Дмитрівський старостинський округ, є прикладом того, як треба боронити свій край, як допомагати країні, підтримувати захисників України. Ще з 2014 року люди тут почали волонтерити, активно продовжили все це з повномасштабним вторгненням рф.
Не приховує захвату Валерій Загній, каже, така гордість за людей, такі всі згуртовані й добросердні.
- Люди в перший день організувалися. Жінки зайнялися пунктами допомоги. Чоловіки, наші шахтарі-регресники своїх синів на війну відправили, самі тут чим можуть допомагають. Анатолій Жила організував хлопців для самооборони, створили всі умови, щоб було чергування на вулицях. Дуже дякую за всебічну допомогу Олександру Рудю, Віктору Тарельнику та Павлові Тарельнику, Тарасу Чекаліну. Не можу не пишатися нашими жителями. Як одне ціле, - говорить Валерій Загній.
- Ми ворога зустрінемо як треба, готові до розвитку будь-яких подій, - говорить Валерій Загній. – У нас така сильна згуртованість волонтерів, самооборони, тероборони. Наші Збройні сили - найкращі. Я всім вдячний за згуртованість, за допомогу. Усі зараз допомагають, навіть, якщо в людини немає особливого достатку в сім'ї, все одно вона не осторонь.
Вадерій Загній, староста
Допомагає ТОВ «Весна»: і фінансово, і продуктами харчування. Олександру Рудю не треба говорити, він сам усе дізнається: треба запчастини якісь, він уже знаходить і привозить, треба борошно, олія, немає питань, пальне – будь ласка. Тарас Чекалін дуже виручає.
- Організовуємося, це вже не 2014 рік, тому так. Зібрали людей, сказали, що ви захищаєте свою сім'ю, свою хату, свій двір. Так що зараз у нас тут пости кругом. Фіксуємо кожну машину та громадянина. Маємо прямий зв'язок із силовими структурами, військкоматом, ні на кого більше надіятися, - говорить начальник УТМР Анатолій Жила.
Анатолій Жила
Волонтери можуть усе
Ніхто не знає на скільки затягнеться війна, які міста виживуть, яка й кому допомога буде потрібна. За лічені хвилини все міняється. Ті, хто у лавах волонтерів з 2014 року, як ніхто знають, що требу бути готовими до всього.
- Ми не волонтери, ми - небайдужі люди, які згуртувалися до купи, - кажуть Тетяна Рєзнік та Оксана Корсун.
Цих двох жінок знають усі дмитрівчани. Ще з 2014 року жінки почали займатися волонтерством. Люди їх добре знають, довіряють, тож дуже скоро жінки зібрали довкола себе чимало однодумців, а згодом долучилося до них усе село.
Небайдужі люди, які згуртувалися до купи
- Ми просто поїхали на передову, запитали, що потрібно людям, захисникам. Їхали додому та збирали все це в нашому селі. Нам ніколи ні в чому не відмовляли. У перші дні війни їздили до 93-ї та 25-ї бригад, збирали допомогу цим захисникам. Коли ми їздити почали на Волноваху, Мерефу, Піски, тоді вже самі люди пропонували також свою допомогу. І так ми затарювали повну машину провізії. Привозили хлопцям консерви, тушонку, котли, теплий одяг - все, що могли, - розповідають жінки.
Багато з чоловіків йшли на війну добровольцями, у них пачка цигарок з собою - ото вся провізія.
- Воювати чоловіки йдуть голодні та холодні, як то кажуть. Чому ми почали займатися волонтерством, бо треба було комусь годувати та одягати наших захисників. Через військкомати отримували дозвіл для поїздок, нас і в Петропавлівці знають, ніхто не відмовляв, якось наче Господь нам допомагає, трапляються хороші люди. Зараз ось молоко треба, заїхали в Миколаївську, ми ні в кого нічого не просили, а вони вже знають. Заїхали за одягом, а вони нам ще дали молока в баклагах. Ми привезли хлопцям на Волноваху молоко, які вониі раді були, а потім дізналися, що молоко військові передали до дитячого будинку. У Пісках діти сидять у підвалах, знову Миколаївська громада дає 200 літрів молока, - згадують волонтерки.
Шкодують Оксана й Тетяна, що автомобіль мають замалий, але, як справжні жінки, навіть у свій маленький всюдихів намагаються вмістити все, що потрібно.
- Ми, коли вивантажуємо допомогу захисникам, то й вони дивуються, як стільки провізії навезли, ще й теплих речей вмістили. «Вона у вас гумова?» - питають. Ми в ній все возимо: і провізію, і людей, як треба. Ось доводилося дівчину забрати з Київського поїзду, то навіть в комендантську годину їздили. Нам зателефонували щодо дівчинки, ніхто не захотів забирати. Самі поїхали, хоча дві доби не спали. Час такий, треба допомагати, підтримувати, - кажуть волонтерки.
Немає маленьких вчинків на нашій великій землі. Ми можемо кожної хвилини робити щось добре, допомагати ближнім чим можемо. Дмитрівці роблять це щодня: годують військових та біженців, прихищають тих, хто лишився без дому. Немає чужих. Усі єдині, як ніколи. Українці - незламні. Разом допомагаємо нашій Україні перемогти.
