Раїса Олексіївна Гаврилова народилася й виросла в Чугуєво (Новопавлівка). Місце проживання змінила лише одного разу, коли вийшла заміж, перейшла від батьків з вулиці Вільна до свого обранця Василя Гаврилова в будинок по вулиці Покришкіна. Він був скотарем, вона – дояркою, разом працювали на колгоспній фермі.
Раїсі 18 років
Прийшла в хату таку, що валилася. 1970 року самостійно збудували з чоловіком нову хату.
пані Раїса
- Чоловік був старшим за мене, але ж кохання не знає віку, – говорить пані Раїса. - Зійшлися з Василем. Не було за що весілля грати. Батьки старенькі, в мене мама хворіла. Будинок треба було зводити, жили в старій хаті. Та про весілля не жалкую, тримають у парі взаємоповага та почуття. Я Василя любила.
Бог подарував подружжю трьох синів: Володимира, Миколу та Олександра. Батько Василь дуже хотів синів, був гордим батьком трьох хлопців. Любила синів Раїса, й досі щоранку дякує Богові, що дав синів, дав сил та здоров’я їх виховати порядними людьми.
пані Раїса
- Тяжко працювали з чоловіком, доводилося по черзі глядіти синів, згадує пані Раїса. – Я о 3-й ранку вже на дойку йшли, тоді доїли корів руками. Я на роботі, Василь вдома з дітьми. Я приходжу, він біжить на роботу. Отак гляділи дітей. Всі троє синів гарно навчалися. Коля взагалі міг із золотою медаллю закінчити школу, але трішки полінувався.
Синів Василь та Раїса дуже любили, привчали їх до праці, вчили бути добрими людьми, щоб поважали людей. У подружжя Гаврилових завжди було своє господарство: тримали корів, свинок. Хлопці допомагали матері вдома і на фермі доїти корів.
пані Раїса
- Володя і Коля ходили до мене на ферму, пять-шість корів здоювали мої хлопці, це була вагома допомога мені. А вдома сини і корів виганяли, і хлів чистили, і город обробляли. Батько поділить їм ділянки, каже: «виполете город, потім буде річка». Вони попораються, лише тоді йдуть гуляти.
Хлопці були різними за характером, Володимир та Олександр захоплювалися технікою, а Микола мав хист до спорту, захоплювався футболом, боротьбою (ходив на секції дзюдо та самбо – кандидат в майстри спорту), взимку були лижі улюбленим видом спорту. Сьогодні вони безмежно вдячні батькам, що вчили їх працювати.
Осінь 1983 рік. Проводжаємо Володимира до лав армії
Коли почався занепад колгоспів, почали розпайовувати землю, Володимир з братом Володимиром Омельченко взялися обробляти батьківські паї. По запчастинах зібрали свій перший трактор, його зберігають і сьогодні, як символ, у ТОВ «Чугуєво». Цей тракторець був першою технікою і початком сільськогосподарської справи братів Гаврилових та Омельченка. Згодом Микола запропонував братам створити товариство, він у Києві мав досить потужний фармацевтичний бізнес, з якого виділив кошти на розвиток фірми, так було закладено фундамент ТОВ «Чугуєво».
мама Раїса
- Дуже хвилювався за хлопців батько Василь, часи були нелегкі, за ризиковану справу бралися сини. Мабуть, це хвилювання далося взнаки. Трішки не дожили ми до золотого весілля, перестало битися серце мого Василя. Хлопці тяжко перенесли втрату батька. Він був для них взірцем: не палив, не пив, ніколи їх не лаяв. Якщо і наказував, то хлопці чітко розуміли, за що, це було по ділу. Хлопці його любили слухати: батько був начитаним, до нього приходили радитися в селі. Старався, щоб виросли сини хорошими. Такими вони й виросли.
Нелегко було зводити свою фірму хлопцям. Від колгоспів їм нічого не лишилося – пустирі та руїни. Та крок за кроком вони йшли, не зупиняючись, тяжко працюючи. Люди бачили наполегливість братів, здавали їм паї в оренду. Земля у дбайливих господарів давала гарні врожаї. Але й на цьому не зупинялися. Миколі хотілося відбудувати своє село. Він у мріях бачив Чугуєво – гарним європейським містечком.
мама Раїса
- Люди всякої думки були, одні казали: «краще б він на паї роздав ті гроші, що вклав у стадіон та село. Кому воно потрібно». А тоді, як зробили стадіон, як почали ходити діти займатися спортом, Коля організував футбольні змагання, а потім парк заклали, дороги поробили, бур’яни повикошували. Люди бачили ту красу, вдячні були.
На місці стадіону колись був терикон навозу. Тут були конюшні, їх згорнули до кучі, все заросло бур’янами. Коля організував прибирання, вивезли ту кучу, почали слідкувати за порядком. Ніхто вже не сипав тоді сміття. Коля запросив будівельників із Західної України, вони молодці, гарно будують. Коля мені відремонтував будинок. Чи можу я мріяти про більше щастя, ніж мати здорових синів та онуків, а тепер ще й правнуків.
Раїса Олексіївна щаслива, що має шестеро онуків та вже троє правнуків. Коли у старшого сина Володимира народилася перша донька Наталя, наша героїня безмежно раділа, зізнається, дуже хотіла доньку, ось Бог і послав їй онуку. Потім народився онук Сергій. У Миколи народилися доньки Настя та Сашунька, а потім син Льоша. У найменшого сина Олександра – син Діма. А тепер щаслива Раїса Олексіївна, бо дочекалася правнуків Тимура та Гордія. Та неочікувано Раїса Олексіївна стала бабусею ще й для хлопчика-сироти, якого прихистив син Микола.
мама Раїса
- Коля привів до нас Славка. Каже: «Мамо, він буде жити в нас». Так і живе з нами Славко, я до нього вже звикла, він мені як онук. Я щоранку йому готую сніданок, ні разу Славко не йшов з дому не снідавши. Зі школи приходить обідає та вечеряє. Мені по господарству допомагає. Жалію його, дитина росла з чотирьох років без батьків, важко виховувати, але він слухається. Три роки зі мною живе в Миколиному будинку.
Історія із сиротою Славком Велікановим заслуговує на кілька рядків у цьому дописі та вашої уваги. Адже це рідкість у нашому сьогоденні, коли сироти зустрічають на своєму шляху добрих людей та отримують шанс на гідне життя.
Колгоспна бригада
Тільки-но побудували стадіон Чугуєво Арена, як дітвора щодня прибігала з усіх куточків громади грати в футбол, волейбол. Щодня ходив на стадіон Славко.
Микола Гаврилов
- Якось запитав у хлопця, звідки ти до нас ходиш? Він відповів, що живе на Попелі, а це близько восьми кілометрів від Чугуєво. І він щодня приходив грати у футбол. Про те, що Славко не має ні батька, ні матері, не знав.
2017 року на день відкриття стадіону Славко загулявся з моїм сином Олексієм та племінником Дмитром, лишився в нас ночувати. Я запитав: а батькам сказали? Донька Настя каже: так у нього немає нікого. Виявляється, що він не має ні батьків, ні бабусі, лише опікун дядько, який веде нетверезий спосіб життя. Після цього я розпорядився, щоб Славка годували на нашій фірмі, взяли його на довольство.
Наступного року хлопця-сироту представники сільської ради намірилися відправити в дитячий будинок.
Славко та бабуся Раїса
Славко
- Чотири роки тому ми з товаришем Олегом приїхали в Чугуєво на стадіон пограти в футбол. Потім познайомився з Миколою Васильовичем, з його дітьми, попросився попрацювати на літо до ТОВ «Чугуєво», дядя Коля взяв мене. Одного дня приїхали представники з сільської ради, мене хотіли віддати в дитячий будинок, так як я сирота. Я не хотів їхати з Кондратюками (з сільською головою). Коли Микола Васильович дізнався, що мене забирають в дитячий будинок, забрав мене до себе.
Спочатку жив в готелі товариства, а на осінь дядя Коля поселив мене у свій будинок, познайомився з бабусею. Вже три роки тут живу. І безмежно вдячний бабусі Раї та Миколі Васильовичу, що взяли мене, повірили мені і дали можливість по-людськи жити.
Так повинно бути, ми будемо ним опікуватися, вважав Микола Гаврилов. Славко оселився в родини Гаврилових.
Микола Гаврилов
- Восени 2018 року Слава пішов у школу вже з нашого будинку. Я привів його до нас, живе в моєму будинку з моєю мамою. В селі відгукувалися за хлопців недобре. Я одразу відкинув ці думки, хлопець два роки ходив до нас грати на стадіон, все було добре. Бабуся його намагається виховувати. Він хороший хлопець.
Якось він сказав, що після школи хотів би працювати на нашій фірмі. А я йому: тобі треба вчитися на тренера. І яке було моє здивування, коли Славко повідомив, що самостійно поступив у Кам`янський коледж фізичного виховання. Перейнявся моєю ідеєю. Поставив собі мету. Дуже пишаюся ним.
Ще більше пишається Славою бабуся Раїса, адже хлопець став для неї мов рідний онук.
пані Раїса
- Просила Славу йти до десятого класу витися, а він каже: «Ні, бабусю, я поїду навчатися». Поступив. Коля подарував йому ноутбук та телефон, одягнули його. Я йому приготувала й подушечку, й ковдру, посуд. Коля поселив його у гуртожиток. Перший день, як Слава їхав з дому, і я плакала, і він плакав. Наказую йому, щоб не водився з нехорошими. Він сказав: «Я всього доб’юся. Бабуся, буду все робити, як дядя Коля каже». Хочеться, щоб дитина виросла гарною людиною, як рідний став мені.
У 50 років Раїса Олексіївна пішла на пенсію за вислугою років. Живе заради дітей, онуків та правнуків. Тепер у гості Раїса Олексіївна чекає семеро онуків. Вишиває для них весільні рушники та картини хрестиком. Готує пишні вареники, пече солодкі пиріжки з яблуками та абрикосами, орішки (або вергуни), варить ароматний компот та добренний, як ніде, борщ. І чекає в гості всю родину.
пані Раїса
- Благаю Бога, щоб всі були здорові, лихо обходило стороною, миру Україні бажаю. А дитина, яку ми прихистили, нехай стане хорошою людиною, доб’ється всього в житті, – бажає Раїса Олексіївна Гаврилова.
