На дільниці, де він працював інспектором, слова "Сьомін" і "правопорядок" означало одне й те ж. Після виходу фільму про дільничного "Аніскін і Фантомас" його почали називати Аніскіним. У цьому була повага, шана до людини. Правопорушники ходили при ньому по струнці. А жителі, коли бачили Анатолія Трохимовича Сьоміна, відчували спокій і впевненість, що все буде добре. 21 рік пропрацював на одній дільниці Анатолій Сьомін. Його ставлення до роботи – зразок для сучасних правоохоронців.
Анатолій Сьомін
Народився Анатолій Сьомін в Межівському районі. Після закінчення школи проходив службу в прикордонних військах на іранському кордоні в Азербайджані. Після служби в військкоматі запропонували навчатися в школі міліції.
У 1966-му році Анатолія призначили працювати в Петропавлівський ОБХСС. Пропрацювавши рік, зрозумів, що ця робота йому не до душі. Коли запропонували стати дільничним інспектором, радо погодився. Вбачав, що саме на цій посаді може принести діяльну допомогу у встановленні правопорядку.
На той час у районі працювало 5 дільничних інспекторів. Анатолія призначили дільничним інспектором 4-х сільських рад – Самарської, Олександропільської, Осадченської та Хорошівської. Пізніше Самарську сільську раду передали дільничному з Петропавлівки.
- Тож вся дільниця була у мене просто під вікнами, - сміється Анатолій Трохимович. – Складність була в тому, що у кожній сільській раді було багато невеликих населених пунктів. Всі треба об’їхати, все тримати на контролі.
Дільничним інспектором Анатолій Сьомін на одній дільниці пропрацював 21 рік. Знав, як він сам говорив, весь родовід кожного жителя, всі думки і плани. Своїй роботі віддавався повністю, роботу свою любив. Цінували його на роботі, шанували в селі. А любителі побуянити чи бійку вчинити боялися його, мов вогню. До цього часу згадують жителі сіл дільничного Сьоміна, чесного й справедливого: "Ото був справжній правоохоронець! Даремно нікого не образив і за порядком слідкував!"
А через роки про нього легенди розповідають.
- Бувало, чоловік з дружиною посвариться та поганяє її, - згадують. – Приїде Сьомін, заведе за хату, візьме за барки та як тряхоне, що аж кишки затрусяться. "Ще раз почую, що сім’ю ображаєш, - не так тряхону!" На тому виховна бесіда закінчувалася. Дебошир знав, що він винний, тільки очі ховав. Не треба було й наряд міліції визивати – Сьомін сам справлявся.
Анатолій Сьомін
Це що стосується дрібного хуліганства. А для розкриття складніших злочинів дільничні працювали з інспекторами карного розшуку. Анатолій Трохимович згадує плідну взаємодію з Володимиром Войтенком, Василем Щербаком. А найбільше його діяльність пов’язана з Василем Дуліновим.
Анатолій Трохимович серед найскладніших розслідувань згадує пограбування магазинів у декількох населених пунктах трьох районів.
- Більше двох місяців ми з Василем Васильовичем билися над цією справою. Нас звільнили від тренувань і навчань. Злочинця безуспішно висліджували павлоградські колеги – там 7 магазинів "обчистили", декілька магазинів в Олександрівці Донецької області. А тут ще у нас в Хорошому два магазини. А потім ще викрали музичну апаратуру в школі.
Розслідування правоохоронці назвали операція "Зірочка". Не міг не наслідити злодюга: чітко просліджувалися на всіх об’єктах сліди від чоловічого взуття, на підошві якого була зірочка. Вже все передумали, всіх підозрілих перевірили, а на слід злочинця не могли натрапити.
Анатолій Сьомін
- І ось якось після довгих пошуків сіли ми з Васею біля криниці, що над Самарою, та й думаємо. І тут я кажу: "Послухай, Васю, прийшла мені оперативна думка: а ми ж у нашого сусіда Лобановського на Харківщині ще не були!" На мотоцикл та й поїхали. Знайшли дільничного, розповіли йому все, а він і говорить: "Є в мене тип такий на прикметі! Був засуджений, звільнився. У мене на території він не краде. А може десь по сусідніх районах промишляє?"
Оперативники доповіли своєму начальству. Начальником тоді був Василь Щербак, він і дав наказ: "Знімайте номери з мотоцикла та й їдьте. Треба брати!" Анатолій Сьомін стояв за двором, а оперативники зайшли в дім.
Виходить один з них і говорить радісно: "Знайшли! Йди подивися – там і з твоїх магазинів повно всього!" Не встиг спродати та поховати крадене. А у великій сумці знайшли й гроші, які були посипані таким порошком, що під дією світла світилися. Тож майже все повернули в магазини.
Повідомили в Павлоград, приїхали з Олександрівки, дякують петропавлівським оперативникам. Майже півроку такі масштабні пограбування не могли розкрити у сусідніх районах. А наші змогли!
Голова Хорошівського сільпо вручив дільничному 30 карбованців. У районному відділенні нагородили Сьоміна грамотою і премією 20 крб.
- Завершення справи святкували грандіозно, - згадує Анатолій Трохимович. - Приїхали павлоградці з ящиком горілки, олександрівці теж не з порожніми руками. А я за 30 крб. купив барана. Відзначали на ставку за селом. Немов ще один день міліції.
Через роки все згадують з гумором. Але траплялися у роботі й не дуже веселі історії, а іноді й трагічні.
Дзвінок у відділення міліції:
- У Коханівці знайшли напівобгорілий труп під ночвами.
Начальник міліції повідомляє дільничного Сьоміна. Одне із припущень – хтось підкинув навмисне на іншу дільницю:
- Це "висяк"! – нервувався начальник, боячись, що злочин не вдасться розкрити.
Та все виявилося набагато простіше і жахливіше. Як вдалося встановити за свідченнями жителів, у кочегарці чоловіки розпивали спиртні напої. Як завжди у таких випадках, дійшло до бійки. Жителі чули крики, шум. Один із ударів суперника став роковим. Чоловік упав і не піднявся.
Зрозумівши, що скоїв вбивство, товариш по чарці, намагався позбутися мертвого, засунувши його в піч. Та втиснути дорослого чоловіка в піч не вдалося. Він спробував заховати напівобгорілий труп до вечора, щоб по темному вивезти його до річки й втопити. Та люди побачили і повідомили в міліцію.
Вбивцю шукали недовго, розповідає Анатолій Трохимович, бо переховувався він на власному горищі. Протверезівши, чоловік усвідомив, що він скоїв злочин і вбив товариша. Не витримавши цього усвідомлення, чоловік дійшов до самогубства. Тож на лаву підсудних садити не було кого.
А взагалі охоплення сфер діяльності дільничного було дуже широким: слідкували за порядком в громадських місцях, боролися з дрібними крадіжками в колгоспі, "трусили самого". Анатолій Трохимович зізнається, що про дрібні крадіжки ніколи в район не повідомляв, а намагався вирішити самостійно. Та й голова колгоспу Леонід Пилипович Козій теж ставився до цього по-людяному.
- Бувало, - згадує дільничний, - говорить мені Леонід Пилипович: "Я попрохав, щоб пенсіонери вийшли в городню бригаду попрацювати, так ти до них не дуже строго. За копійки ж працюють, Якщо й візьмуть десяток помідорів – не страшне". А на оперативці, було, хвалять мене за порядок, за те, що знаю своїх людей. А доходить до дрібних крадіжок – а у мене прочерки! Зроблять мені зауваження, щоб підтягнув показники. А я мовчу собі, думаю, хай говорять, я від цього не схудну.
Тому, що ставився до людей по-людському, й поважають його в селі і в усьому районі.
Анатолій та Марія Сьоміни
Завжди був зразком Анатолій Трохимович для своїх земляків і в роботі, і в сімейному житті. У жовтні цього року виповнилося 50 років, як у парі прожили Анатолій та Марія Сьоміни.
І після золотого ювілею обоє зізнаються, що було це кохання з першого погляду. Анатолій вже працював дільничним, а Марія приїхала до подруги з Маломиколаївки. Дівчина щойно закінчила педучилище, працювала в Макіївці в дитсадку. А тут приїхала до батьків. Зустрілися в селі Хорошому. Декілька хвилин бачилися, а цього було достатньо.
Наступного дня в Маломиколаївку приїхав до батьків дівчини. Бо відразу ж сказав, щоб вона виходила за нього заміж. Для Марії це була повна несподіванка! Лише почала працювати, записалася в ансамбль пісні й танцю. А тут – повертатися додому?! Та Анатолій був рішучим:
- У нас у селі Хорошому новий клуб збудували – будеш і танцювати, і співати. І дитячий садок саме будується – є де працювати.
Анатолій та Марія Сьоміни
Марія Іванівна сьогодні згадує:
- Ні цілувалися, ні зустрічалися. Через три дні я поїхала розраховуватися. Мене не відпускали з роботи. Та все ж повернулася додому. Відразу й весілля згуляли. Був теплий жовтень. Яблуні всі в яблуках. Через весь двір стояли столи, хоча жили й небагато, та всього було вдосталь, гостей було багато: все село й весь відділ міліції.
Спільне життя почали на квартирі. Потім колгосп віддав під виплату будинок, збудований в 1953 році. У цьому ж будинку й живуть.
- Жили завжди чесно, по совісті, за багатством не гналися, - говорить Марія Іванівна. – аби дружно, аби з людьми у злагоді. Роботу чоловіка розуміла, ніколи не сердилася й не ревнувала. Знала ж за кого виходила заміж. Переживала, коли на небезпечні завдання виїжджав. Всього ж буває.
Анатолій та Марія Сьоміни
Разом виростили сина Сергія, доньку Аліну. Тішать тепер троє онуків. Чекають з нетерпінням, коли приїдуть в гості. У селі шанують сім’ю Сьоміних і завжди з пошаною згадують справедливого дільничного Сьоміна.
