинках. Були розрадою для кожної душі.
Гуманітарна допомога
За чотири місяці повномасштабного вторгнення окупантів наше селище стало рідним для понад тисячі людей з різних куточків країни. І хоч люди мали прихисток, але були без роботи, хтось не міг довго отримали хоч якісь виплати від держави. Та й вижити на невеликі виплати було складно.
Родина Моісеєнко з друзями знову розпочали займатися гуманітарною допомогую. Одяг, харчі, засоби гігієни… Усе, що можна було, вони діставали та ділилися з людьми.
- Нам допомагають віруючі, наші друзі як із західної України, так і з Америки. Підтримували фінансово: ми могли закупити необхідні продукти. Наші друзі, які виїхали до Польщі, теж привезли цілий мікроавтобус продуктів. Ми їдемо, закуповуємо продукти, розфасовуємо й надаємо людям уже готові продуктові набори. Також є допомога для маленьких: молочні суміші, памперси. Наприклад, тушкованку та готові каші ми передаємо захисникам на фронт, щоб вони вже споживали готову їжу. Людина відкрила, і можна вже споживати, - говорить Юлія.
Продуктові набори людям роздають раз на два тижні. Також надають продукти людям, які приїжджають до селища ну зовсім без нічого. Великим родинам дають більше продуктів.
Прихисток
Але не лише хлібом допомагають Юлія з Валентином. Часто людину треба просто вислухати: розповідають, плачуть, і стає легше.
Церкві, у якій служать Юлія та Валентин, майже 10 років. Перші три роки в Петропавлівці подружжя винаймало житло. А потім продали власну квартиру у Васильківці та купили будиночок в Петропавлівці. Тепер у цьому будинку живуть та служать.
- У служінні ми маємо багато однодумців. Були на початку двоє дівчат-місіонерок. Одна вийшла заміж, виїхала. А Наталя Рудник і її чоловік Євгеній залишилася з нами. Їхня родина теж живе в Петропавлівці. У Наталі маленькі дітки, то на деякий період вона виїздила до Львова до рідних. Без неї було важко, бо ми дуже поріднилися. Євгеній пішов у тероборону захищати. Але ми справляємося з усім і помічників маємо. Люди йдуть за допомогою.
За останніми підрахунками прихисток надали понад 100 людям.
- Хто перебував ніч, хто був більше. У залежності від того, хто їхав далі, а хто шукав собі житло тут. Ну як правило, жили в нас, як кажуть самі люди: «поки оговтаємося та прийдемо в себе, а потім поїдемо далі», - розповідає подружжя.
З 24 лютого декілька перших днів саме подружжя не могло прийти до тями.
- Люди, які ходили до церкви, теж повиїздили. А ми так якось прийняли рішення, що залишаємося. І я дякую Богу, що ми можемо щось робити для людей. Хай буде це маленька справа, але ми людей приймали, і я особисто відволікалася від цих подій. Мені від того було легше, бо я була зайнята. Я працюю вихователем у дитячому садочку і залишилася без роботи. І тому, щоб просто просиджувати, плакати, дивитися ті новини, себе чимсь зайняти вирішила: будемо служити людям і працюємо по сей день. Робимо те, що ми можемо, так само як інші люди служать і працюють, - розповідає Юлія.
Найперше, з чого починало подружжя, це з розуміння, що людям потрібен тимчасовий притулок.
- У нас не було умов, щоб прихищати людей. Деякі матраци були, декілька ми закупили ще. Дещо ми пороздавали людям, яких поселяли, бо не було нічого з собою. Самі перші люди, яких ми приймали, були з Волновахи. Олександр Бороданьов зателефонував і запитав, чи можна поселити хоча б на ніч. І так якось виходило, що ці люди виїжджали, а за ними їхні друзі, знайомі, родичі приїжджали один за одним. Були з Вугледару, Краматорська, Луганської області. Люди передавали номери телефонів, і воно само собою так у нас і пішло. Але хочеться, щоб це все скінчилося вже, - ділиться подружжя.
Коли з прихистком все устаткувалося, подружжя більше уваги приділяло гуманітарній допомозі.
- Закуповувалися в супермаркеті (продукти), пакували та розвозили малозабезпеченим та багатодітним сім'ям. Ми возили пакунки в Самарське, Українське, Петропавлівку. Потім прийняли рішення пофасували і щоб люди приходили до нас. Воно так зручніше, бо дуже багато забирає часу, - розповідає Юлія.
Жінка згадує перших людей, які звернулися за допомогою. Вони приїжджали та розповідали свою історію, з яких умов приїхали, хтось з підвалу, хто з-під обстрілів, хто втратив рідну людину. Дуже важко було слухати та сприймати. Вдячна всім, хто допомагав і словом, і ділом.
У воєнний час свою згуртованість показали віряни. Через друзів з-за кордону до Петропавлівки надійшла вагома кількість гуманітарної допомоги для однієї маленької церкви в селищі.
- Дякую Ірині, подрузі, з якою ми вчилися в інституті. Вона зараз в Польщі знаходиться. Віктору Гайдучику - служителю церкви в Америці. Вони нам допомагають коштами. Степану Марчуку – місіонеру, який веде службу в Гуляй-полі, у них там небезпечно, родина з маленькими дітьми, тож вони виїхали на західну Україну, але звідти допомагають. Він їде спочатку на Гуляй-Поле, там роздають продуктові набори людям, які залишилися в місті. А потім приїжджає до нас привозить гуманітарку.
Викликає подив де в родини Моісеєнко скільки береться енергії, сили, щоб допомогти людям. Адже це не лише закупівля продуктових наборів. Це ще й нагодувати всіх, кого прихистили.
- Якось нам привезли з Дніпра гуманітарну допомогу з нашого обласного об’єднання. Я навіть не знаю скільки ящиків з напівфабрикатами, ми самі були здивовані. І продукція була Але це не заводське, а люди самі готували. Це були пельмені, вареники, млинці з м’ясом та капустою. Дуже вони нас виручали. Бо наплив людей був дуже великий. Наприклад, коли є тушонка, то зварив картоплю або макарони, і вже обід чи вечеря - готові, і люди - нагодовані. Я скажу, ці люди, які в нас були, дуже вдячні й допомагали нам. Вони фасували з нами пакунки, варили їсти, носили ящики. Самі казали, що не можуть сидіти без роботи. Ми розставалися з ними вже як друзі. Обіцяли приїхати до нас, як будуть повертатися додому. А це в нас була група людей з Луганської області, вони працювали в будинку творчості цирковими майстрами, то пообіцяли, коли закінчиться війна, приїдуть із цирковою виставою до нас в Петропавлівку, - розповідає подружжя.
Попри те, що родина Моісеєнко організувала й прихисток, і гуманітарку, вони долучаються й до інших ініціатив у громаді. Де б не потрібна була допомога, Юлія з Валентином та друзями вже поспішають на допомогу.
- Нам зателефонували, попросили зробити бутерброди на 200 чоловік і чаю. Ми все зробили та привезли. Ми також розвозили хліб і воду. Нам дуже багато допомагають місцеві люди. Наприклад, Ольга Іванівна Цимбал зі своїм колективом нас підтримує часто. Я думаю, зараз багато таких людей, які щось роблять, - розповідає Юлія.
Якось родина й сама забрала до себе переселенців. Одна сім’я: чоловік, дружина й четверо діток. Вони евакуювалися з-під обстрілів, висадили їх на зупинці на виїзді із селища. Йти вже нікуди.
- Ми забирали їх біля автозаправки, на трасі їх висадили. Я питаю, де ж ваші речі, а вони кажуть, що нічого не взяли. Маленький пакет з документами й усе. Вони приїхали з Бахмута. Ми їм підбирали одяг, взуття у волонтерському пункті Будинку культури, - говорить Юлія.
Допомога духовна
Сама родина зізнається, що з 2014 року вже навчилися допомагати людям. Тож події лютого змусили все згадати.
- Ми ще 2014 -го навчилися, знали, що буде багато біженців, що потрібно буде й житлом допомагати, і нагодувати людей. Ми знали, що людей буде багато. Церква була відкрита для всіх 2014-го і зараз також. Так Бог влаштував нас. Служіння Богу - це непросто відвідати службу, узяти участь у релігійному обряді чи святкуванні. Ісус говорив, що я прийшов не для того, аби ви мені служили, я прийшов послужити людям. Бог сприймає доброту людей як служіння Йому. Якщо людина хоче послужити йому, вона має послужити ближньому. Церква наша створена для того й створена служити Богу, слугуючи людям, - розповідає Валентин Моісеєнко.
Зізнається подружжя, що зараз складніше допомагати, бо приходять люди з поламаними долями. Трагедія, сльози, біль, страждання, відчай... Усе це бачать вони ледь не щодня. Найтяжче перенести людський біль і вселити в людину віру.
Наші герої помічають, як біда згуртувала людей.
- Винести стільки своїми силами ми не змогли б самі, але в нас є церква, це живий організм, це одна така велика сім’я. Це західна Україна та зарубіжжя разом. Це приємно відчувати, що ти є частиною однієї великої сім’ї. Буває таке, що просто їдеш, і в дорозі зламалася машина, і ти просто телефонуєш до знайомих, чи немає біля тебе населеного пункту віруючих наших. І ці питання вирішуються просто та швидко. Я дуже дякую тим, хто жертвує на церкву, - говорить Валентин.
Підсумовуємо
З лютого місяця родина зібрала продуктові набори на суму близько 20 тисяч гривень. Окрім цього закуповували посуд, одяг, готували їжу як для вимушених переселенців, так і для військових передавали.
- Їздимо, варимо борщі, каші. Доставляємо продукти для цього. Звісно важко фізично, бо активні молоді люди виїхали з Петропавлівки. Нам дуже допомагає Олена Рудник. Люди виїхали з церкви, ми разом швиденько все прибрали, перемили, постіль випрали. Юліни колеги завжди дуже допомагають. На сьогодні час показав наскільки люди згуртовані, допомогти, поділитися, - розповідає Юлія.
А ще подружжя почуло від людей цікаву тезу військових, вони говорили: «У Покровському нас ненавиділи, говорили на нас «укропи», а в Петропавлівці зустріли українців щирих».
Про мову
Подружжя має своє бачення про мову.
- Десять років тому, коли ми сюди приїхали та вийшли на перше Різдво людей вітали, чуємо таке: «понаїжджали бендерівці». Подумали, що, мабуть, варто слово Боже на російську мову налаштовувати, якщо людям краще лягає російська мова. Але вже в 2015 році я проводив літній дитячий майданчик, і мені зауважили, що чують ворожу мову. Наскільки все може змінюватися. Люди тепер цінують свою свободу, мову, культуру, і не хочеться це все віддавати, просто не хочеться. Я не можу уявити собі життя під триколором. Під таким стягом жити не зможу, - говорить Валентин.
За цей час Юлія та Валентин зустріли багато людей, знаходилися споріднені душі, бували й недобрі люди.
- Були різні люди, але ми не вступали з ними в конфлікт. Єдине, що я розумію, люди пережили жах війни. Можливо, вони не до кінця ще усвідомили, можливо, ми їм послужили і змінимо їхню позицію, настрій. Різні люди, але ми нікому не відмовляли, ніколи не питали документів. Це зайве, не потрібно цього робити. Прийшла людина, значить це потрібно їй. Ісус казав: перемагайте зло добром. Ми розуміємо, що там багато людей роками дивилося російське телебачення. Можна насварити, вигнати, але можна проявити український характер і не впасти до рівня москальського, - говорить Валентин.
Зізнається подружжя, що в деякий час дуже хвилювалися, коли країною почали ширити нецензурну лексику.
- Говорю, Господи, наша нація так не падала ніколи. Але якось ця ситуація вирівнялася, бо це не наше, не українське, і воно швидко пішло геть, - говорить Валентин.
Майбутнє
Цього року подружжя Моісеєнко отримало несподіванку: Бог дав їм гарну звісточку – у них буде синочок. І ця звістка додавала їм увесь цей час сили та витримки.
- 10 березня ми дізналися, що Бог дає нам ще одне дитинча. Це було несподівано та бентежило, бо час - такий невизначений. Це ще був початок війни. Це зараз ми трішки оговталися. Але ми прийняли новину з радістю, і вона нас тримала в тонусі. Лія дуже сильно хотіла братика та просила в Бога, їй дуже хотілося бути старшою сестричкою. Вона вже планує навчити грати у футбола братика. Ми щиро радісно приймаємо новину та щасливі, - говорить подружжя.
Не зважаючи на всі обставини подружжя відновило цьогоріч і дитячий літній табір. Упевнені, що в дітей має бути дитинство. Першого дня табір відвідало 25 дітей, другого – 51 дитина, а останнього дня 64 дитини прийшло.
- Ми розуміємо, що війна. І нам казали, що війна ще не закінчилася. Так, війна не закінчилася. Але в селищі - не лише наші діти, а й діти переселенців. Я думаю, ці діти постраждали і багато бачили, більше, ніж ми тут, дорослі в Петропавлівці. Хотілося, щоб стрес зняли. Діти більше почули про сміливість, чесність, доброту, про ті цінності, які мають бути в людях. А головне, у дітей повинно бути дитинство.
У Юлії та Валентина є своя родина, але вони стали близькими для багатьох інших дітей та дорослих. І мають сили й віру, здається, на увесь наш край та країну.
