Жительці Дмитрівки Валентині Олександрівні Конюшенко цього року виповнилося 80 років. Вона жвава й оптимістична. Із задоволенням відверто з гумором розповідає про своє життя. Народилася на Кубані, юність минула в Грузії, а весь вік прожила в селі Дмитрівка. Навчилася виконувати сільську роботу, а ще освоїла дуже важливу й престижну на той час спеціальність кіномеханіка, була єдиною жінкою в районі, яка працювала у цій галузі. Її життя – матеріал для гостросюжетної драматичної стрічки – з коханням, зрадою, сімейними радощами й трудовими звершеннями. Її невигадану історію життя передаємо з її вуст.
Валентина Конюшенко
Народилася я на Кубані в місті Мінеральні Води. Мама померла рано. Тож виховувала мене мачуха. Дитинство було таке, що ворогу не побажаєш. Не склалися у нас стосунки з мачухою. Батькова сестра Марія, яка під час війни потрапила до Грузії, повернулася 1952-го року до рідного міста, знайшла свого брата. Дітей у неї не було. Побачила вона мене й почала просити батька: "Віддай мені Валю!" А молодша сестра й собі: "І мене, тьотю, заберіть! Я вже доросла!".
Було сестрі Шурі тоді 6 років. То й поїхала сестричка разом з тьотею в Грузію. А я залишилася працювати до 18 років на консервному заводі. Сестра виросла, вийшла заміж за грузина. Стали вони добре жити. А згодом сестра й мене до себе запросила. Влаштувала мене по знайомству працювати на автомобільний завод імені Орджонікідзе в Кутаїсі.
Робота була не важкою: накладну виписати та машину запломбувати. Працювала добре, не перевтомлювалася. А тут з солдатиком познайомилась. Він був родом з України, в Грузії служив. Така щаслива була, аж бігом на роботу і з роботи бігла, аби його побачити швидше. Якось ввечері довго побачення тривало, а вранці ледь не проспала. Прибігаю на прохідну: запізнилася!
Валентина Конюшенко
Приходжу на квартиру й розповідаю хазяйці: "Що робити, тьотя Лєна?" А вона й говорить: "Це справа серйозна. Можуть і вигнати з роботи". Не вірилося мені. Невже за один раз всього? Та хазяйка була права. Наступного дня тільки до прохідної, а мене не пропускають, кажуть, мов, йди у відділ кадрів.
Прийшла, стою, трушусь. А мені й говорять: "Що ж ти таку роботу втратила! У тебе ж є грузинська трудова й робота нескладна!" А мені й самій ридати хотілося: що сестрі скажу? Це вона мене влаштувала, а я її підвела! Як же мені далі жити? Що я буду робити? Назад їхати? Ні, не поїду! Тут же Грицько! А йому ще півтора роки служити. Ото любов була!
Та таки ж любов і сміливості мені додала. Кинулася до начальника:
- Будь ласка, не звільняйте мене! Не знаю, що сестра мені за це зробить!
- Добре, не звільню, - зжалівся начальник і в трудовій написав: "Перевести на залізницю заводу".
Валентина Конюшенко
Я спочатку зраділа дуже, що залишили, але згодом звідала всі тяготи й труднощі: півтора роки шпали тягала! Робота була дуже важка. Одне душу гріло: добігав термін служби мого Грицька, поїду з ним на Україну, він про це мені не раз говорив.
І поїхала… Був це 1957-й рік. Приїхала з ним на Дніпропетровщину в Петропавлівський район в його рідне село. А у нього й дружина є, і сину вже 5 років. Питали мене односельці: невже ти не знала, що він жонатий? Та не знала, відповідала, що ж у нього на лобі написано чи що?!
Валентина Конюшенко на фермі
Переплакала, переридала. Стала на квартиру та пішла у колгосп працювати. Відправили мене на ферму корів доїти. А я ж дівчина з міста, у селі й не була навіть, а до корови не знала, як і підійти. Вийду, було, з ферми, стану й плачу – не могла навчитися доїти.
А тоді познайомили мене люди з моїм чоловіком. У сусідньому селі жив мій Мишко, щойно розійшовся зі своєю дружиною. Працював він кіномеханіком. А жінка перша його була така норовиста. То покидала його, то знову поверталася. А одного разу під час чергового скандалу схопила пачку білетів для кіно та й спалила. Ви не уявляєте, що це було! Білети ж всі нумеровані. За них же гроші треба платити! А як ти це поясниш у районі? Мишко був у розпачі.
Мати його виплатила гроші за ті білети. А Мишко, коли дружина прийшла знову проситися – не пробачив. А згодом звернувся до товариша: чи немає на прикметі молодички, щоб стала його дружиною, бо вже втомився від походеньок першої. А товариш і говорить: "Є в нас у селі кацапка (так мене називали), добра роботяща жінка. Познайомлю" Отож познайомили нас з Мишком, сподобалися ми один одному. То згодом і одружилися.
Чоловік у селі кіно крутив
З того часу й живу я в Дмитрівці. Чоловік мій у селі кіно крутив – так це називали. У клубі була кінобудка, там стояв кіноапарат. У нього заправляли стрічку, вмикали – і на екрані йшло кіно. Людей багато ходили ввечері кіно подивитися.
А навчилася я кіно крутити майже випадково. Заглядав іноді мій Мишко у чарчину. Бувало, що забував і на кіносеанс прийти. Люди зберуться, стоять чекають. А його нема. А кіно ж треба вмикати. Доводилося мені шукати хлопців, хто хоч трохи тямив, щоб завели апарат. Раз, другий прошу. А тоді розсердилася та кажу чоловікові: "А ну давай показуй мені, як вмикати, як стрічку заряджати!"
Мишко й не пручався, розповів мені все, показав. Його товариші говорили: "І воно тобі треба? Не бабське це діло!" А мій чоловік каже: "Хай вчиться, нічого поганого в цьому нема. Вона у мене кмітлива – зуміє!"
Та мені цього було не досить – лише заміняти чоловіка. Вивчилася в місті й отримала посвідчення помічника кіномеханіка. А в 1963-му році здала іспити на кіномеханіка.
Працювали із чоловіком разом: показували кіно в Дмитрівці, Олефірівці, Бажанах, в клубах Чкалова й "Ленінця". До 2000-го року працювала кіномеханіком в Миколаївці.
Знала всіх кіномеханіків в районі, з усіма була в гарних стосунках. Для того, щоб отримати фільм касовий, треба було особисто їхати в обласну кіномережу. Нові й цікаві фільми давали на два дні – не більше. У той час працювала там Юлія Тимошенко. Тож з майбутнім політиком я була знайома особисто. Свекор Юлії Тимошенко керував тоді обласною кіномережею й прокатом.
Життя моє все було на колесах. Взяла бокси з фільмами й на попутні машини, щоб люди фільми подивилися. Мене вже всі водії шахтарських автобусів знали, завжди зупинялися.
А перед пенсією на двох роботах працювала – окрім кіномеханіка ще й прибиральницею та сторожем. Приїду пізно ввечері з Миколаївки – йду прибирати в контору.
Валентина Конюшенко із сім'єю
Допомагали мені крутити кіно й діти. А донька Ірина навіть здобула освіту за спеціальністю "Кіномеханік". Працювала в місті Дніпро. Багато фільмів за своє життя людям показала, багато й сама передивилася.
Популярні в ті часи були індійські фільми. Любили наші люди поплакати, попереживати, а потім порадіти, бо всі фільми закінчувалися добре.
"Танцор диско" - улюблений для багатьох був. А як привезла я "Маленькую Веру" - ото людей було! А вчителі чергували на вході, щоб дітей не пускали.
Був випадок, коли у фільмі раз поцілувалися, а мене на наступний день викликають у сільраду, а там директор школи говорить мені: "Ви чому на афіші не написали, що фільм для тих, кому більше 16-ти років?" Усього було, зараз і згадати смішно.
Привелося мені через десятки років побувати в Грузії. Ще й мову пам’ятаю. Поїхали ми з рідними на похорон до сестри. Стоїмо на митниці, не пропускають нас. Пішов син вияснити. Повертається, говорить: прохають по 500 російських рублів з людини. Як почула я це, так у мене відразу пам’ять на мову відновилася.
Підходжу я до грузинів на митниці та як заговорю грузинською мовою, майже без зупину. Все сказала: що на похорони їдемо, що безсоромно брати з людей гроші. Стоять митники, очі здивовані вирячивши, і лише пробачення просять та одно "генацвале" повторюють.
Мої батьки – кубанські козаки, люди вільні, відкриті й справедливі. Такою і я виросла: все життя старалася бути передовою, працювала на совість. Гарні у нас діти виросли. Допомагають мені. А чоловіка вже немає. Із кіномеханіків мого покоління лишився тільки Іван Карпенко з Хорошого. Часто з ним спілкуємося по телефону. Жаль, що зараз в селах кіно не показують. Я думаю, що й зараз це було б цікаво. У містах же ходять люди в кіно.
По телевізору художніх фільмів не дивлюсь взагалі. Говорю знайомим: я за життя скільки їх надивилася, що вже нецікаво. Я тепер цікавлюсь політикою. Уважно слухаю, дивлюсь. Болить душа за Україну. Згадую, з якою радістю я їхала сюди, в 1957-му році, якою тоді була країна. Жили небагато, але працювали всі разом, мріяли про краще життя. Порядку не вистачає зараз у країні, дисципліни. Єднатися й працювати добре усім треба. Тому й дивлюсь зараз не кіно, а політичні передачі.
