Невдовзі майбутнім випускникам школи необхідно буде визначитись – куди йти далі. Знання отримані, а от як з вибором? У сьогоднішньому розмаїтті можливостей це вкрай складно, а самостійно визначитись – майже неможливо. А чим керувались ті, хто вже пройшов цей шлях, чи допомагав їм хтось у їхньому виборі і, головне, чи не жалкують вони тепер? Випускник десятого класу 1966 року Єрьомін Григорій Терентійович ділиться із читачами petropavlivka.city своїми думками з цього приводу.
10-й В, фото на згадку. Всі поки ще разом
Випуск Григорія Терентійовича був особливим тим, що за два роки до нього три середні школи Петропавлівки об’єднали в одну. Всіх учнів і вчителів перевели до школи, що в центрі селища. Крім того, у 1966 році випустили одночасно десяті та одинадцяті класи. І так по всій Україні. Тож він особливо не переймався тим, що і перша, і друга спроби продовжити навчання там, де запланував, були невдалими.
І вже аж після строкової служби, у 1970 році вступив на той факультет, про який мріяв і який свідомо вибрав – факультет обчислювальної техніки. А восени 1976 року, за направленням, прибув у смт Іванків Київської області, де почав працювати на Іванківському приладобудівному заводі.
Як виявилось, цілком орієнтуюся в проблемах шкільної освіти. Окрім значного виробничого стажу маю 28 років педагогічного стажу, є атестованим спеціалістом вищої категорії, і все це, в буквальному сенсі, без відриву від виробництва - стаж напрацьовано на посаді вчителя-сумісника інформатики та обчислювальної техніки.
Запоріжжя. Оглядали Дніпрогес.
З першого по п’ятий клас Григорій Терентійович навчався у школі, про яку говорили "більшовицька". Все там було добре, але не давали спокою розповіді однолітків з "прогресівської" школи про те, що у них працює радіотехнічний гурток і як там цікаво. А інтерес до радіотехніки у нього з’явився під впливом неодноразово перегортуваних, а у тих місцях, де розумів зміст – то й перечитуваних, підшивок журналу "Юний технік" за 1958 та 1959 рік.
Підшивки ці Григорію подарував двоюрідний брат і відомий у Петропавлівці педагог – Григорій Якович Єрьомін. І ось ці двадцять чотири книжечки, надруковані на папері не найвищої якості, того часу – що сучасна Вікіпедія, стали визначальними для формування його інтересів.
У шостий клас Григорій вже ходив до цієї школи. Вів радіотехнічний гурток
Нарубін Володимир Оксентійович. Він саме відслужив строкову службу, служив радистом.
Для занять гуртка Опашнянський Григорій Максимович, директор школи, виділив кімнату в прибудові до старого приміщення школи, з окремим входом. Володимир Оксентійович поприносив туди всі свої прилади, а головне – військову переносну радіостанцію, в робочому стані, привезену з армійської служби.
Можна лише здогадуватись, що відчували гуртківці, коли півколом стояли біля цієї радіостанції, а Володимир Оксентійович кожному по черзі передавав навушники, в яких витьохкувала морзянка. Він досить часто їздив до обласного радіоклубу, звідки привозив набори радіодеталей.
Найщасливішими днями були дні перед канікулами. Володимир Оксентійович підбирав радіосхеми, комплектував набори радіодеталей до них і віддавав гуртківцям на канікули з тим, щоб вони це все спаяли, налаштували і принесли після канікул. Фізику у школі викладав Семен Олександрович Баскевич, а класним керівником була Людмила Олександрівна Русаненко.
Не кожен би відважився, так, як Людмила Олександрівна, щоб унаочнити вивчене, посадити у кузов відкритого вантажного автомобіля, виділеного колгоспом, два десятки семикласників, двох своїх дітей і лише з одним водієм, Василем Івановичем Шевченком, провезти маршрутом: Запоріжжя, Каховка, Асканія-Нова, Генічеськ, Мелітополь і повернути всіх живими і неушкодженими додому з купою вражень від поїздки.
Якимось чином їй вдалось домовитись, щоб крім огляду греблі, пропустили до машинного залу гідроелектростанції і весь клас спостерігав за роботою турбін.
Таке не замінить навіть найцікавіша розповідь у класі. Її учні, вдячні Людмилі Олександрівні, за науку, за те, що навчила нас бачити не лише той світ, що у вікні.
Баскевич Семен Олександрович
У цій школі, у новому приміщенні, був добре укомплектований кабінет фізики. Великі шафи, із скляними дверми і полицями, заставленими приладами. Не було теми, яку б Семен Олександрович не підкріплював наочно. А той матеріал, що він пояснював, доступно і дохідливо, не зрозуміти було просто неможливо.
Ще й досі у пам’яті спливає його характерна вимова (людини, яка в побуті розмовляє російською, а потім переходить на українську). Все сприяло навчанню. Навіть у шкільному коридорі, на стіні біля його класу, висіла велика таблиця з формулами скороченого множення.
А у шкільній майстерні, де господарював Іван Григорович Ткаченко, був токарний станок по металу, токарний станок по дереву, з десяток столярних верстатів і набори столярних інструментів – добротних, дерев’яних фуганків півметрової довжини, лучкових пилок різного призначення, доліт та стамесок – і все це доповнено обов’язковим атрибутом таких приміщень – ароматом пиляного дерева.
Ось так, стараннями таких наставників, почали чіткіше промальовуватись контури його уподобань. У дев’ятому і десятому класі вже навчали у об’єднаній школі, куди ж перейшов працювати і Семен Олександрович. Він одразу завоював авторитет усіх учнів. Ніколи не принижував, але любив пожартувати. Відкритий і доступний – з ним можна було порадитись.
Якось Григорій Терентійович запитав його про "фізтех" того університету, де він навчався. Відповів він зразу, не вагаючись, і чомусь російською: "Это не твоё".
У ті часи читали багато – Інтернету не було. Старання Віри Іванівни Юрченко нікого не залишали байдужим до літератури. Лише їй притаманними педагогічними методами вона змогла учня, відвертого "технаря", так заохотити до поезії, що Григорій ще й досі пам’ятає усі вірші, які вона задавала вивчати на пам'ять, і навіть пам’ятає, в яких словах вона робила йому зауваження, коли декламуючи біля дошки, він помилявся з наголосом.
Оцінює Григорій, як належне, що з ініціативи Віри Іванівни та її однодумців, на стінах у переході між другим і першим поверхом школи були розміщені репродукції картин відомих художників. Але ж до якого іншого вибору, ніж той що відбувся, могла зорієнтувати випускника навчальна програма школи, повна назва якої тоді була – Петропавлівська середня загальноосвітня трудова політехнічна школа з виробничим навчанням?
І ось всім видали атестати, а до випускних атестатів додали ще й характеристики кожного випускника. Написані від руки, на двох аркушах у клітинку, красивим почерком математика – виписувала характеристики наш класний керівник,
Зубар Зінаїда Олександрівна. Написано було багато і в таких деталях, що Григорій Терентійович й не здогадувавсь, що вона це все помічала. Правда, добру частину позитивних якостей, котрі, були ще в ледь-ледь помітних зародках, вона описала, як уже доконаний факт.
Григорій дякує Зінаїді Олександрівні, за її увагу і спостережливість і за характеристику!
Двадцять один рік життя минув як один день, на одному подиху. (З 1997 року працював у випробувальній лабораторії однієї установи з Києва, у Іванкові). Впродовж цих двох десятиліть роботи на виробництві він мав щасливу нагоду зустріти надзвичайно цікавих людей – розробників сучасних електронних пристроїв, конструкторів, виробничників, висококласних робітників. Працювалось легко і з інтересом, а все тому, що і робота, і захоплення співпадали.
Довгий час, після закінчення школи підтримував Григорій зв’язок з Семеном Олександровичем. Якось, перебуваючи у відпустці, Григорій Терентійович зайшов до нього у школу, напросився на урок. Він не змінився. Належав до тих, на кого час не діє. Зайшли до фізичного кабінету. Звернув увагу на порожні полиці, де мало б бути наочне приладдя. На що ж він сумно відповів: "Та ото ж". Я пообіцяв допомогти.
І невдовзі, тодішній директор школи, Валентина Євдокимівна Шевченко (випускниця нашого, 1966 року, Валентина Скляр), відрядила Семена Олександровича на автомобілі, у Іванків, за обіцяним. Тож Григорій з дружиною, на жаль, вже покійною, теж його ученицею, мали нагоду привітати свого вчителя у себе дома, посидіти за родинним столом, поговорити.
А наступного ранку, вантажний автомобіль, завантажений приладами, які завод передав у якості шефської допомоги школі, попрямував до Петропавлівки.
Вміння доступно пояснити складне від Семена Олександровича перейшло і до його учнів. На початку моєї педагогічної кар’єри, про яку ми згадували вище, поки ще Григорій Терентійович розбирався у тонкощах методики викладання предмета, просто копіював стиль викладання свого наставника.
Навіть його характерні вкраплення коротеньких жартів при поясненні, коли він помічав, що аудиторія вже не сприймає матеріал і необхідна пауза. Таким ми і пам’ятали Семена Олександровича – з іскоркою у очах, із посмішкою і завжди у русі.
Все закладене у школі проросло високими досягненнями: мав дві грамоти, від двох міністерств. Одну – від Міністерства авіаційної промисловості, до якого відносився завод, другу – від Міністерства освіти України. Виробнича грамота – за організацію серійного виробництва електронних приладів, на той час важливих, але Григорію цінніша та, освітянська. Її він отримав за досягнення учнів на обласних олімпіадах з інформатики.
Те, чого нас навчили наші наставники, ми повинні передавати іншим. Так має бути, інакше не буде прогресу. А ось про що думає вчитель, поки його учень розв’язує завдання: "Здогадається сам, чи доведеться трохи натякнути?.. При поясненні цієї теми він помітив, що не всі зрозуміли – продивився конспект уроку, цю тему потрібно переписати детальніше… А ось тут він постарався – цей матеріал я рекомендував як додатковий, а він орієнтується – значить цікавиться".
Григорій Терентійович хоче, щоб молоді люди знаходили можливість вислухати його ровесників. Кожен з них – особистість, кожен з них пройшов шлях, за який не соромно, і сьогодні вони шановані мешканці Петропавлівки та інших міст і сіл України, кожен з них підтвердить, що поради наших вчителів-наставників були такими ж вагомими та цінними, як і поради батьківські.
