Своєрідні Андріївські вечорниці провели члени гуртків "Пізнай свій край" та "Юні музеєзнавці" Хорошівської школи. У світлиці з горщиками на полицях та домотканими ряднинами на підлозі сиділи дівчата: хто за прядкою, хто за вишивкою. Як водиться, співали пісень про жіночу долю, про кохання. Навчалися, як їхні прабабусі, основам ремесел та переймали споконвіку закладену у народних піснях життєву мудрість. Гуртківці презентували учням школи свої дослідження: розвиток народних ремесел у селі Хороше.
Керівники гуртків вчитель географії Любов Лубенська та Любов Гопка узагальнили здобуті знання і у формі цікавої розповіді з допомогою мультимедійної презентації дали змогу поринути дітям у світ народної творчості.
Присутні
Присутні дізналися, що найбільшого розвитку досягли в минулому столітті обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, плетіння, ложкарства.
Про це свідчать багаточисленні витвори у вигляді поличок, шафів, етажерок. У погребах стояли власноруч виготовлені бочки з соліннями на увесь рік. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом. По селах ходили кушніри і шевці, які шили кожухи, свити, взуття. У кожному селі була кузня – шанована серед селян споруда. У коваля можна було не тільки замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня, а й почути свіжі новини.
Ковальство
В селі Хороше, як і в кожному українському селі, на околиці була розташована кузня – будівля, у якій були горно – відкрите вогнище у вигляді квадратної споруди з цегли, кувадло, точило, корито з водою для загартування та охолодження виробів, стіл для підковки чобіт. Біля кузні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також стовп для прив’язування коней, коли їх підковували.
Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення: сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, цвяхи, замки, ворота і огорожі. Селяни з великою пошаною ставилися до ковалів як до чарівників, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на різні речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської душі". Кузня на селі була звичайним місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.
Мамренко Петро Семенович
Тривалий час працював ковалем Мамренко Петро Семенович. Ковальський промисел існував до середини ХХ ст.
Шевське ремесло – пошив та ремонт взуття, також належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового виробництва, а в селах – кустарного або напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків.
Чумак Микола Дмитрович
Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір. Шили чоботи чоловічі і жіночі, черевики.
У нас шевським ремеслом займався Чумак Микола Дмитрович, який проживав у Причепилівці. Шив чоботи та черевики на замовлення жителів нашого села та навколишніх сіл. Мав власну невеличку майстерню, яка до цього часу залишилася. Славився на всю околицю тим, що міг відремонтувати будь-яке взуття.
Лозоплетіння
Василь Костромський
З прутів плели житло, курені, господарські споруди, тини. З вербного пруття плели меблі, корзини, дитячі колиски, клітки для птахів. У наших краях плели з лози й соломи. Найпоширеніші були брилі з соломи, і до цього часу виглядають вони модно й від сонця добре захищають. Знаний був на все село Василь Костромський. Плів він з вербової лози.
Прожив Василь Якович довге життя – за 90 років. За життя гуртківці зробили фонозапис розповіді Василя Яковича, коли він розповів про технологію виготовлення виробів із лози. Присутні на святі із задоволенням прослухали голос майстра з лозоплетіння. А на екрані бачили невгамовного оптиміста діда Василя із плетеними кошиками.
Плетіння корзин сьогодні не є предметом першої необхідності. Але все ж приємно, коли така річ є у домашньому господарстві, а не витісняються пластиком, який дешевший. Та зараз корзини – це знову модно і красиво. Донька Василя Яковича вчитель Хорошівської ЗОШ Ольга Василівна теж виготовляє кошики, але вже іншою технікою – в’язання мотузкою.
Ткацтво
Ткацтво
Найдавніше ремесло, яким займалися жінки. Майже в кожній селянській хаті були прядка і ткацький верстат. В домашніх умовах виготовляли тканини з льону, конопель та вовни. Ткали ліжники, килими. Готове до прядіння волокно накладали на гребінь або кужіль. При прядінні використовували веретено та механічну прядку. Для перемотування ниток використовували мотовило.
Килимарство
Килимарство
Мистецтво виготовлення килимів є давньою галуззю ручного ткацтва. Килим вважався обов’язковою частиною приданого. З найдавніших часів килими служили людям для утеплення і прикрашання житла. Для виготовлення килимів використовували різні техніки ткання. У 70-80-их роках минулого століття у нашому селі набула поширення техніка вибивання. На мішковині з допомогою спеціальної голки вибивали нитками малюнок.
Матеріалом служили нитки від розпуску старих в’язаних речей. Такі килими й до цього часу є в оселях села. Гарні роботи виготовлені руками Віри Григорівни Головчак – килими, доріжки, подушки. Ганна Хомівна Юдіна теж працювала над килимами, у будинках її доньок та онуків є її витвори. Один із її килимів прикрашає Петропавлівський районний музей.
Вишивка
Вишивка
Є одним із давніх і найбільш поширених видів народних ремесел. Вона виникла дуже давно і передавалася із покоління в покоління. Стародавнім оберегом дому і родини, атрибутом народних свят, весілля, хрещення, зустрічі та проводів гостей завжди був і залишається український вишитий рушник.
У селі Хорошому переплелися різні техніки і різні традиції. На виставці представили рушники з рослинним орнаментом гладдю та чорно-червоні хрестики на білому полотні. У село приїжджали й селилися люди з інших регіонів, а з ними додавалися й нові мотиви для вишивання. Вчитель Галина Архіпова привезла з Тернопільщини вишиті мамою рушники, і її велика колекція часто прикрашала сцену в шкільні та сільські свята.
Чубас Людмила Іванівна зберігає вдома рушник, якому більше 100 років. Це пам’ять про її прабабусю Фросину Таранченко. На домотканому полотні сірими й червоними нитками вишиті птахи й квіти. Вражає напис на полотні: "Де є любов, там є Бог".
Вишивка сьогодні набуває популярності. У селі вишивають Тетяна Примачко, Ірина Костромська, Таміла Виходцева.
Як святиню, зберігали і передавали із покоління в покоління, з роду в рід, як родинну реліквію вишиванку як символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, любові, святості
В’язання
В’язання
Це ремесло здавна побутувало як допоміжний вид господарської діяльності, який давав можливість не тільки підтримувати матеріальний рівень родини, а й розвивати естетичний смак, виробляти одвічний потяг до краси, такий характерний для всього життя і побуту українців. Своєї ролі в’язання не втрачає і зараз. І сьогодні жінки у багатьох наших родинах займаються в’язанням. Ви бачите речі, зв’язані Стряпковою Ольгою.
В’язання віників. Коли людина перейшла до осілого способу життя, вона вперше взяла до рук віника. З`явилося постійне житло, в якому потрібно було підтримувати порядок. Сталося це приблизно 9-10 тисяч років тому, в епоху неоліту. Колись віники робили з "віниччя", яке росло на купах гною. Його очищали, сушили. Робили і господарські віники – мітли, з молодих гілочок різних кущів, надягали їх на довгу палицю, зв’язували і замітали подвір`я.
Ремесло в’язання віників процвітає і зараз. У нашому селі багато майстрів по в’язанню віників. Як сировину вони використовують сорго. Горбенко Микола Борисович провів для нас майстер-клас по в’язанню віників. Розповів як підготувати сорго, познайомив з технікою в’язання.
На завершення заходу керівник гуртка "Пізнаємо свій край" Любов Григорівна Лубенська підсумувала:
- Народні ремесла і промисли є невід`ємною частиною культури і побуту нашого народу і нашого села. Народні ремесла і промисли зберігають енергію нації. Це наша спадщина, яку ми повинні знати і цінити, щоб зберегти традиційну українську культуру і привнести в неї багато нового. Глибока повага до традицій і звичаїв свого народу дає змогу відновити перервані зв’язки поколінь
