Світлана добре пам'ятає, як зустрічала дітей в Києві на вокзалі: вони вийшли з потягу з онучам на руках, якому було п'ять днів від народження. Домівки немає, роботи немає, грошей немає, де жити немає... Дивилися один на одного, в очах лише розгубленість: "Ну от ми і зустрілися, і як далі жити"...
Це було комфортне, гарне місто...
"Мій любий Донецьк... Це було гарне і затишне місто. Моя квартира на Набережній, неподалік від Донбас-Арени. Все було розплановано на роки. Сину завжди казала: треба "звити" своє гніздечко, потім знести своє яєчко. Все так і було, по плану. Але прийшла війна... Гніздечко своє втратили, а пташкам довелося взяти новонароджене пташеня і летіти у пошуках нового життя...", – пригадує Світлана Закревська.
Світлана Закревська корінна жителька Донецьку. До 2014 року щасливо зі своєї родиною там проживала. 2013 року одружила єдиного сина, а 2014 року, в той день коли в Донецьк входили війська Гіркіна, коли Донецьк окупували, у молодій родині Закревських народився хлопчик. От лише Світлана вперше побачила та пригорнула онука уже не в рідному Донецьку.
- Донецьк я любила. Це було комфортне місто, гарне. До Євро 2012 побудували великий європейського стандарту стадіон, дуже гарні готелі, ландшафтні парки, дороги по всій Донецькій області. Це був дуже гарний контраст з іншими містами України. Я мала гарне життя, сповнене перспектив,– розповідає Світлана.
Світлана Закревська працювала в громадській організації "Альянс", яку сама заснувала 1998 року. На той час це була одна з потужних організацій в Донецькій області. Це був голос, який завжди звучав. Мали змогу артикулювати вимоги громадян. Плідно співпрацювали з європейськими донорами. Твердо стояли на ногах. Тоді члени організації навіть не уявляли, що їх голос зазвучить з новою місією.
Майдан...
2014-й рік – у Києві Майдан. У Донецьку ще не відчувають, що наближається щось жахливе. Лише незначні мітинги, які ні на що не впливають. І ось під обласною радою з'явилися намети, люди зі специфічною зовнішністю, з признаками наркотичної залежності. Вони не висували жодних вимог. Просто чекали. Правоохоронці не розганяли цей натовп, лише з щитками та в шоломах охороняли вхід до облради. В один день ця юрба людей, ніби за вказівкою, вривається в приміщення обласної ради. Поліція не створювала спротиву.
- Зграя невідомих людей вчиняє погром в адміністративній будівлі. Правоохоронці лише спостерігають.
Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Ситуація розпалювалася. Ми почали виходити на мітинги "За Україну". Один з мітингів зібрав 13 тисяч донеччан. Ми розгорнули дуже великий прапор України, співали пісні. Це було зворушливо. Проте черговий мітинг "За Україну" завершився жахливо,– пригадує пані Світлана.
До площі, де починався черговий мітинг "За Україну", під'їхали автобуси з чоловіками від 25 до 40 років. Їм видавали залізні прути та ножі. Спочатку на мітингувальників посипалося каміння, потім людей почали бити битками. Правоохоронці нічого не робили, лише комусь звітували по рації. Тоді донецькі хлопці вишикувалися в лінію, щоб прикрити людей та відвести подалі від тітушок. Вони стали живим щитом між оскаженілими найманцями і мирними людьми. Взяв на себе удар і Дмитро Чернявський. Він загинув від удару ножем. Чернявський став однією з перших жертв в Донецьку, а згодом – одним із Героїв Небесної Сотні, Героєм України.
- Мітингувальників арештовували та звинувачували в організації безпорядків. Громадським адвокатам згодом вдавалося визволити хлопців. Проте ми розуміли, що люди в Донецьку не мають ні підтримки, ні захисту. Заяви правоохоронців: "Так. Ми хочемо в Росію. Там заробітна палата для поліції більша", вбивали останні надії лишити Донецьк в Україні, – згадує пані Світлана.
Усі намагання з'ясувати, що за люди з’явилися в Донецьку, лишалися без відповідей. Тим часом усі гуртожитки по Донецькій області були забиті росіянами, їх навіть підвозили автобусами з російськими номерами.
- Ми задавали питання, чому впускають росіян до нашого міста, а нам відповідали: "На якій підставі ми можемо їх не пустити. Вони мирно живуть у гуртожитках і не порушують законів". А потім у Донецьку почалися проросійські мітинги, звучали сепаратиські лозунги. Це не були місцеві жителі. Це були російські найманці. В той же день ми зібралися подати скаргу до суду, аби заборонили мітинги проти України. Суд мав відбутися о 18-й годині, але вже о 16-й Донецький суд був окупований. Суддя виносив рішення під дулом автомату: тож рішення суду дозволяло чужинцям проводити проросійські мітинги. Події розвивалися так швидко, що ми не встигали реагувати. Не встигали помічати, що відбувається, – згадує Світлана Закревська.
Окупація...
Особливо у Донецьку все загострилося, коли відбувся референдум у Криму. Згодом в Донецьку з'явилося багато невідомих людей, насправді це були "кочові протестанти", котрі перекочували з Криму в Донецьк – деяких ми впізнавали по фото в фейсбуці.
- Найбільше мене дуже обурювало тоді, що українська влада, яка була на той час, ніяк не реагувала на події в Донецьку. До нас ніхто не їхав. Про нас ніхто не говорив. Лише після референдуму в Криму виступив Яценюк, щось пробурмотів до жителів Донбасу, але це вже не мало значення. Міліція висловлювала відкрито сепаратиські лозунги, а СБУ стало на сторону росіян. Про це було відомо керівництву в Києві. Ми були і розчаровані, і здивовані, що так легко віддали Крим, і так легко здають Донецьк, – сумно згадує минулі події Світлана. Все ж плани довелося змінити. Наприкінці червня Світлана вилітає до Німеччини з учасниками чергового проєкту з Донецької та Луганської області. А коли повернулася, Донецьк остаточно окупували.
- Пам'ятаю, як хвилювалася за окупований Краматорськ, а вже за п'ять годин війська ввійшли в Донецьк. Була дуже гарна змога зупинити агресора, але ніхто їм не перешкоджав. Вони дійшли до Горлівки, об'єдналися із групою «Біса». і зайшли в Донецьк. Це було 5 липня, дату я чудово запам’ятала, у мене в цей день народився онук.
Вороття додому не було...
Світлана повернулася з відрядження до Києва, зупинилася в сестри, яка вже кілька років там жила. "Я поїду до Донецька", – думала вона тоді. Але сестра відмовила: "Не треба їхати. Вивозити треба звідти рідних".
- Дуже добре пам'ятаю, як зустрічала дітей в Києві на вокзалі: вони вийшли з потягу з онучам на руках, якому було п'ять днів від народження. Домівки немає, роботи немає, грошей немає, де жити немає... Дивилися один на одного, в очах лише розгубленість: "Ну от ми і зустрілися, і як далі жити", – згадує Світлана Закревська.
Жодного разу після окупації Світлана не поверталася в Донецьк. На телефон отримувала погрози про розправу та звинувачення у зраді. У повідомленням писали дурниці: "Де ти є? СМЕРШ ДНР на тебе чекає". Почалися переслідування.
- Ми дуже активно працювали з Європейським Союзом, американськими та німецькими колегами. Це для деяких людей було ознакою того, що ми є зрадниками проросійської ідеї. Крім того, ми ніколи не приховували своєї проукраїнської позиції, відкрито протистояли МВС, котрий влаштував арешти проукраїнських активістів, тож нас зарахували у списки ворогів, – каже співрозмовниця.
Своє рідне місто Світлана відтоді бачила лише в новинах. Мучив розпач від усього побаченого.
- Коли ти живеш довгий час на одному місці, ти створюєш для себе свій маленький світ: ось ту я живу, а це моя улюблена кав'ярня, це моя улюблена вуличка, це мій улюблений парк, а це моя лавочка, а тут готують найкращі смаколики, а тут в готелі ми селимо наших учасників… Це твій маленький світ і водночас цей світ просто забрали, він перестав існувати. Коли ти переїжджаєш, треба заново будувати світ. Ти розумієш, що більше ніколи не повернешся в рідне місто, ти відчуваєш, як багато ти втратив. Ти не житло втратив, а ту лавицю, і кав'ярню, і безліч дрібниць, – зітхає співрозмовниця.
На новому місці...
Для того, щоб повністю себе психологічно гарно почувати, адаптуватися, Світлані та її родині знадобилося п'ять років.
Світлана з родиною поселилися таким собі табором у трикімнатній квартирі сестри. В одній кімнаті мама зі своїм чоловіком, в іншій – син зі своєю родиною, в іншій – сестра, Світлані дістався балкон.
Поклик життя...
- Була така хвилина слабкості, коли ми розселилися, я лежу вночі і думаю: "Все гарне в моєму житті було, а тепер вже старість і смерть". Таке було відчуття. Я прокинулася з песимізмом, – пригадує пані Світлана.
Але ранок був добрим. Того ж дня Світлана отримала телефонний дзвінок від донорської структури, ще 2013 року її організація подавала проєкт. І яке ж то диво, вони його підтримали. Саме зараз, коли їй це було найнеобхідніше. Це був подарунок – як поклик життя.
- Я почала розшукувати організацію. Ми зняли приміщення під офіс – це був такий ком`юніті-центр, прихисток для переселенців. Деяку оргтехніку ми вивезли з Донецька. Наші партнери Молодіжна організація з Франції передали нам 200 кілограмів гуманітарки: подушки, ковдри, одяг, дитячі речі, канцелярія для офісу. Ми розповсюдили це серед колег – донецьких організацій, які також виїхали до Києва. І перший рік перезимували завдяки їм. Починалося життя на новому місці. Це було своєчасно і гарно, – з радістю пригадує керівниця проєкту.
Про те, що з Донецька, мовчала...
Довгий час Світлана та її родина не реєструвалися як вимушені переселенці. Спочатку це не мало ніякого сенсу, адже державна допомога була мізерною. Внутрішнім переселенцям важко було влаштуватися на роботу чи винайняти житло. Багато переселенців не реєструвалися. Тому й нині немає достовірної статистики: не знає держава скільки насправді має переселенців. Не зовсім дружнім було й ставлення українців до переселенців з Донбасу.
- Ми шукали квартиру для родини сина, знайшли в Ірпині (передмістя Києва). Квартира була нова, ми могли її собі дозволити. Реєлторка, яка здавала цю квартиру, чомусь була негативно налаштована проти людей з донецькою пропискою. Коли ми йшли дивитися квартиру, жінка всю дорогу нарікала: "Які погані люди з Донецької області". Я запитала: чому вони погані, а вона відповіла: "Краще б вони там і сиділи, а то їдуть сюди". Мабуть вона вважала, що ми чомусь винні? Але вона жила в Києві, за 700 кілометрів від Донецька, і просто ненавиділа людей зі сходу. Ми заключили договір на паспорт сестри, адже вона мала київську прописку. Після укладання договору реєлторка сказала: "Ось бачите, одразу видно, які ви культурні та ввічливі люди, не те що ці, з Донецька". Це було дуже прикро, – пригадує пані Світлана.
Коли жила в Києві, Світлана нікому не говорила, що з Донецька. Якось довелося оформлювати страховку. У страховій жінка, що обслуговувала, глянула на прописку в паспорті Світлани й запитала: "Ну, як там ваш уряд? Ви ж з Донецька". Світлана забрала паспорт й пішла. Подібний докір закинули Світлані і в податковій. Просте питання до консультанта завершилося фразою: "Ідіть консультуйтеся із вашим Захарченком". Це було дуже неприємно.
Від захисту своїх прав до миротворення...
З 2014 року громадська організація Світлани працювала в сфері захисту прав внутрішніх осіб. Це привело її до великого емоційного вигорання.
- Ми вважали, що всі заходи зробили. Ми тиснули на владу, спілкувалися з міжнародними інституціями. 2015 року із доповіддю виступала на Раді Європи: розповідала про переселенців, як порушують в Україні їхні права. Якось я зрозуміла, що багато негативу про переселенців йде від влади. Наприклад, якось Міністр соцполітики назвав людей похилого віку, що живуть на окупованій території "мерзавцами". ЗМІ процитували Міністра. Виходить, що ми працювали зі ЗМІ, а треба було працювати з владою. Влада має певну політику, вони нічого не хотіли робити для переселенців, бо навіть Порошенко говорив: "Переселенці всі повернуться, і будуть якорем, який триматиме Донбас Україні" З чого взято, що всі повернуться? З чого висновки, що переселенці, зазнавши дискримінації в рідній країні, стануть українським якорем? – ці питання довго не давали Світлані спокою.
Згодом у Великій Британії Світлана відвідала чудовий захід, на якому багато розмовляли про розбудову миру. І вона зрозуміла, що розбудова миру це не якісь там слова, це конкретні дії, які її організація може робити зі ЗМІ, з активістами, з владою, бо на кожній фазі конфлікту є для них частка роботи.
- Я зрозуміла, що не хочу більше говорити про порушення прав, тому що порушення прав – це наслідок, а причина – це війна. Треба щось робити, щоб завершувався цей конфлікт, протистояння. Тоді, мені здається, більшість питань щодо порушення прав знімуться, – ділиться враженнями пані Світлана.
Говорити про розбудову миру було небезпечно. Особливо небезпечно було 2017 року, коли її організація починала працювати. На заходи та тренінги вривалися радикали. Вчиняли дикі погроми під гучними лозунгами: "Ви про мир тут розмовляєте? Ви тут під дудку Росії танцюєте, щоб ми з ними примирилися"... Згадаймо історію з Національною платформою примирення, де кілька людей увірвалися на захід і вирішили, що вони голос усієї України. Взяли на себе відповідальність говорити від всієї України, побили організаторів, а потім сказали, що вимагають "заблокувати Донбас і накрити його бомбардуванням", щоб позбавити людей доступу до їжі і води.
- На Національній платформі примирення були ЗМІ, які постійно розпалюють ворожнечу, зокрема Прямий та П’ятий канали – вони чекали скандалу. У мене також питали: чому я прийшла на цю платформу? Відповіла: "Я є голосом українського Донбасу, а не та людина, яка на камеру покричала лозунги. Тому я тут. В Україні повинен бути діалог". Тоді мені запитали: "То ви вважаєте, що тут громадянська війна?" Відповіла: "Навіщо ви маніпулюєте? Ви подивіться на той випадок, котрий зараз стався. Це показує, що в нас немає діалогу в Україні", – говорить пані Світлана.
Давайте любити власну країну...
Світлана Закревська впевнена, що в Україні немає діалогу – розмови, коли можна почути дві думки, аргументовано довести і дійти до консенсусу. Розмовляти ми не вміємо, а вміємо узурпувати увагу, влаштовувати шоу, грати на публіку. Чому якісь двоє-троє осіб беруть на себе відповідальність представляти населення окупованого Донбасу? Відповідальність говорити від мільйонів людей, адже в державі два мільйони переселенців, а ще близько мільйона живуть на окупованих територіях. Хто з трьох мільйонів обрав цих людей, які вважають себе голосом Донбасу? Просто з'являються особи, які називають себе гетьманами і розмовляють від всіх інших українців.
- Для мене слово патріотизм означає любов до своєї країни, – пояснює Світлана Закревська. – Якщо ти патріот, ти повинен прагнути, щоб країна була процвітаючою, щоб не було війни, щоб була злагода, розвинута економіка, щоб люди почувалися щасливими в цій країні.
Війна – це зруйнована економіка, нещасливі люди, адже гинуть мирні та військові люди. Під час безладу на Національній платформі одна з учасниць задала питання: "Скільки ще українців мають загинути, щоб ця війна закінчилася?" Гинуть українці, а не росіяни. Ось в чому суть. Скільки повинно загинути людей, щоб українці могли між собою розмовляти. Просто розмовляти, не капітулювати, не повзти на колінах до Росії, про це не йдеться. Просто розмовляти в середині України, між собою.
- Мене турбує, чому ті люди, які стоять перед Верховною Радою, котрі кричать, що війна має продовжуватися, чому вони не в окопах? Вони хочуть, щоб хтось, чиїсь сини, йшли в ці окопи і там гинули, для того, щоб втілити їхню ідею, про те, що війна має продовжуватися. Мені це не зрозуміло, логіки не бачу, – заявляє пані Світлана.
Вірить Світлана, що настане момент, коли політики перестануть заробляти на війні. Не секрет, що з війни зробили бізнес. Заробляли на постачаннях в армію, на корупції на блокпостах, на розкраданні міжнародної допомоги для вимушених переселенців. Коли політики, котрі наживаються на цій війні, погодяться, що "золота" курка, яка несла для них "золоті яйця", вже нежива і не треба її реанімувати, не треба наймати людей, які будуть розхитувати цей човен. Треба просто заспокоїтися і жити далі.
- Що ви зробите тоді, коли військовий конфлікт на сході України завершиться? – питаю у Світлани.
- Я дуже зрадію, поїду в Донецьк. Не для того, щоб там залишитися, а щоб знову пройтися по тих гарних вуличка та куточках, які я любила. І, якщо вони там лишилися, я дуже зрадію, і скажу своєму місту: "Донецьк - ти молодець, ти вистояв, ти пережив, ти зміг це зробити.
